Майдан Незалежності, вулиці Грушевського, Інститутська, весь урядовий квартал після боїв і розстрілів 20 лютого перетворилися на цвинтар, сповнений смутку, скорботи і молитовної пам’яті. Через тиждень уже майже не видно крові, земля у найбільш моторошних місцях вкрита квітами, але майже фізично відчувається дихання болю…
Прохід цими вулицями нагадує Хресну дорогу – йдучи, час до часу зупиняєшся біля саморобних меморіалів: шина, квіти, свічки. Дешеві пластикові вервички, що їх роздали на Майдані тисячі. Чергова стація. Знак. Тут хтось загинув. І відразу пригадуєш: так, тут, на Шовковичній, «Беркут» гнав і бив людей, які прийшли до Верховної Ради України беззбройні й беззахисні. Тут, на перехресті Інститутської і Кріпосного провулка, палала техніка, кидали світло-шумові гранати з дахів будинків просто в натовп. Тут, у Будинку офіцерів, померли перші майданівці з кульовими пораненнями. А тут, на маленькому квадратику перед верхнім входом до станції метро «Хрещатик», ховаючись за дерева i прикриваючись фанерними щитами, загинули десятки сміливців, які після відступу «Беркуту» і солдатів внутрішніх військ за інерцією пішли в атаку і знайшли смерть від куль снайперів…
Пусткою стоїть Будинок профспілок, що протягом трьох місяців був прихистком для протестувальників. Його в ніч на 19 лютого підпалили, незважаючи на те, що там були поранені. Люди, ризикуючи життям, виносили їх, рятували від вогню заблокованих на горішніх поверхах, проте дехто так і не зміг вийти… А ось барикада, на якій стояли люди коли в неї ударив БТР. Ось новий намет-каплиця – старий згорів під час атаки. Священик встиг винести чашу і Євангеліє…
Фотографії убитих. Ми вже сотні разів бачили ці обличчя, знаємо імена цих героїв, їхні долі. Єдиний син у батьків, студент українського вишу, який через кілька днів мав отримати диплом… Батько кількамісячної дитини… Фермер… Учитель… Менеджер… Робітник на заводі… 17, 73, 56, 21, 28, 45 років… На перший погляд у них, крім місця і дати смерті, небагато спільного. Хтось був на Майдані кілька місяців, хтось приїхав кілька годин перед тим, як загинути, хтось безстрашно біг на кулі, а хтось просто передавав каміння для зведення барикад, які ні від чого не захищали, чи витягав поранених і вбитих. У пострілах снайперів не було логіки. Нема пояснення, виправдання. Люди були беззбройні. Місце їх перебування не мало значення. Волонтера медичної служби куля наздогнала, але не вбила, біля Лядських воріт, за сценою, яка протягом всього часу вважалася найбезпечнішим місцем у Києві.
Перечитуючи обставини їхньої загибелі та спогади тих, кого куля оминула, хоча й вони встигли глянути смерті у вічі, відчуваєш щось невловно спільне. Не сміливість чи відчайдушність (навпаки, на багатьох відео бачиш справжній жах, який сковує), а невідворотну жертовність. Україна пережила найстрашніший період з часу радянського терору. Викрадення, побиття, залякування, фабрикування судових справ, убивства… Події 20 лютого перевершили навіть цинізм радянських бонз. У білий день спецпризначенці відкрили прицільний вогонь по беззбройних демонстрантах в центрі столиці. Загинуло не те що багато, загинуло дуже багато людей… вони йшли на смерть, бо не могли інакше. Вони розуміли, що ця куля чи граната комусь таки дістанеться, і не змогли поставити ціну свого життя вищу за життя інших. Бігли за пораненими чи по тіла полеглих під кулі, не покидали Майдан навіть під прямою загрозою жорстокої «зачистки», знемагаючи від утоми, будували барикади, пильнували вогонь, який стримував наступ. Важко знайти якусь людську логіку в цій виснажливій і впертій жертовності.
Для того, щоб її, ні, не зрозуміти відчути, треба пройтися вулицею Грушевського. Ділянка, на якій розміщені будівлі Кабінету Міністрів та Верховної Ради, протягом двох місяців була перекрита. Безглузде обмеження… І коли почалися сутички на Водохреща, 19 січня, багато хто казав: «Кому потрібні ті позиційні бої? Там тисячі бійців внутрішніх військ, загони «Беркуту!» «Кому потрібні ці жертви за кілька метрів землі?» Тоді цей кордон не змогли прорвати жорстокі бої, коли у сильний мороз влада використала водомети, і смерть трьох перших воїнів Небесної сотні. Після 20 лютого кордон упав…
Вдивляючись у чисту бруківку на Грушевського, в обличчя людей, які прогулювалися біля Верховної Ради, я мало не вперше гостро відчула, як дорого коштує свобода. Не якась там абстрактна – моя. За теперішню мою можливість пройтися кілька сотень метрів сотня людей віддала найцінніше… Це страшенно зобов’язує… Політиків… Хтось сказав, що наступний президент України повинен складати присягу на Майдані і пішки підніматися вулицею Героїв Небесної Сотні на Банкову, до Адміністрації президента, щоб ще раз усвідомити, яку велику ціну заплачено…
Мар’яна Карапінка
