2 вересня 1999 р.
Було подано: доповідь про стан Української Греко-Католицької Церкви. Це що я хочу сказати, представити сьогодні Вам, є радше свого рода причинок до тої великої теми над якою ми хочемо застановитися, ціла справа структури нашої Церкви. так би сказати, від гори до долини в Україні і поза Україною. Бачим в цілій тій глобальній темі це буде тільки частинка, щоби ми взяли під увагу певні елементи. Я буду пропонувати, коли будемо говорити про комісії, щоби в майбутньому синодальні комісії опрацьовували кожна свою ділянку і звітували. І на підставі тих звітів щойно робити великий звіт про стан для нашої Церкви і для нас самих і також для Апостольської Столиці.
Я пропоную низку проблем з різних ділянок на підставі досвіду трьох років з особливою увагою на цьогорічну тематику, а саме, структура УГКЦ. Ця структура має різні аспекти, а я хочу зупинитися на деяких тільки, а решта будемо доповняти інших доповідях, які приготовили Владика Василь і Владика Михайло Вівчар. Розходиться тут про структуру, не як статичну дійсність, але як динамічну дійсність, це значить керівні органи нашої Церкви скеровані на діяння, а не тільки мертва структура сама в собі.
Я хочу підкреслити, що пропоновані думки не представляють дійсности ab ovo, немов би ми починали на ново, немов би до тепер нічого не було зроблено. Моїм бажанням, яке представляю Вашій ласкавій увазі, є удосконалити діяння наших структур, які вже існують, тільки удосконалити. Ми починаємо щораз ширше діяти і треба нашу форму і структуру діяння краще зорганізувати, така моя думка.
Відразу бажаю зазначити, що цей процес удосконалення розрахований на два етапи: перший етап це є наладнання цілої структури до рівня коли ми будемо нею задоволені, коли вона буде на відповідному рівні, коли всі складові цілі існування в житті нашої Церкви. Другий етап вже пильнування щоб машина добре функціонувала, і евентуально пристосовувати її до обставин даного часу. Це є ті два етапи.
Перший етап візьме нам щонайменше від 3-5 років, а може і більше. Важним є щоби ми всі як одне тіло хотіли справного діяння.
Ключ до успіху діяльності наших структур є наша рішучість все добре наладнати, а це вимагає від нас дуже виразного рішення.
Бажаю також підкреслити, що проект, який представляю, не є здійснимий заходами одної особи, тут мусять співдіяти всі. Це є дослівно синодальний, колективний проект. Розходиться про многогранний, багатовекторний спосіб діяльності нашої Церкви, скерований і на внутрішнє життя (ad intra), і на наші зовні (ad extra).
На мою думку є дві справи, які повинні зайняти нашу увагу як цілком пріорітетні, а саме:
Місце і ролю нашої Церкви у вселенській Церкві. Тут є мова не тільки про нашу ідентичність (хто ми є?), але також про бачення нашого завдання взагалі (на що ми є?). Це є проблема однаково важна для українців католиків в Україні, як і на поселеннях. Останнього року ми почали над тим застановлятися, може не дуже добре все зорганізували, може синодальна сесія не є належне місце на такі дискусії, але творча інтуїція була дуже влучна і треба цю проблематику солідно і терпеливо, об’єктивно і безпристрасно розпрацьовувати. Як довго перед нами не буде ясности нащо ми взагалі існуємо, то закиди проти існування УГКЦ будуть оправдані і поради злитися з православним світом чи латинським обрядом, будуть цілком раціональними. Молодь в Україні як і на поселеннях хоче мати ясну і чітку відповідь на такі питання:
чому мені бути християнином?
чому мені бути християнином-католиком?
чому мені бути християнином греко-католиком?
Друга проблема, яка вимагає серйозної застанови — це єдність нашої Церкви, розкиданої по різних континентах, більш докладно – свідомість тої єдности. Дехто пропонує, що ми навіть не повинні такої проблеми підносити, але мені здається, що не зискаємо нічого, її промовчуючи. Ця проблема існує. Ми не відчуваємо глибоко тої єдности. Богу дякувати, ми не є ще поділені, але треба застановитися, щоб не допустити всі можливі засоби, щоби утвердити єдність.
