Жива Христова Церква на землі складається з трьох компонентів, які творять Церкву, це є миряни, священики і владики. Цю незаперечну істину потвердив і наголосив Вселенський Собор Ватиканський II, яка була схоплена у концепції «Божого Люду», яку дехто неправильно зводить до простолюддя. «Божий Люд» не є визначенням простолюддя, і так його не розумів і не схвалював Вселенський Собор Ватиканський II, а навпаки, під концепцією Божого Люду розумів живу Христову Церкву, що складається із мирян, священиків і владик, підкреслюючи при тому, що всі три компоненти Божого Люду мають свої права й обов’язки. Так слід розуміти Христову Церкву. На жаль, таке розуміння Христової Церкви не вкорінилось у свідомість віруючих. Слід підкреслити, що Вселенський Собор Ватиканський II не без причини висунув концепцію «Божого Люду», якою ще раз підкреслив, що долею Церкви повинні турбуватись усі, себто не тільки владики, але священики і миряни.
На жаль, якось так уже вкорінилось, зокрема в нашій Церкві, що, мовляв, усі церковні справи мають вирішувати владики і тільки владики. І ніби з того випливає, що Церква — це в першу чергу владики, а все інше — це тільки додаток. На жаль, без перебільшення можна сказати, що не багато є владик, які думають інакше. Хоч в теорії приймається ось ці складові компоненти Христової Церкви, але в практичному житті їх забувається. Коли мирянин чи миряни висунуть якусь думку, то дуже часто можна почути відповідь — це не ваша справа, на це є церковний провід — єпископи. Можливо, був колись такий час, що можна було так ставити питання, але сьогодні є інша ситуація. Сьогодні ми маємо мирян високо освічених, які знають історію Церкви, яких знання віри не спирається тільки на виголошених проповідях у церкві. (До речі, коли ж ідеться про проповіді, то вони потребують окремої уваги, бо не раз проповіді так мало продумані). Сучасний мирянин є інший від вчорашнього, що варто мати також на увазі.
На жаль, так буває, що всюди треба за свої права боротись, домагатись. Ось в такій інституції, як Церква, здавалось би, що тут все повинно бути згідно з тим, що написано, але дійсність є інша. Ми вже згадували, що Вселенський Собор Ватиканський II визнав права за мирянами, але незалежно від цього, ми, себто миряни, мусимо домагатись цих прав. Західня латинська Церква має ці питання краще упорядковані. Ми під тим оглядом стоїмо позаду. В цьому не тільки вина владик, але також і мирян. Миряни повинні бути активно-творчими і діяти у напрямі розвитку Христової Церкви.
Тут слід нагадати св.п. Паріярха Йосифа, який підказав мирянам організуватись у дійову силу і спільно домагатись своїх прав у Церкві. Він же вказав, що за долю Української Католицької Церкви відповідають також миряни. Це був перший почин до створення зорганізованого мирянського руху, який оформився в Українське Патріярхальне Товариство. Цей мирянський рух обмежив себе тільки до одної справи, себто патріярхату, але інтенція св.п. Патріярха Йосифа була ширша, яка охоплювала цілість проблем Церкви, а не тільки її одного аспекту. Логічно виплаває, що зорганізований мирянський рух після осягнення, чи вірніше визнання патріярхату Помісної УКЦеркви Апостольською Столицею, він повинен би розв’язатись, що не є вказаним. Про те треба думати і відповідно діяти. Мирянський провід має ці питання на увазі і в тому напрямі думає і діє. Тут можна взяти до уваги тому рік створений в Україні Український Християнський Конгрес, який мас загально мирянську базу. Правда, цей Християнський Конгрес є ще на початках його ставання, але він тількищо почав діяти. Про його програму і дію друкуємо стосовні статті на іншому місці.
При цьому слід звернути увагу ще на одну справу, а саме про Українське Патріярхальне Товариство. Удомашнилось переконання, що всіми справами, що торкаються церковних проблем, повинно займатись Патріярхальне Товариство. Іншими словами, це нас не обходить, хай тим займаються патріярхальні керівники. Ось, для прикладу, з’явилась стаття на якусь церковну тему, скажімо, Зиновія Туркала, який заторкує справу статті д-р Михайла Воскобійника, чи якась інша, то дехто каже,нам це повинні відповісти патріярхальники. Тут бажаємо тільки наголосити, що справи Церкви належать усім, а не тільки керівникам Патріярхального руху, які на себе взяли нелегкий обов’язок і проводять справді вагому працю, за що їм ніхто не каже «дякую». Ось тим бажаємо підкреслити, що церковними справами і відповідями на напади, на неточності, на неправдиві ствердження повинні займати становище всі миряни, всі українські установи й організації, бо це є проблеми всіх віруючих. Якщо треба постукати до владичих дверей, чи постукати до дверей Апостольської Столиці, то треба, щоб усі застукали, щоб почули і побачили, що це голос не одиниць, не «екстремістів», але всього мирянства й українського зорганізованого світу. Таке наше розуміння відповідальности мирян за долю Церкви.
М. Г.
