Грецьке слово Λειτουρϒια означає «спільне, всенародне діло» або «всенародна служба», отже, спільна, всенародна молитва, як це влучно написав о. М. М. Соловій у своїй «Літургіці». А це означає, що участь у богослуженні беруть усі присутні, тобто і священик, і диякон, і дяк, і всі люди. Це є всенародне моління, таке типове для Східних Церков. Хто не бере активної участи в богослуженні, співаючи чи відповідаючи священикові, той, врешті, начебто не сповнив свого обов’язку щонедільної Служби Божої, о. Ю. Я. Катрій у своїй праці «Пізнай свій обряд» гарно пише: «Брати участь у св. Літургії — це перша головна риса освячення Господнього дня».
Це всенародне моління зрозуміли теж і римо-католики, які по 2-му Ватиканському соборі ввели до богослужб рідну мову мирян і, подібно до наших богослужень, увели до Месси діялог між священиком і вірними, чим привели вірних до активної участи в богослуженні.
Можна б шукати і знайти багато можливих причин пасивности мирян під час багослужень. Ось декілька з них:
- Вірні не розуміли текстів богослужень за часу, коли ще вживали церковнослов’янську мову, а які дяки «по-дяківському» співали, так що ніхто їх не розумів. Через те вірні не могли слідкувати за відправою і або пасивно з побожності слухали, або відмовляли свої приватні молитви, які з богослуженням не мали нічого спільного, і ця пасивність залишилась досі, коли вже в молитвах вживаємо народну мову.
- Ролю дяків перебрали хори, які з молитви до Бога робили дійсні концерти, дуже тяжкі для звичайних мирян до підспівування, до того часто переплітувані сольовими аріями. Хоч це, вочевидь, прикрашує саму відправу, але перемінює її на «шоу», а вірні, замість засилати спільні молитви до Всевишнього, любуються концертовим співом, і, замість молитовного, настрій стає мистецьким.
- Багато вірних, які зустрічались з богослуженнями Римської Церкви ще до 2-го Ватиканського собору, коли там вірні, практично кажучи, не брали і не могли брати жодної участи в богослуженні, за винятком самої своєї присутності, а тільки відмовляли свої приватні, особисті молитви, перенесли цей звичай і до нашої Церкви.
- Багато з наших священиків відправляють з різних причин т. зв. читані Служби Божі і це навіть так тихо, що люди, головно ті, що дальше стоять (чи сидять) нічого не чують і не розуміють. Вочевидь, вони не можуть тоді брати в ній участь.
- Більшість наших священиків відмовляє т. зв. тихі молитви дійсно тихцем, а між ними є дуже глибокі молитви, головно на Службі Божій св. Василія Великого під час євхаристійного канону чи на Службі Божій Передшеосвячених Дарів, і, якщо вони є довгі, люди не знають, що діється. Один мирянин мені сказав: «Я не розумію, для чого священик чекає, бо хор вже давно скінчив своє співати». Те, що священик відчитує приписані довгі молитви, не є зрозумілим для нього.
- Є значне число вірних, які не розуміють суті наших богослужень і часом виглядає, що приходять до церкви лише для того, що так треба, щоб люди їх бачили, бо це «національний» обов’язок.
Яких практичних засобів треба вжити, щоб ситуацію направити?
- Потрібно, щоб вірні мали перед собою тексти відправ: Служби Божої св. Івана Золотоустого. Служби Божої св. Василія Великого, Служби Божої Передшеосвячених Дарів, Вечірні, Утрені, Парастасу, Панахиди, тощо. Особливо важливим є, щоб вірні перед собою мали тексти змінних частин, як ось тропарів і кондаків, прокіменів, стихів на «Алилуя», причасних, стихир на «Господи візвав я», на стиховні, на литії чи на «Хвалитніх», величанія, сідальні, тощо. Знаю церкви, де це робиться, і успіх є значний: вірні не тільки співають разом з дяком (який знає самогласні, подібні і болгарські напіви), але й беруть ці змінні частини богослужень додому, щоб там їх ще раз прочитати і над ними роздумати. Майже кожна парафія тепер має комп’ютер і копіювальні машини, і це можна легко зробити. Навіть можна для місцевостей, де є більше парафій, або й для всієї єпархії, вибити тексти в одній із них і розповсюднити по всіх. Треба тільки охоти й доброї волі. Тут можемо «вбити ще одного зайця», бо устійнимо один текст для всіх парафій. Тут варта ще додати, що дяки не повинні пописуватись своїми голосами, а співати чітко, виразно і зрозуміло.
- Просити диригентів хорів, щоб у церкві співали прості мелодії, найкраще галицькою самоїлкою або київським напівом, так щоб люди могли співати разом із хором. Улаштовувати окремі концерти релігійної музики, на яких хори можуть пописуватись своїм вмінням чи голосами солістів.
- Священики на проповідях і при кожній нагоді повинні повчати вірних про важливість брати активну участь у богослуженнях. Якщо священик уважає за потрібне, він повинен пояснювати кожне богослуження зокрема.
- Священики не повинні відправляти т. зв. читаних Служб Божих, але, якщо така потреба заходить, він і дяк мусять всі молитви, прошення і відповіді виголошувати виразно і голосно, так щоб усі люди чули. А євхаристійний канон, найважнішу частину Служби Божої, завжди можна співати — воно аж надто не продовжить св. Літургії.
- Усі «тихі» молитви, а особливо на євхаристійному каноні, священик повинен вимовляти чітко і голосно, і щойно тоді, коли хор (чи дяк з вірними) скінчить співати. Вірні тільки тоді зрозуміють важливість євхаристійного канону і саме приношення жертви, коли вони будуть чути всі молитви, які більшість священиків говорить, звичайно, тихцем, і зможуть духовно злучитися в молитві разом зі священиком. Не знаю, відколи в нашій Церкві завівся звичай відмовляти священичі молитви тихцем, але він, мабуть, пізнішого походження і не є сумісний з всенародним молінням: моляться голосно і вірні і священик. Так, це продовжить богослуження, головно в час Великого Посту, але чи збільшене моління не є ознакою посту?
- Тут потрібна велика виховна праця як священиків, так і прицерковних організацій та християнської преси. Для багатьох із нас релігія є тільки в неділю, і то дуже часто відвідування церкви уважаємо більш національним, ніж релігійним обов’язком або тільки приводом для зустрічі зі знайомими. Самі священики цього наставлення не змінять. До цього діла мусять прикласти руки також, крім священиків, всі миряни, для яких Божі справи не є тільки «недільними», але на кожному кроці нашого життя. І наші мирянські організації зроблять далеко більшу працю для Бога й України, коли вони свої зусилля звернуть у першу чергу на відновлення дійсного християнського духа у нашому народі та привернення його до Христа, не формально, але дійсно, щоб Христова наука кермувала нами в кожній хвилині нашого життя і на кожному нашому кроці. Йде про «нову євангелізацію», про яку говорили наші єпископи на недавному своєму синоді та соборі, а яка, здається, пройшла мимо вух наших центральних і місцевих мирянських організацій.
Чи можемо очікувати якихось заряджень у цій справі від нашої ієрархії?
Юрій-Мирослав Левицький, Монреаль, Канада
Поділитися:
