Лист Святішого Отця Івана Павла II до Патріярха Йосифа
не тільки глибокий своїм змістом, але також має важливі ствердження,
які чомусь перед тим були заперечувані або в кращому випадку промовчувані.
В першу чергу слід звернути увагу, що Папа Іван Павло II
звертається до Блаженнішого Патріярха, як Голови Помісної УКЦеркви,
це не декляративність, але факт який має свою вимову.
Пригадуємо собі, що не раз говорилось не тільки серед чужих, але й своїх,
що Патріярх Йосиф не має тут юрисдикції. Як тоді це погодити, коли Папа підкреслює
«Ваш єпископат». Це очевидне, що Блаженніший Йосиф має юрисдикцію.
Поруч багато інших моментів для Папи Івана Павла II постанови Вселенського Собору Ватиканського II не є тільки на папері, але Папа думає їх здійснити.
Папа підкреслює, що повинна бути пошана до нашої Церкви й інших Церков східного світу…» лист Папи заслуговує на окрему увагу.
Редакція
1. Коли минулого місяця листопада двадцятого дня Ми прийняли Тебе, Достойний наш Брате, разом з іншими представниками католицької української ієрархії, Ти сказав тоді, що вже зближається день тисячоліття введення християнської віри в країну «Русь». Окрім цього Ви рівночасно повідомили Нас, що Ви спільно врадили через цих десять найближчих років належно приготовлятись разом з кожною громадою Вашої Церкви до цього великого ювілею. Між різними Вашими плянами і намірами ювілейних святкувань видніє на першому місці велике паломництво до Святої Землі, до тих, значить, місць, де Божественний Спаситель колись сказав ці слова: «Ідіть, отже, навчайте всі народи, хрестячи їх во ім’я Отця і Сина і Святого Духа» (Мт. 28, 19). Цей намір, що його висловив Ваш єпископат, Нас дуже сильно зворушив. Бо відноситься він до подій минулого і сучасного, які цілковито лучаться із ділом благовістування в українськім народі, якого історія і переживання Нам лежать на серці і є Нашою журбою.
2. Сам характер цього ювілею, що пригадує початки християнства на «Русі», теж і сьогодні Нам дозволяє, наче одним поглядом душі, зрозуміти це тисячоліття, впроваджує і Нас в середину подій і їх розвитку, які пов’язані з історією народу і нації, в яких виразно можна добачити присутню руку Божого Провидіння: цього Провидіння, повторяємо, яке крізь круті шляхи людської долі все укладає і все в той самий спосіб веде до властивої цілі, яка повніше відповідає зарадженням його Милосердя. Ідучи за спонуками живої віри, маємо мати довір’я до Божої Справедливости, яка є рівночасно Милосердям і маймо довір’я до того ж Милосердя, в якому виявляється якнайвище Справедливість. В ній дійсно находить своє належне місце не лише життя будь-якої людини, «що приходить в цей світ», але також історія народів і націй, через яку Боже Провидіння написало історію нас усіх поодиноко.
3. Тому звертаємось думкою до тих днів, в яких Київський Князь Володимир і з ним уся країна «Русь» прийняли євангелію Ісуса Христа і одержали бгагодать хрещення. Справді дивними дорогами приготовив Всемогучий Бог ту щасливу і святочну подію вже від початків дев’ятого століття, коли-то тількищо зростаючий город Київ почав нав’язувати із Візантією тісні політичні і торговельні відносини. Ті тісні зв’язки з греками, а також і з іншими слов’янськими народами, які вже передше подібно прийняли християнську віру, спричинились дуже теж для поширення тієї віри між населенням «Руси». Найперше, отже, навернулись дружинники — хоч це було явище рідке, то значить, навертались одинцем, — князя Ігоря, а також купці, що мали контакт із народами в близькому сусідстві. До того числа християн прилучилась княгиня Ольга — жінка Ігоря, яка по його смерті стала княжити в державі і перша в княжому дворі стала християнкою. Тоді численні з її почоту бояр пішли за її прикладом. Так приходимо до року 988, коли князь Володимир, внук блаженної Ольги, почав поширяти християнську віру серед усього населення своїх городів, і він теж зарядив, щоб усі мешканці його столичного городу перед ним, його родиною і грецьким духовенством публично і спільно охрестились в ріці Дніпро. Таким, отже, чином почав він поширення віри, найперше в межах свого князівства, а потім аж до крайніх місцевостей своєї країни «Русь», що були положені на схід сонця і на північ. Згадкою, отже, тисячоліття тієї історичної події, що ось вже близько, треба радіти, бо те, що перед своїм Вознесенням Христос Господь наш апостолам поручив, сповнилось щасливо також у святій державі «Русь». Належить рівнож з цілого серця дякувати Триєдиному Богові, що Його іменем Ваші предки охрестились.
