«Зобов’язуюся зберігати в таємниці всю отриману інформацію: котра стосується осіб; котра приписана для зберігання в таємниці; котра могла б завдати шкоди Церкві» – так, із невеликими пропусками, виглядає присяга на Євангелії, яку щорічно складає єпископат УГКЦ перед початком Синоду. Вірні не мають прямого доступу до його засідань, на яких: «вибирають єпископів, вершать правосуддя та видають закони». Ба більше, призначення Синоду – зупинитися, роззирнутися довкола і зрозуміти, якою є Церква тут і зараз? Тому щороку обирають одну стрижневу тему-виклик, довкола якої обертається життя Синоду, але головне «перевірочне питання» залишається незмінним – чи Церква сприяє росту Божого Царства?
Вибори єпископів – справа, яку можна «владнати» тут і зараз рішенням самого єпископату, але зростання Церкви у виконанні її місії, без участі у цьому вірних малоймовірне. Лише якщо вірні знають, який шлях пропонує Церква та які вибоїни на цьому шляху існують, тоді можуть успішно ним прямувати. Традиційно передача рішень Синоду проходить як естафета: від кожного єпископа, котрий брав участь у Синоді, до пресвітерів його єпархії, які вже доносять вірним головні ідеї.
Такий спосіб цілком природний, навіть більше – підставовий. Донині для значної частини християн єдиним місцем, де вони чують Святе Письмо, є зібрання спільноти, а тому й церковні постанови не можуть претендувати на більшу увагу. Але неуникним є ефект «зіпсутого телефону», адже учасники передають один одному не естафетну паличку, а думки. Чи правильно цей конкретний єпископ зрозумів, чого хоче Синод, і чи згоден він особисто з його рішеннями? Чи зуміє пояснити все своїм пресвітерам, а ті, своєю чергою, вірним?
Донедавна, зважаючи на неграмотність переважної частини людства, інакші шляхи передачі інформації загалу були винятком із правила. Натомість зараз читання Святого Письма – це те, до чого Церква закликає вірних, і в боротьбі за укорінення Доброї Новини намагається дати всі необхідні засоби. Подібно виглядає і прагнення ділитися життям Церкви та долучити до нього всіх вірних, про що свідчить уміщення на сайті Синоду у відкритому доступі постанов та супровідних документів із 1989 року й донині.
Пропоную на основі цих опублікованих документів простежити, як єпископат намагається доносити до вірних свої рішення впродовж 30 років, поділивши історію розвитку Синоду на три умовні десятилітні періоди.
1989 – 2002: Синод у пошуках форми
Перше десятиліття після виходу УГКЦ з підпілля поставило Церкву в період вагомих рішень і грандіозних проєктів: утвердження прагнення патріархату, боротьба за право одруженого священства душпастирювати в західних країнах, несміливі кроки пошуку контактів із Закарпаттям та налагодження внутрішньоцерковного життя. Дотепер Церква не лише керується значною частиною цих постанов, але й продовжує працю на шляху до їх реалізації, як-от створення офіційного нового перекладу богослужбових текстів українською, яке Синод постулював у 1991 році.
Отож на початках годі було говорити про чітку єдність у стилі документації. Одного разу рішення Синоду виглядають як журналістський звіт, другого разу туди може потрапити частина центральної доповіді, список учасників і укладений на Синоді кошторис. Та вже до початку нового тисячоліття тексти постанов починають уповні відповідати своїй назві та зводяться до конкретного переліку рішень. Хоча в самих постановах, принаймні від 1998 року, чітко вказано, що вони призначені для широкого загалу вірних, ординарному читачу, який не був учасником Синоду або глибоко заангажованим у його тематику, зрозуміти значення навіть центральних тем без додаткових пояснень стає вкрай складно. Однак єпископат мав велику зацікавленість у тому, щоб вірні зрозуміли значення рішень Синоду. Найяскравіше свідчення на користь цього – поява з 2002 року нового супровідного документа – «Звернення» Синоду, яке згодом переросте у щорічне «Послання».
2002 – 2010: Синод у пошуках порозуміння
Звернення перших років – документ всеохопного характеру, який вміщує: опис важливих для Синоду подій, тлумачення головних постанов та ділення майбутніми планами. У таких документах вірним не лише пояснювали результати зібрання, а й пропонували зазирнути на внутрішню «кухню» Синоду. До прикладу, в 2003 році єпископат обговорював зміну назви Церкви. Назва «Українська Греко-Католицька» видавалася не дуже вдалою, але Синод, попри активне обговорення, не дійшов висновку, який варіант міг би бути кращим.
Здається, немає результату, нема про що писати, але ділення перебігом цієї дискусії у «Зверненні» дало змогу побачити реальне життя Церкви, в якому є невирішені питання, та ніби стало пропозицією кожному вірному долучитися до подальших роздумів.
