«…Я сподіваюся на розуміння, підтримку й співпрацю з боку віруючих…»
Ці слова взяті з посліднього абзацу президентської «Заяви» від 11 червня 1999 p., в якій порушена проблема реабілітації Церкви. Розуміється, що такі «Заяви» Першої Особи Держави не можуть не викликати певної реакції всіх тих, для кого справа реабілітації є небайдужа. Тому уважне студіювання цього будь-що-будь важливого документу викликає ряд рефлексій і думок з приводу. Власне, такими «думками хотів би поділитися автор цих рядків, не претендуючи, звичайно, на «істину в послідній інстанції». Треба сподіватися, що «Заява» започаткує дискусію в ширшому аспекті і в кінцевому результаті наблизить проблему до якоїсь раціональної неформальної розв’язки».
Проблема ця не нова: вона, бодай теоретично, постала від разу після проголошення Української Держави і легалізації УГКЦ. Правда, в «Заяві» згадуються й ін. церкви, що «жорстоких переслідувань зазнали». А далі поданий їх перелік. Проте, якщо ходить о реабілітацію «сенсу стрікто», то на такий юридичний акт зі сторони Держави нині може очікувати тільки УГКЦ, що була Церквою українською на всій території Галичини, Закарпаття й частково Волині. На сході України
від Збруча аж до Дінця — цього самого акту могла б сподіватися УПЦ КП, як спадкоємниця бувшої УАПЦ. Бо, власне, ці дві Церкви саме за свою українскість не тільки «жорстоких переслідувань зазнали», але були знищені і заборонені урядом СССР-УССР. Всі інші Церкви, які нині чомусь називають себе «традиційними» на Західній Україні, як такі, що тут перед більшовицькою окупацією ніколи не існували, не мають на це ні історичного, ні морального права. Бо майже не можуть назвати себе традиційними для цих теренів, ні так зв. УПЦ МП, ні УПЦ КП, ні тим більше УАПЦ. Нинішня УПЦ МП — це вчорашній екзархат РПЦ на Україні, що з політичних потреб поміняла тільки назву, але фактично й надалі залишалася слухняним її філіялом в Українській Державі, тут на Західній Україні ніколи не існувала. Вона «ощасливила» нас своєю присутністю разом з більшовицько-московським «визволенням» Західної України і відразу з «визволителями» в особі НКВД приступила до урядової ліквідації УГКЦ. Отже про якусь реабілітацію РПЦ, що від початку і до кінця співпрацювала з режимними установами «імперії зла», особливо ж з її репресивними органами, говорити, хіба, не приходиться.
То вже інша річ, що РПЦ була обмежена в своїх правах і можливостях, аж багато її служителів були переслідувані. Але не мала вона ніяких обмежень у виконанні своєї злочинної участи в ліквідації УГКЦ. Або, скажім, Польської Автокефальної Православної Церкви. В таких питаннях «заслуги» Алексія І йдуть в парі з «подвигами» Георгія Карпова. Тим часом, в своїй «Заяві» Президент твердить, що «Першого масового удару було завдано Православній церкві в Україні — автономній частині Руської (читай російської) правосл. церкви…». То правда. Але боротьба совєтської влади з Рос. Правосл. Церквою в тодішніх границях СРСР — це була внутрішня боротьба двох імперських ідеологій або навіть краще сказати — двох релігій — марксистської і ортодоксійної, які по великому рахунку, в політичних питаннях ні чим не різнилися. Бо і перша — та безбожна — і та «благодатна» стояли на позиціях «єдіної нєдєлімой». Отже, йшлося про пріорітети хто перший: чи ЦК КПСС чи Святєйшій Синод; чи генсек КПСС, чи патріярх. Перемогли безбожники, від котрих нинішні віруючі України хотіли би почути слова покаяння за «содіянноє». Але, чомусь не чути таких щирих «прискорбій» з Москви, як ото президентські. Та Бог з ними: стосунки між РПЦ (УПЦ МП) та імперськими політичними системами —це їх, так сказати, внутрішні проблеми.