4. Християнська віра прийшла в Київську «Русь» з Риму через город Константинопіль. Звідти бо досвідчені католицькі місіонарі принесли зі собою Вашим батькам євангелію і їх очистили спасенною купіллю. Це, очевидно, сталось тоді, коли Церква західного і східного світу були у одності, хоч черпала свої духовні скарби із двох різних традицій і належали до двох різних культур людства: звідти походили шляхотні багацтва вселенської Церкви. Лише в одинадцятому століттю наступив поділ, що приніс великий біль і гіркість тогочасним християнам і Христовим послідовникам наступних віків аж до наших днів. Коли ж Київська «Русь» — збагачена вже християнською вірою, яку прийняла при кінці десятого століття — найшлась через своє географічне положення в середовищі влади Східної Церкви, якої наче центром був константинопільський Патріярхат, не диво отже, що численні спроби доріг до віднови розбитої єдности часто проходили через тую ж «Русь». В цю хвилину вистане згадати переговори в справі тієї єдности, які відбулись при кінці чотирнадцятого століття і зроблені намагання — нажаль! без щасливого успіху — на Соборах в Констанці і Базелі, а згодом на Соборі у Флоренції, де Київський Митрополит Ізидор завзято осягнув і добився так бажаної злуки між східною і західною Церквою. Та одначе, по закінченню того Собору, цей же сам Митрополит Ізидор, якого Верховний Архиєрей назначив між іншим своїм Леґатом «а латере» для Литви, Лівонії, Росії і підніс його до кардинальської гідности, і якого його ж нарід за здобуття єдности Церков прославлював, багато натерпівся за свою ревну екуменічну діяльність, а навіть був замкнений у московській тюрмі, звідки він утік, прибув до Риму, звідси кермував справами з’єдинення. Але важкі умовини, які переважали в його батьківщині, остаточно звели нанівець найкращі надії для єдности, що постали на флорентійськім Соборі. Не зважаючи на те, прагнення повороту до єдности з Апостольським Престолом ніколи не заникло між руськими єпископами і вони в місяці грудні 1594 р. і липні 1595 р. заявили, що вони готові ступити на шлях поєднання з Римом, і тому післали кількох своїх послів, щоб вони в цій справі почали розмови. Так, отже, полумінь єдности, яку запалив Митрополит Ізидор на Флорентійськім Соборі, і яка через сильніші зовнішні чинники більше ніж сто п’ятдесят літ блимала, остаточно спалахнула і отворила дорогу до єдности у Бересті Литовськім, про яку ще скажемо слово. Це все, як би воно не було, є факти і всі ці події свідчать про те, що Церква ніколи не спочиває в сумному стані розбитої своєї єдности і все свідома вона того, що такий стан є проти волі Христа Господа. Хоч Церква високо цінить і вповні зберігає різні традиції і різниці, чи то історичні чи культурні між народами, яких принимає на своє лоно, однак вишукує якнайкращі середники, щоб цю єдність направити. Слова архиєрейської молитви Ісуса: «Отче Святий, збережи їх… щоб були одно» (Йо. 17, 11), були все такими, що ніколи потім не могли згубитись у пам’яті учнів і Його послідовників, слова, які висказав в навечер’я своєї смерти на Хресті.
5. Із таких-то дальше джерел і центрів зродилась злука Церков, що сталась в році 1596 в Бересті Литовськім. А саме — ця єдність вступає і вплітається в цілу історію народів, які жили тоді в одному королівстві: русини, литовці і поляки. Але хоч їхня спільна історія належить вже до минулого, релігійна і церковна сила внаслідок тієї Берестейської злуки дає і досі багаті овочі. Початком тієї врожайности була і є без сумніву кров, що її проляв святий Йосафат єпископ і мученик; він наче печаттю припечатав важкий труд злуки роз’єднаних Церков між шіснадцятим і сімнадцятим століттями. Окрім цього та єдність в подібний спосіб зродила овоч у стільки вітках, якими були стільки єпископів і священиків і інших безстрашних ісповідників віри аж до наших часів. Як тоді, так і сьогодні Апостольський Престіл признає велике значення тій єдиності, яка визначається в своїм також зрізничкуванні у візантійськім обряді, церковних традиціях, в слов’янській літургічній мові, в церковнім співі і різних формах побожности, які так глибоко увійшли в історію Вашого народу. Бо вони відкривають духа його і певно в якийсь спосіб є його власністю, як теж рівночасно і відмінністю. Це, для прикладу, потверджується тим, що, коли сини і дочки українського народу залишають свою державу, остаються все, навіть як переселенці, зв’язані із своєю Церквою, яка через традицію і мову і свою літургію для них остає наче духовна «батьківщина» серед чужих народів. Через те дійсно в цих поодиноких речах спостерігається прикмети властиві Христовому хресту, який Ви, Дорогі Браття, стільки Вас, несли на своїх плечах. Цей самий хрест став частиною Твоєї долі, Достойний наш Брате, і численних Твоїх Братів в єпископаті, які вибрали болі і кривди за Христа, зберегли вірність супроти Христа до останнього свого віддиху. Те саме сказати треба про численних інших священиків, монахів і монахинь і мирян вірних Вашій Церкві. Вірність для Христа і Церкви створила надзвичайне свідчення, через яке вірні Вашого народу в цей самий час себе приготовляють до святкування першого тисячоліття християнства у «Русі».