Щорічно Синод шукав нових підходів до того, як має працювати «Послання», експериментуючи з його формою та адресатом. Одного разу в рік, присвячений монашеству, послання було звернене лише до монашества, але в рік, присвячений молоді, з’явилося два послання: для молоді та «старших людей». У подальшому «Послання», зосереджуючись на розкритті теми року, стають щораз загальнішими, а опис конкретних подій Синоду покладають на новий документ під назвою «Комунікат». До сьогодні «Послання» і «Комунікат» незмінно і щорічно супроводжують постанови Синоду.
2010 – 2020: Синод вирушає «на глибину»
Темою Синоду за 2010 рік стала проблема міграції. Здається, уперше з 1989 року зібрання єпископату було присвячене не внутрішнім церковним питанням, а такому широкому суспільному явищу. В «Посланні» навіть окремо зазначено: «для когось, можливо, буде незвично, що Церква бере на себе відповідальність пропонувати конкретні директиви щодо вирішення проблем суспільства», але Церква може і планує це робити.
Спроба розширити тематику Синоду, включивши актуальні проблеми суспільного життя, стала для Церкви проривом і водночас викликом. Коли розглядають внутрішньоцерковні питання, зрозуміло, що може зробити Церква, адже має право запровадити відповідні зміни. Натомість міграція є явищем, яке прямо не залежить від церковних інституцій. Тому в «Посланні» зосередилися на описі богословських, соціальних та економічних аспектів міграції і, попри твердження про якісь директиви, запропонували вірним лише загальні речі: приміром, не зневажати мігрантів, підтримувати одне одного і гуртуватися довкола священника.
Богословська мова послань стає глибшою від Синоду до Синоду, що свідчить про розширення розуміння того, якими взагалі є цілі зібрання єпископату. Тепер його результат – не лише певні постанови, а й богословський твір, і Синод УГКЦ виступає як творець богослов’я Церкви. Одночасно з перспективністю такого підходу «Послання» стали вкрай віддалені від синодальних постанов, що стосуються конкретних рішень.
Доповнювати і врівноважувати послання, наближаючи Синод до вірних, міг би «Комунікат», але в ньому мовиться не так про суть порядку денного Синоду, як про зовнішню сторону події – в стилі журналістського звіту. Це практично не допомагає інтерпретувати рішення єпископату, а тому «Постанови» фактично залишаються без пояснень.
Ця ситуація не є поверненням до початку тисячоліття, а радше нагодою для пошуків нової форми донесення суті церковних рішень. Пропоную на основі конкретного прикладу розглянути, якою може бути ця нова форма і чи взагалі церковні документи на кшталт «Послання» мусять мати за мету донесення інформації безпосередньо до широкого загалу вірних.
Катедральний устав
У 2017 році Синод, присвячений темі молитви в житті Церкви, прийняв кілька вагомих рішень, з яких найцікавішим мені видається ось це: «Опрацювати проєкт Катедрального уставу УГКЦ». За цим коротким реченням стоїть натяк на початок великої богослужбової реформи. Реформи, яка стосується не лише «катедр», як можна зрозуміти з назви, а всіх парохіяльних церков.
Дослідження богослужіння візантійської традиції показують, що монаші та парафіяльні церкви колись мали суттєво різний спосіб побудови богослужіння, але через історичні обставини сьогодні обрядове різноманіття відсутнє. Усі – від найменшої сільської парафії до великої катедри чи монастиря – моляться за одним і тим же уставом, який в остаточному варіанті сформувався на монашій горі Афон у середні віки. Прагнення змінити цю ситуацію і в довірі до Святого Духа оновити богослужбове життя Церкви у вірності традиції є свідченням сміливості Синоду та ухвалення на ньому конкретних рішень великого масштабу.
Водночас ідея «Кафедрального обряду» далеко не очевидна. І перше питання, яке виникає: для кого вона неочевидна? Повертаючись у цьому контексті до «Послань» Синоду, які впродовж 20 років розвивалися, шукаючи відповідного стилю й адресата, здається, що головним, кого мало б враховувати «Послання» і кого враховувало найменше, є сам єпископат. Осмисливши певний виклик та даючи на нього зважену відповідь, як у цьому випадку, єпископат робить це колективно, що зовсім не означає фахового розуміння ухваленого рішення всіма голосуючими. Адже не кожен єпископ, наприклад, є літургістом. Опис у «Посланні» причин, які привели до конкретного рішення, та наслідків, котрих від нього очікують, є важливим елементом, який може допомогти читачам автентично тлумачити постанови Синоду і загалом актуалізує послання.
Високу богословську мову «Послань» останніх років можна використати для тлумачення найважливіших постанов Синоду. Приклад цього – конституції Другого Ватиканського Собору, які водночас є по-богословськи глибокими і конкретними в своїх рішеннях. Щоправда, в такому випадку «Послання» будуть довшими та складнішими, адже одна річ написати про молитву назагал, а друга – пояснити, що таке «Катедральний обряд» у контексті історії та богослов’я Церкви.