Натомість, інакше мається справа з УАПЦ 20-х — 30-х pp. Її початки, драматичні події її становлення, а в решті трагічний кінець є загальновідомі. Нинішнім ієрархом і вірним Української Церкви, яка постала на галицькому ґрунті і присвоїла собі назву Автокефальної, варто принагідно нагадати, що великий ідеолог і реформатор Церкви на Україні митр. Василь Липківський, «автокефалізуючи» і українізуючи церковне життя, орієнтував його саме на греко-католиків. І то у всіх питаннях: вимови церковнослов’янських текстів, священичих облачень, (не рос. «хомути», казав він, а грецькі фелони, як у гр.-кат.), включно до «офірок» (не тонесенькі свічечки, а нормальні свічки, як у гр.-кат.). Проте, українське православіє на еміграції чомусь не пішло слідами свого історичного первоєрарха. Але зробило все навпаки, аби лиш відрізнитися від гр.-кат. І залишилось в рос. «хомутах» з тоненькими офірками і синодальними, богослужбовими книгами, лінійка в лінійку перекладеними на українську мову, не виключаючи навіть «всєх святих землі русской». Ну, але це наслідки того, що українське православіє за океаном повставало саме з ненависти до греко-католиків. До того ж його повоєнні первоієрархи (в Америці і Канаді) були людьми світськими, які, не зреалізувавши своїх великих амбіцій політичних, облачилися в архиєрейські ризи і почали боротьбу між собою за пальму першенства, а спільно —проти греко-католиків. Ця позиційна війна там триває по нинішній день. Після розпаду СРСР вона перекинулася і на простори України, де проводиться в більш жорстоких формах. Перед у цій війні веде ні бито Церква — »спадкоємниця» історичної УАПЦ — нинішня галицька УАПЦ. Очевидно, що слідуючи галицьким православно-москвофільським традиціям найтяжчим її ворогами є, звичайно, «віровідступники-поляки», то зн. греко-католики. Це, так би мовити, традиція Поґодіна-Карпова. Тепер знайшовся ще один заклятий ворог для неї на Україні — УПЦ КП в особі Патріярха Філарета. І то при видимих ознаках того, що, власне, Патріярх Філарет є виразником дум і надій в церковних питаннях свідомої української інтелігенції на історично-православних теренах Сходу України. Старання і зусилля Патріярха Філарета в справі повернення конфесійної свідомости українцям там, де століттями паношилося казьоне россійське «благодатне» православіє заслуговує всякої підтримки не тільки греко-католиків, але в першу чергу Президента України, як Церкви, що є і територіяльно, і з українського духа правонаступницею УАПЦ митрополита Липківського. Не професора Варшавського університету І. Огієнка, не посла до польського Сейму С. Скрипника, а саме митрополита протоієрея В. Липківського, якого до речі, РПЦ свого часу позбавила сану за той самий «гріх», що й нині митрополита Філарета: за українську автокефальну «єресь». Однак нікого не позбавила сану нинішня «благодатна» РПЦ з бувших своїх служителів в Галичині, які з тих чи інших міркувань переметнулися в котрусь з «неблагодатних» Церков — незалежно від того, чи це буде «козацька» УАПЦ, чи «самостійницька» УПЦ КП. Бо ніби за що мала б екскомунікувати когось з них? Чей же, вони, будучи назовні ніби затятими ворогами між собою, всеж таки спільним ворогом для себе вважають не «первопрестольну» Москву, а Ватикан в особі Папи Римського. Ну і, звичайно, «поляків» — греко-католиків. Очевидно, що на грунті православного гура-патріотизму і «благочестя» князь Андрей Боголюбський ще й нині в «православних календарях» КП числиться в сонмі українських святих; дарма, що 1169 р. зруйнував до тла Київ, пограбувавши церкви і вивіз на Північ нашу національну святиню — ікону Божої Матері Вижгородської. Будучи вірними русско-православним традиціям, ще й нині в храмах УПЦ КП, включно з архикатедральним храмом у Львові (sic), на литії поминаються російські святі з Серафімом Соровським і Сергієм Радонежським включно. А напримір, на Самбірщині — навіть блаженого Іоанна Кронштатського «память совершают» — цього ідеолога російського православного чорносотенства.
