Нижче друкуємо звернення наших священиків до владик, яке було опубліковане одинадцять років тому. Друкуємо цей документ з деякими ортографічними й граматичними поправками, не змінюючи ні думок, ні змісту, ні стилю. Порушені проблеми у документі все ще актуальні сьогодні, тому бажаємо їх пригадати. Це були слушні вимоги наших священиків до своїх владик, до Апостольської Столиці й Священної Конґреґації для Східніх Церков. Під цим документом поклали свої власноручні підписи понад 60 священиків. Число 60 священиків також імпозантне. Вважаємо, що варто навіть після одинадцяти років запізнатись з думками цього звернення не тільки читачам журнала, але й священикам і священикам-сиґнаторам, щоб себе сконфронтувати сьогодні з минулим, також нашим владикам і підготовчому секретаріятові по підготовці чергового синоду Помісної УКЦеркви, що заплянований на місяць лютий 1983 року в Римі. Йдеться про те, щоб вони мали на увазі, що історія відновлення наших синодів не починається Надзвичайним Синодом і синодом після нього, що були скликані за ініціятивою Папи Івана Павла II, але перед ними каменеугольним можна назвати IV Архиєпископський Синод, який відбувся 1969 р. На цьому Архиєпископському Синоді були присутні всі наші владики за винятком митр. Амброзія Сенишина. Під час наради були прийняті ухвали й постанови, що їх особисто приймав єп. Августин Горняк, який від семи років ними нехтує. Сьогодні остається відкритим питання, чи єп. Августин Горняк залишається дальше владикою УКЦеркви, проти якої сам особисто і разом з своїми прибічниками активно діє? Прислухаймось ще і ще раз до голосу наших священиків. Цей голос сповнений не тільки безмежним болем за долю нашої Церкви, але й глибоким і вагомим змістом.
Редакція
Преосвященні Владики!
Всемогучий Бог зглянувся на мучеництво, сльози й молитви Української Церкви та у незрозумілий для нас спосіб звільнив по 18-літнім ув’язненні Первоєрарха нашої Церкви із радянського заслання.
Цей видимий знак Божої опіки над нашою многостраждальною Церквою не мало причинилося до Її відродження у вільному світі. Пастирські відвідини Первоєрарха-Ісповідника по всіх країнах поселення українців у вільному світі ясно виявила прив’язання Божого люду до Його особи і до нашої Церкви. А коли Верховний Архиєпископ, силою свойого уряду, започаткував так конечне упорядкування правного стану нашої Церкви, то воно увінчалося Архиєпископським Синодом 1969 року в Римі та записалося золотими буквами в історію нашої Церкви. Не диво, що римська Курія, уважаючи нас другорядними католиками, замість тішитися таким відродженням нашої Церкви, дивиться на нього з недовір’ям і старається знайти щілину, щоб нас знову роздробити. Немає сумніву, що поступування деяких наших владик до цього причинилися.
Ми були переконані, що владики, по закінченні Архиєпископського Синоду, зараз переведуть у життя всі його рішення та самі виберуть та висвятять нових Єпископів на опорожнені престоли замучених большевиками владик, щоб вони були продовженням життя нашої Церкви у новітніх катакомбах, як також і потрібне число єпископів проводу єпархій Української Помісної Церкви у вільному світі.
Тому ми, священики, уважаючи своїм святим обов’язком боронити права, єдність та основи буття нашої Помісної Церкви, не маючи нагоди особисто виявити свої спостереження, думки, журби та побажання конечних до успішної праці на Христовій ниві, оцим письмом звертаємося до своїх владик.
Коли наша світська преса помістила текст письма Східньої Конгрегації з підписом кард. Фюрстемберга (в італійськім оригіналі та неточнім українськім перекладі), подаючи в ньому «остаточне рішення Святішого Отця і у справі ерекції Українського Католицького Київсько-Галицького Патріярхату», то нас дуже вразив факт, що наші владики цього документу не опублікували відразу, але тримали його в тайні до цього часу. Насувається питання; чому? Та ж рішення Святішого Отця у цій справі заторкує не лише єпископів Української Церкви на рідних землях і у вільному світі, але також кожного священика та члена Божого люду нашої Церкви. У цій справі становище кожного українського єпископу повинно бути публічно здекляровані чим скорше так, як і становище нашого Верховного Архиєпископа було здекляроване в листі до кард. Фюрстемберґа дня 15 грудня 1969 p.: «Для нас є законом постанови більше, як 21 єпископів. Ваша Еміненція може думати, як собі бажає. Ми вияснили положення нашої Церкви. В дійсности цим було усунено велику прірву між духівництвом та нашими вірними, цим наша Церква змінилася в обличчі загроз та небезпек зсередини та ззовні… Я приневолений заявити, що не ідеться тут про висування моєї скромної особи Архиєпископа-В’язня, але ідеться про оборону тисячолітніх прав Київсько-Галицької Митрополії».
Мовчанку єпископів у цій справі можна пояснити лише браком відваги постояти за права нашої Церкви та дальше виставляти Її на руїнницькі експерименти Східньої Конгрегації.
Однак, коли ідеться про автора, зміст, рішення та значення цього письма, то мусимо вже на початку зазначити, що для нас воно не є остаточною відповіддю Святішого Отця, а радше суб’єктивним коментарем та інтригами кард. Фюрстемберґа. Ось і рації:
1. Нігде у згаданому документі нема наведено слів Святішого Отця, натомість кард. Фюрстемберґ бере на себе обов’язок відповісти нашому Верховному Архиєпископові, кажучи, що він «по уважнім роздумуванні над всіми сторонами цього складного питання, а спеціяльно мотивів канонічного порядку». У цих словах він виявляє не лише незнання історії, правного стану та теперішнього положення нашої Церкви, але й свою тенденційність, приписуючи нам спеціяльно якісь «мотиви канонічного порядку».