Які засоби маємо до диспозиції? Чи таким засобом єдности є глава Церкви: патріярх чи верховний архиєпископ? Ми знаємо яка була історія минулих 35-ти років. Патріярхат був у нас більше на устах, чим в серцях. Чи засобом єдности є Синод?
Скільки авторитету виборов собі синод як чинник єдности? Наскільки синод є у свідомості наших вірних ведучим елементом нашої Церкви? Наскільки рішення і постанови синодів є міродайними в житті наших єпархій? Патріярший собор потішив усіх нас, як вияв духовенства і мирянства з різних поселень, і розуміється з України, до єдности. Але чи ми цей засіб належно використовуємо? Він потенціяльно потужний і треба нам солідно послужитися ним.
Літургія зі своєю багатою символікою, канонічна дисципліна: обмін духовенства, співпраця мирян, плекання рідного благочестя через монашество — все це засоби, які треба підтримувати, підбудовувати, розвивати зазделегідь. Ще, Богу дякувати, ми в кращому становищі чим, перед приїздом Блаженішого Йосифа в 1963 р. Ми почали тоді розкладатися — одні про одних не знали, не думали, не бачили інших як своїх братів, ми не цікавились одне одним.
Тут ще є особливий момент, який варто мати на увазі. Єдність мусить бути бачена і відчута, як вартість для Церкви і для кожного члена УГКЦ. Єдність, — підкреслюючи спільне походження і спільну ціль, — також робить нашу Церкву засобом збереження кожної одиниці, допомагає кожному відповісти на питання: чому мені важно і корисно бути членом УГКЦ? Як можу я змістовно послужити Богові, зберігаючи моє прив’язання до Української Греко-Католицької Церкви?
Єдність Церкви, виражена собором чи синодом, чи іншим способом, усвідомлює кожного з нас, що ми, хто б ми не були — єпископ, священик, монах, монахиня, миряни, мирянка — є частиною чогось більшого від себе, що ми є слугами Церкви.
Тому, що головною темою цьогорічної сесії синоду є структура нашої Церкви, я хотів би більше присвятити уваги тій ділянці.
А. ГЛАВА ЦЕРКВИ
Ми тепер не маємо безпосередньо діючого Глави Церкви, але це не усуває потреби питання, якою є його функція, яке є відношення Патріярха і Синоду? Ніби все є виразно написано в Кодексі, тому 2 р. проф. Саляхас нам старався це роз’яснити, але для нашої Церкви це є новий устрій. Ми мусимо застановитися чи ми хочемо мати патріярхальний устрій чи синодальний устрій. Патріярх є тільки головою синоду чи головою помісної Церкви. Яке є взаємне відношення цих двох установ? Як би нас запитати, кожен з нас має, дуже правдоподібно, інше пояснення.
Ми працюватимемо над нашим партикулярним правом. Яка функція в нашій Церкві є П/ВА, взагалі Голови?
Наша структура така, що одна і та сама особа є Верховним Архиєпископом-Патріярхом, Митрополитом Києво-Галицьким, та правлячим єпископом Львівської Архиєпархїї. Сповнити всі ці три функції одній особі є просто неможливо, оскільки вони з бігом часу і новими можливостями поширюються і комплікуються. Треба над цим застановитися, особливо при виборах єпископів.
Глава Української Греко-Католицької Церкви є верховний Архиєпископ згідно Кодексу і деклярації Апостольського Престолу з 1965 р. Довгі роки в нас виявляється бажання, щоб він був визнаний Патріярхом. Що це для нашої церкви значить? Він має тепер патріярхоподібні права. Це сказав навіть сам Папа на 40-деннім заупокійнім богослуженні у св. Петрі 1984 р. Що це для нас практично значить? Два питання перед нами:
- чи ми справді хочемо патріярха?;
- ким би він був для нас?; або чому ми його хочемо?