Ну й що тут казати? Про який український дух в цій Церкві можна говорити? «Щось тут не до ладу» — сказав би легендарний стрілець Цяпка: «раз ми йдемо до переду, два — до заду». Та це лиш одна з характерних відмінностей галицького православія Філаретівської юрисдикції. Але якби там не було, саме ця Церква має сповнити велику місію духовного відродження і відросійщення на Сході України. Цього свідома Москва і тому так завзято поборює її предстоятеля. Сумлінним помічником в торпедуванні всяких відцентрових рухів Патріярха Філарета є «ветхій деньми» Патріярх Димитрій. Але це вже його місія така: поділив спочатку галицький греко-католицизм, починаючи таки з 1989 p., а потім взявся запопадливо розколювати східньоукраїнське православіє. Не вірите? Читайте газету «Успенська вежа» або «Послання», що останнім часом появляються з-під патріяршої десниці. Дивна є в цій справі одна ситуація. А саме. В складі ієрархів УАПЦ є особа поступова, позитивна під кожним оглядом, з доброю філологічною освітою, з високою посадою в Харківському університеті — нині в сані архиєпископа з великими правами і багатьма церковними титулами — доцент Ігор Ісіченко. І треба сказати, що очолювані ним єпархії на Слобожанщині і Лівобережжі не мають того антикатолицького, москвофільського духа, що є характерним для галицьких автокефальних «козаків». Трудно якось повірити, щоби, маючи де факто всю повноту влади в проводі УАПЦ, він не міг зарадити біді: стримати не занадто освіченого перестарілого предстоятеля від «писаній» на тему католиків і «філаретівщини».
Далі згадує президентська «Заява» також римо-католиків й ін., що «масових репресій зазнали». То правда, що й римо- католики на Україні (на Східній) «репресій зазнали». Але сама римо-католицька Церква, як інституція в СССР легально таки діяла, мала свого первоієрарха в особі архієпископа Риги, духовну семінарію і багато діючих церков.
Словом, з римо-католиками совєтська влада поступила так, як в 1905 р. царська: дозволила на легальне існування римо-католицької Церкви, хоч і обмеженої в правах, але зліквідувала і жорстоко переслідувала греко-католицьку. Все це факти відомі. Однак при уважному читанні президентської «Заяви» і роздумуючи над її окремими акапітами, посвяченими окремим конфесіям, пересвідчуємось в одному: як то хитромудро автори «Заяви» (бо ж хіба не сам Президент її писав!?) звели всі згадані конфесії в УССР під спільний знаменник переслідувань, окремо згадавши про ліквідацію «греко-католицької церкви в Україні у 1946-49 роках…». І, власне, з цього місця починається найбільш фальшива казуїстика подальшого тексту «Заяви». Бо, по-перше, ні слова про те, хто зліквідував, а по-друге, чому? Прецінь, не йдеться, хіба, про ліквідацію «греко-католицької церкви на Україні», а саме про ліквідацію української греко-католицької Церкви за її виразно національний дух. З тої самої причини, була ліквідована на початку 30-х років і УАПЦ; не тому, що вона була православна, а тому, що була українська. Тут слово «Україна» — поняття географічне. Бо відомо, що московський окупаційний режим навіть не позволив на існування української комуністичної партії, а тільки компартії України. А тому і духом українським там не пахло, бо верховодили в ній різні косіори, постишеви, кагановичі і всяка інша збільшовичена наволоч неукраїнського походження з-під знаку серпа і молота.