6. Ватиканський Собор Другий знову підніс велике діло екуменізму. Церква пильно старається дбати про ідею поєднання між християнами, а головно, коли намагається найти нові дороги, які більше відповідають ментальності людей наших часів. Це саме завдання поставили рівночасно й інші християнські спільноти, між якими находяться Церкви свого права або «автокефальні», які є на Сході. Це бачиться із численних заяв, висказів і делегацій. Але на першому місці має бути спільна молитва, якою зближаємось всі один до одного, щоб сповнити Господню волю, яку Він сам у власній молитві висловив: «Отче … щоб всі були одно» (Йо. 17, 11). Екуменічні змагання наших днів, то значить цей труд для взаємного зближення і спілкування в молитві — найбільше між Церквами західного і східного світу — не може ані поминути, ані зменшити значення і користи поодиноких спроб віднови єдности Церкви, що стались минулими століттями, які мали щасливий, хоч частинно лише, вислід. Як документ цієї правди є Ваша Церква між іншими католицькими східними Церквами, які мають свій власний обряд. Без сумніву, в справжньому екуменічному дусі, згідно із найновішим слова значенням, повинна проявлятись і надії видна бути пошана супроти Вашої Церкви, як теж і супроти інших католицьких Церков східного світу, які мають різні свої обряди. Тим паче очікуємо із тих самих рацій потвердження екуменічного духа, якого мають Брати Наші, патріярхи і єпископи, як теж клер усіх громад православних Церков, до яких традицій і форм богопочитання католицька Церква і Апостольський Престіл мають найбільшу пошану і цінення. В дальшому ця сама конечність виходить із принципу про релігійну свободу, який творить одну із головних наук «Деклярації про права людини» (Орґанізація Об’єднаних Націй або «ООН» 1948 p.), що й находиться в конституціях поодиноких держав. Силою того ж принципу, на який Апостольський Престіл так часто покликається і його проповідує, кожна віруюча людина має право визнавати свою власну віру і бути членом тієї церковної громади, до якої вона належить. Збереження однак цього принципу релігійної свободи вимагає права життя і діяльности для Церкви, до якої належать громадяни якоїсь держави.
Зближаючись, отже, до торжественної згадки першого тисячоліття християнства у «Русі», найбільша спільнота Католицької Церкви бажає дуже, щоби Ви, Дорогі Браття і Сестри, були пройняті благородною думкою і молитвою в любові. Ми ж сповняючи уряд Слуги тієї спільноти, просимо і запрошуємо усіх, навіть ввесь Божий Люд, щоб те саме вчинили. В такий, отже, спосіб через старання проголошення Вашої згадки-ювілею і з гарячої заохоти до побожної молитви звертаємось до всіх Церков і християнських громад, з якими ми не є в повнім єднанні, але усіх нас разом лучить Христос. Коби думки і мислі наші — нас, що йдемо за Христом, що післав своїх апостолів «аж до кінця землі», — полинули тепер до святого краю «Русь», яка тисяча років тому прийняла євангелію і хрещення! Проникнімо духом знову в історію цієї християнської спільноти. Подивляймо і милуймо її, увійдім в її духа: духа віри, підкреслюємо, духа молитви і постійного підчинення Божому Провидінню. Перебуваймо думкою в поодиноких місцях, де прославляється Христос і почитається Його Мати. Вкінці, коли поручаємо нашому Божественному Спасителеві через Його Богоматір усіх нащадків того Хрещення, яке щаслива «Русь» вже перед тисяча роками отримала, відновляємо з ними вузли духовного зв’язку і братнього єднання перед Тим, що є «Отцем грядучого віку» (Іс. 9,6).
З Ватикану, дня 19-ого місяця березня, 1979-ого року,
Понтифікату Нашого першого.
Joannies Paulus PP. II