2. Кард. Фюрстемберґ старається вмовити адресатам, що були «повторні та глибокі наради між різними органами Римської Курії, що зацікавлені у цій проблемі», але якраз ми собі цього не бажаємо, щоб історичні права і доля нашої Церкви були предметом торгів та спекуляцій Римської Курії. Наша Церква вже багато мученичої крови пролляла у наслідок подібних махінацій у минулому.
3. Дальше кард. Фюрстемберґ говорить, що аспірації на встановлення Київсько-Галицького Патріярхату «не виглядають тепер можливі до здійснення, і тому ця просьба не може бути прийнята». Отже, не є вона ані неможлива, ані відкинена. Не маючи поданих причин, ми повинні домагатися канонічних причин, чому під цю пору просьба Синода Українських Владик не може бути принята. Чи ерекція Українського Києво-Галицького Патріярхату противиться Берестейській або Ужгородській Унії? Чи може противиться рішенням Другого Ватиканського Вселенського Собору?
4. В наведеному письмі робиться суґестію, ніби то в імені Святішого Отця, щоби «переорганізувати Українську Єпископську Конференцію», котру він мав би намір підпорядкувати Кардиналові Сліпому. Питаємо хто? Східня Конґреґація? Чи вона може роздавати те, чого не посідає або давати накази тому, хто має багато вищий уряд без їхньої ласки? Тут знову вилазить незнання або ігнорування нашого церковного права та спроба підпорядкувати нашу Церкву практикам законів західньої Церкви. Латинники мали свої Єпископські Конференції, і їх треба було переорганізувати до вимог часу і обставин, вони вже із своєї установи не є законодавчі, і ми до тих справ не вмішуємося. Якщо ж ідеться про нашу Церкву, коли всі єпископи Української Помісної Церкви збираються, то вони становлять Синод Єпископів із законодавчою властю без будь-якого позволення чи згоди патріярхів і інших Церков чи обрядів.
5. Тяжко припускати помилку етикети з боку Апостольської Столиці, щоб на особисте передання документу рішень Українського Єпископського Синоду в особі Блаженнішого Верховного Архиєпископа і двох Єпископів, відповідь прийшла через підрядного урядника Курії листовно і заміткою кард. Фюрстемберґа, що він особисто «потрудився» і пересилає копії згаданого письма кожному Українському Єпископові, чи може не тому, щоб вони знали, кому мають завдячувати це рішення та напімнути їм його бажання, щоб українські владики підчинялися його Конґреґації.
6. На кінець граничить із безличністю пригадувати Верховному Архиєпископові-Ісповідникові про обов’язок вірности до Святішого Отця, говорити про якусь «улюблену Українську Церкву». Так мучеництво нашої Церкви, починаючи від 16-го століття було не за Христа, а за сліпе довір’я в справедливість, опіку, добру волю Римського Престолу.
Тому ми повинні зробити слідуючі практичні заключення:
а) Помісности нашої Церкви ніхто нам не заперечує. Бракує, однак, нашим єпископам самопевности, що вони мають владу і обов’язок управляти Українською Помісною Церквою, що вони зуміють добровільно прийняти авторитет свойого Верховного Архиєпископа без опіки чужого авторитету. Дотеперішнє поводження декотрих владик під цим оглядом було жалюгідне та згіршуюче. Божий люд і священики чекають від своїх владик гідного поводження.
Українські католицькі владики повинні якнайскоріше діяти, урядувати і рішати у всіх справах Української Помісної Церкви, включно із іменуванням нових єпископів. Ми були переконані, що владики, по закінченні Архиєпископського Синоду в Римі зараз почнуть переводити в життя всі постанови Синоду. А тимчасом по шістьох місяцях цілковитого застою Східня Конґреґація цілком зрозуміло зробила висновок, що ми не є здібні рядити своєю Церквою та почала перебирати у свої руки заряд нашої Церкви так, якби Синоду й не було, ігноруючи історичні права нашої Церкви та її Владик. (Іменування двох нових єпископів поза плечима нашого Єпископату). Поминувши, що іменування нам єпископів в минулому завжди було грубим порушенням прав нашої Церкви, Український Єпископат не може в майбутньому погоджуватися на щось подібного, а в разі знехтування цього права категорично відмовити свячення тим номінатам та не допустити їх до перебрання наших єпархій. Божий люд і священство вже показали своє становище у цій справі.
г) Ерекція Київсько-Галицької Митрополії до гідности Патріярхату в першій мірі буде залежати від здібности владик рядити Українською Помісною Церквою.
ґ) 3 огляду на те, що теперішні труднощі Української Католицької Церкви були спричинені у великій мірі браком комунікації між єпископами, як також єпископів із своїми священиками та вірними, звертаємося до наших владик, щоб вони, зрозумівши своє відповідальне становище перед Богом, своєю Церквою та українським народом, не занедбували цього важного середника взаємного порозуміння. Хай їх діла, а не пусті слова та обіцянки, засвідчать, що й вони, в критичних хвилинах життя нашої Церкви, стали в Її обороні так, як і їх славні попередники.
В пошані до Вашого Апостольського Уряду, остаємо в Христі Ісусі (Підписи)
Дня 7 травня, 1971 р.