А далі йде наймогутніший акорд «Заяви». Послухаймо його: «Хоча Українська держава не причетна до тих гонінь і не несе за них відповідальности, я поділяю думку щодо необхідности морально-політичної реабілітації Церкви…». Сильний це акорд, нема що сказати, але фальшиво звучить! Гм…, думає собі громадянин нинішньої України: а хіба Українська держава причетна до розбійницької афганської війни чи «вєлікой отєчествєнной»? А однак учасники і «герої» тих воєн втішаються різними привілеями, високими пенсіями і всякими почестями зі сторони нинішньої Української держави так само, як відставні совєтські офіцери, що ніколи не мали нічого спільно з Україною. Але, виходячи на пенсію зі збройних сил СССР, поголовно їхали на Україну і тепер їх тут більше, ніж в самій Росії. І Україна їх мусить утримувати своїм коштом. А вони тільки те й роблять, що творять всякі антиукраїнські, антидержавні організації і зі всяких трибун, навіть державних, закликають до повалення Української держави і відновлення «імперії зла». Тим часом, коли мова йде про те, аби визнати вояків УПА воюючою стороною, без претенсій до привілеїв і державних почестей, то нинішні Верховна Рада чи президентська адміністрація займають в цьому питанні таку саму позицію, як і ВР, скажім, часів ганебної пам’яті Щербицького. Одним словом, де вигідно нашим президентам і депутатам виступати як спадкоємці УССР, то вони охоче признаються до того. Ну, а де ні — то вмивають руки від усього, як відомий євангельський персонаж. Мовляв, вони не причетні до нічого і не несуть за ніщо відповідальносте. Хоч, правда, й поділяють думку «щодо морально-політичної реабілітації Церкви». Поділяють тільки думку про реабілітацію Церкви, але реабілітації як не було так і нема. І не буде. Бо ходить про реабілітацію саме УГКЦ на Заході України і не лишень «моральну-політичну». Але реабілітацію «сенсу стрікто», за якою слідує другий юридичний акт: реституція. А цього якраз не бажає, крім пошкодованих, ніхто. І в першу чергу всі З чи 4 деномінації православія, що, як казав Котляревський «без сорому, без Бога бувши, й десяту заповідь забувши» порозтягали поміж себе давні греко-католицькі храми і тепер не то, що повертати, але навіть не годяться на почергове використання для богослужінь. Бо згідно з їхньою «православною» філософією «церква — це не спільна кухня, на якій дві господині можуть поратися». Звичайно, при такому ставленні до храму Божого, православні «господині» (батюшки) не погоджуються на спільне вживання. І нема на то ради. Таких православних одноосібних «господинь», на одній тільки Львівщині маємо біля 150, які ніяким Богом не погоджуються на спільну «кухню» (греко-кат. 3). Влада ніби старається їх мирити, час від часу каже їм своє державне «фе», але практичних, владних кроків не робить. Можна поставити питання: чому? А тому, що помимо тої всієї казуїстики, якою грішить «Заява», в одному місці правда, немов те шило з мішка, таки вилізло, даючи відповідь на наше «чому?». «…Часто найбільше нагнітають пристрасті ті сили і люди, які свого часу докладали чимало зусиль до знищення Церкви та викорінення віри…». Це чиста і свята правда. Але знов напрошується питання: а чому ці люди з вчорашнього дня, відкриті вороги Церкви і віри Христової, які зі службового обов’язку свідомо «докладали чимало зусиль до знищення Церкви…» ще й нині сидять на таких самих державних посадах і не перестають «докладати зусиль…», аби за всяку ціну втримати отой міжконфесійний розгардіяш, яким так розбагатіла Україна? Вони й нині, провадячи цю антихристиянську роботу, сидять на високих державних зарплатах, а виходячи на пенсію одержують її високу як привілейовані державні службовці. Це стосується всієї структури — від верху до низу — цієї державної установи, що зветься «Державний комітет в справах релігій». Власне, на прикладі Києва, а особливо Львова можна пересвідчитися «ад персонам», що ті люди, «які свого часу покладали чимало зусиль до знищення Церкви» продовжують сумлінно виконувати цю саму роботу тільки вже тоншими, фарисейськими методами, а не відкрито, як це було за влади КПСС. До речі, кожний із цих нинішніх «опікунів» релігії якраз виховувався і був членом тої партії. Треба думати, що якраз ця державна команда «спеціялістів» від релігії і є автором президентської «Заяви». Це дуже чітко проглядається: сказано багато, але нічого конкретного. В результаті маємо, як каже поляк: «ніби цось, ніби ніц». Бо підсумкова фраза «Заяви» каже таке: «Саме така політика (то зн. ніяка— І. Г.) сприяє створенню і поліпшенню умов функціонування та розвитку релігійних організацій значно краще й ефективніше, ніж це міг би зробити формальний акт про реабілітацію Церкви». А якраз розходиться не про формальну реабілітацію, а про дійсну зі всіма наслідками, що з неї випливають. Ну, але формальна «Заява» не може заявляти про справи неформальні. Отаке наше галицьке розуміння «Заяви».
