Серед вірних Української Помісної Католицької Церкви, тих вірних, що взяли на себе непомірний той святий обов’язок рятувати нашу Церкву від зникнення з цієї землі, а безпосередньо від розпливу її у чужих нам душею церквах (з малої, або великої букви), підносяться щораз то частіше голоси за діялогами зі… своїми таки духовниками і ієрархами. Саме ставлення на денний порядок таких то «діялогів» свідчить про вкрай анормальні часи, у яких живемо. Для українців зокрема, Церква ніколи не була предметом ніяких торгів, уступок і компромісів. Для українців Церква є або Церквою, себто Божою Установою і тим самим такою, якою вона була від тисячі літ для нас, або такою ця церква не є. Українці ніколи не можуть визнати за свою Церкву таку, яку б можна було вічно «усучаснювати» і робити з неї нову, новішу і найновішу. Для українців Церква, це не уніформа, яку такий то час носиться, виношується і остаточно скидається з себе, як уже непотріб. Церква для українців необхідна конечність душі, якої то конечности не заступить ніяка поза рідною Церква. Тим більше цієї ж Церкви не заступлять ті несамовиті заходи тих, які, використовуючи свій священний уряд, хотіли б з нашої Церкви зробити наперед якийсь яничарський сурогат, а потому покінчити зі самою формальною назвою і кинути цю Церкву на поталу інтернаціональному католицизмові, аби тільки ця Церква не була українською. Несумлінність і незрячість наших церковних достойників усіх щаблів уже й так допустили до того, що наша Церква втратила в очах інших Церков свій дорого придбаний престиж, свою ціну і свою важливу ролю та місію у Христовій Церкві. А все ж вірні цієї Церкви не хочуть ні знати і чути про інші Церкви. 400 років наші діди, прадіди і пра-прадіди клали гори трупів і розливали ріки своєї святої крови за цю Церкву, за Церкву, що була і є інтегральною частиною Христової Церкви, але зо своєю ідентичністю і своєю питоменною українською душею. Апостольська Столиця могла тільки віками гордитися цією Церквою і принаймні офіційно не могла ставити своєї римо-католицької Церкви понад нашу. Аж оце в нашому апокаліптичному столітті, в якому взагалі Церква Господня таки з власної вини докочується над пропасть, якась нечиста сила опанувала провід Церкви, який усю свою т.зв. діяльність зводить до діялогів з безбожниками, за які кожна нормальна людина може присягнути, що такі «діялоги» безглузді і божевільні.
На такому ось підложі зароджується псевдоідея «діялогів» … зі своїми єпископами і священиками. В ім’я чого мали б мати місце такі діялоги??? Чи тому, щоб за всяку ціну доторгуватись зі своїми єпископами того їх становища, яке вони по-антилюдському і по антихритиянському займають уже 17 літ? Чи може договоритися з тими ж єпископами, щоб перестали вже раз бути дволичними, облудними і фарисейськими?.. Бо оце час від часу ці ж то єпископи кинуть для замилення очей якусь голословну деклярацію (під якою, на диво, всі можуть підписатися), але з тим розрахунком, щоб пустивши блахмана, постійною своєю акцією заперечувати кожну дослівно йоту цієї своєї власної деклярації.. Чи ще замало тих 17 літ облудности, лукавости, підривання живущих коренів нашої Церкви, а то й нескінченних ницостей зо сторони наших духовників? Який, властиво, сенс мали б мати наші діялоги з ними? Якщо миряни, вірні заповіді нашого Патріярха: стояти за Єдність Церкви і Народу, мали б їм щонебудь сказати, то хіба зачитати їм лекцію з пасторальної. Пасторальна — це така допоміжна богословська наука, що повинна б нормувати і облекшувати взаємини духовників з мирянами, чи зі своїми вірними. Очевидно, засади цієї науки настільки мають силу і успіх, наскільки духовники є насправді ними, а не карієровичами, запобігачами жалувань чужих чинників і не диверсантами для своїх особистих благ та платними наємниками для нищення ідентичности і живучости своєї власної Церкви. Пасторальна, як наука, це практичне примінення всіх Христових істин у насущне життя і в дану конкретну дійсність, гармонізування цих істин у божественну музику, а не вихоплювання із животворчої цілості обезкровлених і мертвих фрагментів на те, щоб маніпулювати ними. Є однак певні базові істини Христової науки, які є безпосередньо вихідними для пасторальної. Такими є м.ін. істина, Церква — це Божа Установа. Ця Божа Установа є ведена людьми. Отже, людський елемент вплітається у великій мірі в цю Божу Установу. Свого часу автор цього дискурсу писав дещо обширніше про Боже і людське в Божій Установі. Зокрема ясно оприділив це «людське», яким особливо воно повинно б було бути в Божій Установі. Тут тільки залишається повторити, що цей людський елемент у Церкві не сміє ніколи і ніяк заступати Божого, заваджати йому, а то й домінувати до тієї міри, що годі вже збагнути, що саме в даному разі виразно Боже, а що чисто людське. — Інша така безпосередня істина — це та, що Церква не щось абстрактне, а наскрізь конкретна істотність. Церква — це в ніякому разі такий, чи інший єпископ і тим менше не стільки то священиків, а Божа громада під боговідданим, так! боговідданим проводом своїх духовників, тобто ієрархів і священиків. Тільки сукупність, об’єднана ласкою Божою, цієї духової спільноти є Церквою, а не виключно її провід (як це парадоксально не тільки тепер, але вже довгими віками переакцентується). Церква — це Тіло, що складається з живущих членів! Церква є також перш за все та конкретна і безпосередня одиниця вселенської Христової спільноти, що в даному краю, чи навіть — у залежність від таких, чи інших умовин — у світовому розсіянні творить для себе одність історичну, літургічну і обрядову. Єпископи кожної Церкви ставляться не для якоїсь неокресленої загальної Церкви, а для докладно визначеної Церкви. Ставиться їх зокрема в тому обряді, до якого вони по кінець свого життя мають належати. Ще й присягою їх зобов’язується служити тій Церкві, для якої їх висвячується.