Але складність документів для безпосереднього сприйняття широким загалом вірних є радше природною, аніж навпаки. Ідентичною є ситуація і з державними постановами, які більшість громадян не читають, адже простого вміння читати без відповідного багажу знань недостатньо. Натомість у державі існує достатня кількість «медіаторів» – людей, які здатні передати значення нових законів у різних контекстах для різних спільнот. Подібно і Церква одночасно має дбати не лише про якість документів, а й про достатню кількість людей, які в змозі їх прочитати і правдиво інтерпретувати. Ефективно використати потенціал богословів, які не є частиною клиру, можна за двох умов: широкого доступу до інформації та простору для критики.
Доступ до інформації
Про діяльність Синоду вірні дізнаються зазвичай у двох точках: або коли щось планується зробити, або коли щось уже зроблене. Від 2017 року й донині, здається, не з’явилося жодної додаткової інформації щодо того ж «проєкту Катедрального обряду». Долучення до процесу роботи над чимось, навіть якщо це лише дозвіл спостерігати, психологічно «зріднює» з відповідною ідеєю, дає глибше її зрозуміти, а тому, коли з’являється результат, людина вже готова його сприйняти і поширювати як свій власний.
Для досягнення цього потрібно пустити вірних навіть не за лаштунки Синоду, а до того, що відбувається між щорічними зібраннями єпископату. Організація презентації проміжних результатів, згадка про них у інтерв’ю та висвітлення різноманітними комісіями власної діяльності – шанс зацікавити людей постановами і посланням Синоду ще до початку самого Синоду. Варто враховувати, що обговорення в ширших колах процесів реалізації церковних постанов неуникно призведе і до поширення критики – як конструктивної, так і безплідної. До цього треба бути готовими.
Критика
Одна з найбільших переваг вірян полягає в можливості вільної, але плідної критики, адже вони перебувають ззовні єрархічних структур, а попри те є всередині самої Церкви. Синод помиляється… Насправді фіксація цих помилок у постановах корисна, бо свідчить про стан Церкви та, утверджуючи якісь хиби офіційно, формулює їх так, що пізніше дозволяє ефективніше їм протистояти. Іншою позитивною новиною є те, що Синод виправляє свої помилки.
Ще в 1992 році Синод нагадав, що причащати немовлят, доки вони не досягнуть свідомого віку, заборонено. Ця постанова вступає у суперечність із: декретом «Про Східні Церкви» Другого Ватиканського Собору, Кодексом канонів Східних Церков, Львівським Архиєпархіальним Собором 1941 року, практикою Київської Русі та Давньої Церкви. Увесь список на підтвердження того, що рішення Синоду 1992 року є помилкою, я узяв з інструкції щодо причастя немовлят, ухваленої на Синоді 2015 року.
Щоправда, до 2015 року, попри формальну заборону, немовлят уже причащали, а тому Синод радше зафіксував наявну практику, аніж став її провідником. Можливо, завдяки активній та відкритій критиці це сталося б швидше, адже адекватна критика є запитанням, що потребує відповіді та спонукає до неї.
Критика не лише дає можливість Церкві виправляти помилки і чіткіше формулювати свої прагнення, але є свідченням живого зацікавлення документами Церкви. Ба більше, переростаючи в дискусію, критика – плід небайдужості та розуміння – є найкращою «рекламою» для документів Синоду. Здається, що завдяки діяльності інституцій на кшталт Українського католицького університету Церква вже забезпечила себе критичною масою людей, які можуть провадити ці дискусії на якісному рівні, особливо якщо церковний провід виступає як учасник дискусії, а не тільки як організатор.
Насмілюсь сказати, що Церква ще ніколи не мала такої кількості можливостей для якісного донесення своїх рішень через документи, як сьогодні. Високий рівень освіти, тим паче богословської освіти, доступ до церковних рішень, як кажуть, в один клік, наявність сотень способів передачі інформації через соціальні мережі – усе це дає можливість іти декількома шляхами в пошуках найбільш ефективної стратегії. Я ж лише підсумую опис одного з них.
Підсумки
Документи Церкви або формують реальність, або просто фіксують ту ситуацію, що вже склалася. В обох випадках документи важливі, але широкому загалу вірних вони цікаві тоді, коли мають силу творення нового, до якого залучений кожен. Це не означає, що кожен мусить особисто читати церковні постанови, послання тощо. Натомість церковні документи мають бути важливі та цікаві передусім для їхніх творців.
Рішення Синоду потребують не лише фіксації, а й інтерпретації. Тому щорічне послання єпископату могло б виконувати саме роль колективного, богословського осмислення власних рішень. Навіть складні, але конкретні й глибокі документи здатні привабити достатню кількість «тлумачів» – людей, які мають достатній рівень знань для того, щоби передавати сенс документів Церкви у своїх спільнотах. Такі тлумачі-медіатори необхідні, бо зусиль самого клиру недостатньо хоча б тому, що вірних значно більше, аніж клириків. Щоправда, ефективна діяльність вірних на благо Церкви потребує додаткових умов – прозорості церковних інституцій та створення можливості для критики.
За їх дотримання вірні можуть відчути себе частиною живої Церкви, яка ділиться своїми прагненнями, поділяє відповідальність, бажає чути і бути почутою.
Едуард Бердник