Можна би тепер поставити так запитання (вживаючи мови, якою всюди і при всякій нагоді послуговується пані президентова): «К чєму би всьо ето?» Відповідь дуже проста. Починається передвиборчий ярмарок і претенденти на президентські посади починають увихатися аби якнайбільше голосів скупити. Ну, а чим можна «галіцменів» на свою сторону привернути? Звичайно, що не загальними обіцянками про боротьбу з корупцією, піднесенням економіки, а з нею і добробуту «електорату». Бо це все вже було, це вже ми чули і чуємо з кожної державної трибуни. Ну то, на всякий випадок, в агітаційному передвиборчому багажі спеціяльно до Західної України є ще 3 програмні обіцянки: перша — це пущена в народ «буйда» про нібито передане Пустовойтенком президентське запрошення для Папи Івана-Павла II відвідати Україну. А що це «буйда», то в цьому не має ніякого сумніву. Тай втаємничені подейкують, що «листонош» заперечує потихо цю агітаційну передвиборчу пльотку. І навіть кажуть, що в скорому часі він з високої парляментарської трибуни хоче здементувати цю кривдну для нього інсинуацію.[1] Друга обіцянка-цяцянка — це пустити крокодилячу сльозу над минулим «Греко-католицької церкви в Україні у 1946-1949 роках…», але без хочби навіть «формального акту про реабілітацію…». Досить поділити «думку щодо необхідності! морально-політичної реабілітації…». І накінець третя обіцянка — назначити амбасадора до Ватикану. В переддень старту передвиборчих змагань ця обіцянка виконана. Але на превеликий жаль і смуток галицьких греко- (а може й римо-) католиків ексцеленція амбасадор в свому першому інтерв’ю «Радіо Ватікан» щиросердечно без дипломатичних викрутасів призналася, що мовляв, так, вона щось чула про те, що у Римі є якісь українці-греко-католики, з якими з часом хотіла би познайомитися. Ну й що тут казати на такі заяви? Та про це та й про інше вже в наступній статті. В кожному разі ці 3 питання: реабілітація (і реституція), запрошення Римського Понтифіка на Україну і дипломатичне представництво Української держави в Апостольській Столиці є настільки важливими для подальшого життя нашої Церкви, що вони не можуть бути обійдені мовчанкою. В цих питаннях вся повнота УГКЦ мусить мати свій авторитетний голос і чітку позицію. І саме в цей передвиборний час, коли то претенденти на український «трон» змагатимуться за кожний голос виборця і сподіваються, кожний по-своєму, «на розуміння, підтримку й співпрацю з боку віруючих».
[1] На цю тему у газеті «Молода Галичина», за 8 липня 1999 р. з’явилась нижче подана інформація: Папу Прем’єр на запрошував. Прем’єр-міністр України 6 липня з парляментської трибуни заявив, що він не запрошував в Україну Папу Римського. Валерій Пустовойтенко висловив бажання, щоб про це знали всі православні віруючі держави, які надсилають до Кабінету Міністрів численні листи щодо такого запрошення.