Кожна партикулярна Церква має свої, собі притаманні, цілі, завдання і свої власні потреби і для тих саме потреб ставиться і ієрархію цієї ж Церкви.
Кожна партикулярна, чи Помісна Церква має свою історію, свою традицію і свою духову спадщину. І для збереження цієї своєї світлої традиції, священних своїх вартостей і цінної своєї духовости настановляється якраз єпископів, а ті своїх священиків.
Це загальні принципи, які радше попереджають і є радше вихідними для пасторальної, як її робочими максимами. Сама ж пасторальна обмежується до специфічних труднощів, які в даному часі і в конкретній ситуації виринають на поверхню людського складного життя. Проблеми, які б засадничо повинні стояти перед пасторальною наукою, по правилу повинні б стосуватися ВІРНИХ, а не церковних чинників. Але в сучасну пору, на предиво, воно не гак. У цьому й уся анормальність наших часів і трагедія Церкви взагалі, що якраз провід Церкви, а не вірні, створює сам несамовиті проблеми та ще вносить бакциль розкладу у Божу Установу.
Зокрема в нашій, так уже невимовно страдній, Церкві не єпископи і не священики (говориться про одних і других: у більшості) тривожаться сьогодні за долю своєї Церкви, а таки вірні, миряни. І не єпископи і не священики намагаються рятувати цю свою Церкву від розпливу у чужих морях і від зникнення з лиця землі, а миряни. Сумний парадокс, але який же твердий факт. Щоб не виглядало це на загальники, сконкретизуймо це. Чи можна назвати якимсь пастирським ділом той факт, що не чужий якийсь там, а таки ніби то свій єпископ вивішує колодки на церквах, що їх власними руками ставили його таки побожні вірні ще заки він на їх території знайшовся? І за яку провину цих же вірних? За те, що ці вірні визнають тільки одність своєї Церкви, де б ця їх Церква не знайшлася у світі. А чи є якась тінь людського поступування у тому «пастирському» режимі, що цей же самий єпископ аж стинається на саму згадку про Патріярха цієї ж Церкви, найдорожчого Архипастиря і Голови Української Католицької Церкви??? Як назвете ту практику цього єпископа, що за довгі роки стала його невилікувальним налогом, виголошувати блюзнірські проповіді, виписувати брехню і ницості у своїх «Церковних Вістях», оплачувати чужі редакції газет, щоб ці тільки писали оклевечування на його вірних? Чи це теж пастирська робота, що цей єпископ безнастанно провокує своїх вірних і визиває їх на розпачливі кроки, але не скорше, як він приїде вже до них із відділом державної поліції і цілим загоном своїх власних «опричників»? — А в інших країнах, чи це має що-небудь спільного з пастирською діяльністю, що на небіжчиках, які за життя виявлялися патріярхальними діячами, мститься єпископ у той спосіб, що відмовляє їм похорону і місця між своїми на цвинтарі? А в яку категорію християнського думання і почування ви вкладете ту ганьбу, що єпископи виписують анонімні памфлети на Патріярха і патріярхальних діячів, або тільки благословлять своїх підвладних священиків на ще мерзенніші продукції? Чи це пастирський приклад для своїх вірних і чи це гідне людини взагалі, що тільки під пресією своїх вірних, або й в обличчі бойкоту зі сторони вірних такі то єпископи здобуваються на фарисейську заяву, у яку самі ніколи не вірили і якої придержуватися не думають? Бо навіть у таких моментах, де б їм випадало хочби про людське око це зробити, вони не можуть видушити з себе немилого їм слова «Патріярх»?!
Чи можете назвати пастирським жестом те, що той митрополит, який ще як священик зголосився прийняти митрополичу мітру за продання своєї Церкви і цей же самий, не зважаючи на виразні слова Папи, звернені до нього, виголошує з приводу своєї інтронізації проповідь … про міняйлів і торговців у Божому храмі, без сумніву звертаючи ці слова до своїх вірних, які готові були прийняти його за свого митрополита???
Так, отже, з ким і в ім’я чого ці утопійні діялоги?