Це не є чисто теоретичні питання, ані таке, що на нього відповімо коли нам вже дадуть патріярха. Його нам не дадуть чи визнають, якщо перш усього ми самі не будемо його хотіти і бачити користь в ньому.
Це нас приводить до наступного питання – а саме, старання про визнання патріярхату. Від 1963 р. Блаженніший Йосиф носився з тою думкою, можна сміло сказати, боровся за неї. Є велика збірка листувань та інших документів в цій справі. Там виложені різні документи за і проти визнання. В останніх 10-ти роках ситуація поважно змінилася. Вона заставляє нас до перевірки аргументації. її пристосування до нових обставин і, напевно, випрацювання нової загальної стратегії, яка брала б під увагу активне вступлення нашої Церкви в ряди міжнародних інституцій, а особливо, дуже складну екуменічну ситуацію.
Б. СИНОД
Зібрання єпископів в якійсь формі, відбувалося в нас вже протягом цілого століття.
2) сповняти обов’язки, які на нього накладає закон чи потреби життя.
Кодекс уточнює деякі з установ, які входять в склад Патріяршої Курії, але я не готовий обширніше про них говорити. Обмежуся до деяких спостережень на підставі досвіду минулих літ. Якщо синод уважатиме за потрібне, треба буде зробити глибинний аналіз структури, вивчивши досвід інших східних церков, та засягнувши поради фахівців церковної адміністрації.
Д. ПОСТІЙНИЙ СИНОД
Це не є, так би сказати «малий синод», а дорадче тіло. Наш Статут, на жаль, про постійний синод нічого особливо не каже. Загальне право — Кодекс — багато говорить про цю установу. Є доволі точно вичислені справи, в яких глава Церкви потребує згоди Постійного Синоду чи тільки опінії. Крім того є безліч справ, в яких треба думати колеґіяльно, хоч відповідальність в них усіх спадає на Главу Церкви. Це є важливий момент. Постійний Синод не є законодавчий, рішальний чинник. Він існує для допомоги Главі.
Глава Церкви:
мусить — засягнути думки Постійного Синоду;
повинен — інколи згоди, коли розходиться про або може — важливіші, законом накреслені справи.
Наш досвід діяння Постійного Синоду трохи нерівний. Чим повинен Постійний Синод займатися? Мені здається, що щонайменше усіма справами, які заторкають цілу Церкву, а які не покриті Синодальними Комісіями. Але для Глави Церкви корисно засягати думки Постійного Синоду в різних справах, а щонайменше, інформувати членів про те, що діється. Тематика праці Постійного Синоду повинна бути доволі широкою.
Як часто повинен сходитися Постійний Синод? Тепер сходиться 4 рази між синодами великими, 1 раз зараз після синоду, а тоді 1 раз на 3 місяці: грудень, березень і червень або липень. Чи треба частіше? Як би були патріярші єпископи, так як передбачає закон (3-4), можна би ті справи перекинути на них. Але і їх завдання також ще дуже неясні, навіть якщо вони б були.
Е. ПАТРІЯРША КАНЦЕЛЯРІЯ (не Курія)
Це є чисто виконавчий елемент. Його персонал проводить канцлер. Канцелярія приготовляє документи і береже архів.
Є. Але крім того чисто канцелярійного завдання П/ВА потребує досить великого штабу людей для різних ділянок діяльності. На рівні єпархії це все разом називається ординаріят чи консисторія. Як зорганізувати і назвати ці різні види діяльності!? Під цим оглядом ми, як Церква, ще в пеленках. Коли перечислити різні завдання П/ВА, стає ясним, який штаб людей, або які уряди він повинен мати до диспозиції.
- Ціла ділянка права, і церковного і державного. Ми дуже часто говоримо, ми маємо право на це, на те і на тамте, але ці справи не можна так трактувати, так би сказати, злегка. Тут треба дуже основно опрацьовувати, ця ділянка мусить мати фахівців:
- комунікація з пресою, між Владиками, інтернет;
- зв’язки. Ми мусимо мати зв’язки з:
- Римом;
- зі Східними католицькими Церквами;
- із Східними — католиками;
- з некатоликами, так званий екуменізм.
