В Заяві Ради Пресвітерів з 18 вересня 1975 р. написано, що «деякі одиниці і організації повели…. нагінку на всіх українських католицьких владик, за виїмком двох…» Цим твердженням автори «Заяви» хочуть викликати враження, що лише двох єпископів визнає Блаженнішого Отця Йосифа Патріярхом. Це не відповідає правді. Документальне опрокинення цього тенденційного твердження можна знайти в журналі «За Патріярхат» за липень-серпень 1975 р.
Миряни не ведуть «нагінки» на митр. Германюка, єп. Сапеляка, єп. Горняка і оо. Марусина та Химія, як це твердить Рада Пресвітерів. Вони також не виступають проти інституції єпископства чи священства. Вони осуджують такі діла і таку церковну політику цих духовників, які шкодять ПУКЦеркві і українському народові. Бо ж неморально є толерувати злі вчинки лише тому, що їх допустилися люди на високих церковних позиціях.
Українські миряни не оскаржують своїх владик «за вірність Апостольській Столиці», як це закидає Рада. Це полемічна видумка членів президії Ради.
Виглядає, що автори «Заяви» досі не цікавилися діяльністю мирян і мало про них знають.
Тепер щойно вони звернули увагу на мирян-патріярхальників тому, що «власть імуща» наказали їм боронити патріярхофобів, проти яких «ведеться нагінка». Але що ж іншого миряни можуть очікувати від духово закріпачених єпископів, на яких ніби несправедливо «ведеться нагінка», від тих, які оскаржили Патріярха Йосифа І в нельояльності до Апостольської Столиці і зробили на нього донос до Папи.
В Христовій Церкві те, що Боже не підлягає людському осудові. Натомість те, що людське — підлягає також оцінці і критиці мирян. Вчення Церкви про Божі Правди, об’явлені Христом Господом у св. Євангелії, які проповідує Церква, миряни визнають беззастережно. Але постанови церковних властей, які не відносяться до справи віри, а лиш до дочасних справ Церкви, залежних від недосконалого людського розуму, миряни сприймають також своїм розумом. Миряни уважають, що людське в Церкві повинно бути полагоджуване всіми членами Церкви, тобто єпископами, священиками, монахами і мирянами.
Ми визнаємо Папу головою Вселенської Церкви і визнаємо зв’язок нашої Церкви із Вселенською Церквою, але так, як це було устійнене актом Берестейської Унії. Цю Унію Рим впродовж століть легковажив під впливом загарбників українських земель. Це ми бачимо й сьогодні. Папа «за порадою кардиналів» іменує для нашої Церкви, а то й висвячує, вигідних для Риму єпископів. Папа заперечує установлення українського патріярхату «бодай під цю пору». Це не перший раз папа, під напором ворогів України, відкладав справу українського патріярхату, чекаючи на «ліпшу пору».
Жодний нарід, що себе шанує, не провадить свого церковного, чи національного життя, на основі чужого законодатства. Чужа рука лагідно не гладить. Ми дальше будемо невільниками чужих маніпуляцій і уподобань, якщо справу патріярхату і іменувань єпископів узалежнимо від чужого права-канонів, від міжнародніх чужих сил, чужих інтересів, противних інтересам українського народу.
Дехто із наших духовників захопився римською політичною мудрістю і легковажить людей з українським розумом, дарма, що вже і серед римо-католицьких богословів багато є таких, що цю мудрість опрокидують і думають так, як ми, і осудили колоніяльну ментальність Риму, бо вона зупиняла процес об’єднання всіх християн.
В «Заяві» сказано, що Папа не заперечив, що патріярхат нам належится, але не «під цю пору». Якщо так, то що зумовляє «цю пору», в якій Папа патріярхату не може визнати? Але ж ми не діти, ми з освітою, відповідь ми знаємо. «Цю пору» встановила Москва.
Марні сподівання патріярхофобів, що зі смертю першого патріярха ПУКЦеркви завмре справа патріярхату. Вона вже включена у змаг народу за свою волю, а Патріярх Йосиф, так як його Великий Попередник Андрей, думками сягає в будуче. Начальники чину оо. Василіян і чину оо. Редемптористів грішать супроти українського народу і його Христової Церкви ради самсобіпанства і на пошану Патріярха і свідомих мирян не заслуговують.
Миряни не могли переконатися, що митрополит Максим Германюк на ділі підтримував справу патріярхату і, перше, Верховного Архиєпископа, а тепер Патріярха. Діяльність митрополита Максима в Секретаріяті Християнської Єдности — модифікації створеного Москвою 1963 р. Комісії для Єдности Христіян, також закрита мовчанкою. Про виступ митр. Максима на Синоді Єпископів в Римі в 1974 р. ми вже писали. Це була мандрівка крутим шляхом, трішки своїм, більше латинникам. І цим виступом президія Ради митрополита не оборонить.
Чесні миряни і відважні священики не оправдують митр. Максима, зокрема його пропуск молитви за голову ПУКЦеркви, яка слідує після молитви за папу, на архиєрейських Службах Божих в базиліці св. Петра в суботу, 12 липня 1975 р., і в церкві св. Софії в неділю, 13 липня 1975 р.