Ми мусимо мати якусь установу при Патріярхаті — приймання гостей. Це є цілком, так як би сказати, забута ділянка, а нам вже прийшов час, що треба буде запрошувати, навіть на наш синод. Я думаю, ми повинні запрошувати, поодиноко може, по кілька — найбільше людей, які могли б стати нам дуже в допомозі. Я сам був гостем, як я згадував перед тим — Італійської Єпископської конференції. Там було нас-гостей, здається. 14 з різних країн. Нам 4-ом дали змогу говорити в імені наших Церков. Так водиться і є запрошення з інших конференцій, але ми мусимо також остаточно почати запрошувати людей на наші конференції, але це вимагає когось, хто тими гістьми займеться; і щодо мови, і щодо приміщень та все інше. Воно є дуже важне. Мені здається, ми прийшли вже до такого моменту, де, до певної міри, вже очікують, а навіть в Римі радили щоби запрошувати представників різних конференцій для скріплення нашої позиції.
- Переведення Патріярших соборів. Може це вимагало би перманентного секретаріята Соборів;
- опіка над вірними поза структурами
- УГКЦ;
- зв’язок з Епархіями і Митрополіями і візитація єпархій;
- фінансовий уряд.
Тут треба також подумати не тільки про уряд фінансовий, але про цілу фінансову структуру. Якщо хочемо мати Церкву, яку будуть знати і шанувати, на жаль, це коштує. Колись бувало так, що за всякі так зв’язки платив чи Блаженіший Йосиф, чи теперішній Блаженіший Мирослав, чи якісь Добродії. Тепер цей тягар мусить взяти на себе наша Церква, а ці речі не є завжди дуже дешеві.
Ж. КОМІСІЇ
Рішення Синодів і діяльність Церкви на рівні самої Церкви повинні сповняти комісії. До тепер ми їх називали «патріяршими». Можна застановитися як їх називати. Чи називати їх «патріяршими». чи взагалі називати «комісіями»? А може якось інакше, щоб не мішати синодальні і виконавчі.
Коли синодальні комісії подумані так, щоб зайнятися певною устійненою ділянкою, щоб разом покрити цілий спектрум церковного життя, я представляю це в свому проекті, і їх число та тематика є точно усталені, то ті, так звані, сьогодні називані патріярші комісії можуть бути більш чисельні, можуть займатися справами вужчого засягу, точно окресленого, їхній Статут, або як говоримо в Україні — Положення, повинно бути дуже чітко виписане. Головами і членами можуть бути і єпископи, і духовенство, монахи і миряни.
Вони або виконують завдання наложені синодами, або самі беруться за якусь діяльність, за благословенням патріярха чи Синоду.
Їхня структура повинна бути на різних рівнях: всецерковному рівні; митрополичому; епархіяльному; деканальному; парафіяльному.
Це є ті комісії на тих всіх різних рівнях — це є те, що оживляє нашу Церкву.
Я дуже схематично, не входячи в глибину поодиноких справ, представив цю частину структури нашої Церкви. Я не роблю собі жодних ілюзій, немов би це вичерпне представлення, далеко ні, але тільки так з досвіду минулих літ хотів це пригадати, бо ми перейдемо ще до інших аспектів нашої структури, щоби коли ми будемо робити якісь рішення, щоби ми ці ділянки брали під увагу. Мені здається, що тут ключевою думкою є те, що ми сьогодні, не від нині 1 чи 2 вересня, але, скажімо, за останніх 10 років від часу, коли наша Церква ввійшла в певну фазу самостійного існування, в самостійній і незалежній своїй державі, що ми увійшли в новий етап нашої історії. Ми мусимо старатися належно відповісти на потреби нашого часу, не тільки тепер, але, по можливості, навчившись прикладом інших подібних ситуацій, також робили певні заключення для нашої майбутности.