Митр. Максим не мусів поминати Блеженнішого Отця Йосифа як патріярха, якщо не хотів. Одначе його обов’язок було поминати Блаженнішого Отця Йосифа як Верховного Архиєпископа, так, як це приписують рубрики Служебника, що його видав і апробував наш Первоієрарх Блаженніший Кир Йосиф (Сліпий) в Римі в 1968 р., за словами «Заяви». Ми хотіли б знати, як це порушення «рубрики» митрополитом оправдують автори «Заяви». Вони ж бо самі твердять, що «цих рубрик Служебника всі владики, в тому і митрополити і священики, повинні придержуватися стисло». Чи митрополит не зламав законності, коли на власну руку змінив літургійний текст, зламав «рубрику»?
Духовник, який поминає Блаженнішого Отця Йосифа патріярхом, діє згідно з незаписаною ще рубрикою Служебника, прийнятого вже в душі Божого Люду. Це йде на добро Церкви. В історії Церкви звичаї часто випереджували формальне переведення змін. Патріярхати і канони формально завершувались писаним законом після заіснування дії і практики. Ми робимо подібно, хоч на нас за це нападають сили ворожі нашій Церкві.
В «Заяві» автори її деклярують послух і пошану владикам, ПУКЦеркві і українському народові. Ми наслухались багато підлесливих заяв. Це вже не діє на мирян і лицемірством вже не вдасться «припинити цю шкідливу акцію проти них» — названих тоже-патріярхальників.
Деклярація вірности і послуху Святішому Отцеві в цій «Заяві» викликує здивування. Хто ж бо є непослушним папі в справах віри? А якщо автори мають на думці безоглядний послух папі також в його пактуваннях з Москвою, то хай це скажуть ясно народові і хай переконають мирян, що папа має право ліквідувати нашу ПУКЦеркву ради аліянсу з Москвою.
Рівночасно «Заява» проголошує «вірність і послух Ісповідникові св. Віри, Його Блаженству Блаженнішому Кир Йосифові, Первоієрархові Помісної Української Католицької Церкви», та рівно ж «повну льояльність, відданість, послух і синівську любов свому Архипастиреві Митрополитові Кир Максимові Германюкові». Отці пресвітери, автори «Заяви», димом цього кадила на заслонять перед мирянами свого правдивого наставления і наставлення «гонених» владик до Патріярха Йосифа І. Та ж сам текст цеї підступної «Заяви» продовжує давній зорганізований наступ на права Голови ПУКЦеркви. І це їх поступовання є згідне з політикою Риму. Автори «Заяви» не називають Голову ПУКЦеркви Верховним Архиєпископом, бо з цим титулом є сполучені патріярші права. Вони, так як і другі їм подібні «тоже-патріярхальники», любуються лише словом Первоієрарх. Слово милозвучне, але ніде церковне право не зв’язує з цим титулом патріярших прав. Прихильники політики Ватикану раді дати Голові ПУКЦеркви кожний титул, який не має правного значіння для ПУКЦеркви.
В «Заяві» митр. Германюка титулують Архипастирем, це є найвищим пастирем. В Римі уряд архипастиря розвинувся був в уряд кардинальського вікаріяту, а в Англії, в рр. 1598 до 1628 архипастир мав юрисдикцію над цілою римо-католицькою Церквою. Чи це мають на думці автори «Заяви» відносно Канади?…
Якщо комусь тяжко вимовити слово Патріярх, то вже краще хай вживає слово Верховний Архиєпископ, титул визнаний також папою Павлом VI 23 грудня 1963 р., а не наданий папою, як дехто вперто це повторяє. Первоієрарх є запозичене з латинської Церкви Примас, який не має патріярхорівної власті в Церкві, зате таку патріяршу власть має Верховний Архиєпископ.
Автори «Заяви» не узгіднили тексту Заяви зі священиками Вінніпеґської Архиепархії. («Архиєпархія» — це знову ще один новотвір, якого не знайти в термінології Східніх Церков, ані в Патріярхальному уставі ПУКЦеркви). Ми знаємо, що в митрополії в Канаді більшість священиків є віддані справі Рідної Церкви і її Патріярхові. Митрополита обороняє президія Ради, бо цим разом не дійшло до спільної заяви єпископів…
Віримо, що в Українській Церкві переможе українська духовість. Говорити в імені всіх інших личить єп. Сапелякові, чи єп. Горнякові, але не президії Ради Пресвітерів в Канаді, хіба що члени її вже також очікують ласк від Ватикану і свого «Архипастиря», або є під його тиском. Миряни не є від когонебудь залежні, від нікого нічого не дістають, противно, за їх поставу, за їх працю для Церкви їх лають, і це робить ніхто інший, як «добрі пастирі», «гонені єпископи».
Миряни і їхні організації дальше будуть робити «нагінку» на злі дії владик, які є противні інтересам Рідної Церкви, і жодні «Заяви» тут не поможуть. Помогти може лиш покаяння владик за їх доноси до папи на Блаженнішого Патріярха Йосифа І, поворот їх на путь праведних, путь Помісної Української Католицької Церкви і визнання ними Блаженнішого Отця Йосифа Патріярхом Помісної Української Католицької Церкви.
