(З приводу надрукованої статті в органі Української Греко-Православної Церкви в Канаді — «Віснику», під назвою: «Чи будемо спільно відзначати 1000-річчя хрещення України?», ч. 7, за перше квітня 1983 p., а згодом була передрукована у тижневику «Український голос» («Канадський фармер» за 18 квітня 1983 p., без жодних коментарів).
Порушена проблема належить до Найбільше актуальних українських проблем під сучасну пору. Знаємо, що 1000-річчя християнства на Батьківщині не будуть відзначати ні Українська Православна Церква, ні Українська Католицька Церква, бо обидві — фактично зліквідовані. Всі святкування буде переводити за вказівками комуністичних вождів Кремля Московська Православна Церква. Вся древня історія Київської Руси буде приписана Росії. Про те, що так буде, немає найменшого сумніву, і ми на це не матимемо найменьшого впливу.
Під цим оглядом не інакше це питання розглядають керівні чинники Російської Православної Церкви усіх юрисдикцій тут, на еміграції. Варто, щоб не тільки православні українці, але також й католики хоч трохи запізнались з підготовкою до святкувань 1000-річчя хрещення Руси-України Російської Православної Церкви, а зокрема з їх літературою з церковною проблематикою, яку видає Семінарія св. Володимира на англійській мові. На жаль, факти в цій літературі далекі від правди. Якщо б хоч трохи з цією й іншою церковно-російською літературою була познайомлена редакція «Вісника» Української Греко-Православної Церкви у Канаді, то її аргументація і наголос певних питань по відношенні до порушеної проблематики був би, правдоподібно, інший. Нещастя в тому, що ми на це мало звертаємо увагу і не бачимо, як полиці різних бібліотек заповнюються російською літературою, у якій місця як для Української Православної Церкви, так і для Української католицької Церкви немає.
Беручи до уваги такий загальний стан, ми повинні взятись спільними силами і належно відзначити 1000-річчя християнства в Україні. Це завдання нас всіх. В цьому напрямі ми повинні шукати те, що нас лучить, а не навпаки. Вже був час, щоб припинити всякі антагонізми на церковному полі. На жаль, під тим оглядом деякі православні, як і католики залишились у пелюшках минулого і не спроможні з них вирватись. Звичайно, така ситуація дуже на руку нашому північному сусідові. Чи ми щось робимо в цій справі?
Повертаючись до статті «Чи будемо спільно відзначати 1000-річчя хрещення України?», на вступі, у першому відступі цієї статті с зовсім позитивна і правильна відповідь. Ось вона: «На питання — чи будемо спільно відзначати 1000-річчя хрещення України в 1988 р. — мусить бути єдина наша відповідь, що так, не зважаючи ні на які труднощі й перешкоди. Подія ця є дуже важлива для української нації і кожного українця і українки, на зважаючи на політичні чи релігійні переконання, а навіть для безвірків, бо вони, як члени нації, виросли в культурі і духовості, яка розвинулась на християнських засадах православія. Тому не може бути ані одного свідомого українця чи українки, які уважали б, що відзначення події хрещення України є непотрібним та належно не готувалися до такого відзначення. В цьому полягає спільність відзначення».
Гадаю, що до вище зацитованого ствердження не можна мати застереження. Воно є поставлене у площині зовсім правильно. Нещастя в тому, що дальші висновки і роздуми в статті дуже далекі від першого і основного ствердження. Для прикладу, є таке ствердження: «З того, що дотепер українські уніяти написали і наговорили в цій справі, виглядає, що вони хочуть відзначення 1000-річчя хрещення України використати для унійної справи на Україні й між українцями». Скільки в цьому ствердженні є неправдивого і образливого! В першу чергу, дивно нам, що в статті замість офіційної назви «український католик» чи «українські католики»,— дивно вживається назву «українські уніяти». Цікаво, де ж ці українці на цю тему так багато «написали» і «наговорили»? Та вже найвищий час, щоб про ці питання всі писали й говорили, бо багато часу до самої дати відзначення не залишилось. На жаль, покищо у цій справі мовчать і нічого не роблять.
Але вже ніяк незрозуміло, як це відзначення 1000-річчя хрещення України хочуть використати «уніяти» в Україні й між українцями. Це просто — нонсенс. Припустім, що твердження українського греко-православного «Вісника» відповідає правді, то ж греко-православні українці мають ті самі шанси використовувати цю ситуацію для себе проти «уніятів». Хіба в тому немає нічого злого. Чи «Вісник» має сумнів сам до себе? До речі, в Україні можете собі подарувати, бо про православний бік справи, правда не український, подбають про це московські вожді. їх доручення совісно виконає патріярх Пімен. А серед української діяспори у вільному світі можуть пописуватись так само одні і другі. Подібних родзинок у статтейці є трохи більше, і нас дивує, чому і що цим хочеться осягнути? Ось ще одна цитата:
«Це є історичним фактом, що найбільш нищівного удару українська нація зазнала від так званої Берестейської унії в 1596 році». Що Берестейська унія є історичним фактом, цього не можна заперечити, але твердити, що вона завдала «найбільш нищівного удару» українській нації, то це є виявом незнання української історії або ігноранцією. Це стара пісенька, яку співали і досьогодні співають нам російські православні шовіністи. Дивно, що на цю саму ноту нам заспівав греко-православний «Вісник», а за ним притакнув, передруковуючи цю статтю, «Український голос»! Це є тільки вияв нашого убожества. Правда, папір все може видержати і навіть не соромиться, але за цими думками стоять люди. Дозвольте дуже сумніватись, чи серед ваших прихильників знайдеться багато, які ці думки і твердження піддержать?
Треба ствердити, що наші київські владики мали більше політичного реалізму, відчуття і нюху, втікаючи від шовіністичного російського православ’я, яке на протязі історії було залежним від московського царя, і в унії з Римом бачили збереження окремішности Української Христової Церкви, як деякі сучасні українські греко-православні діячі, чи їх ієрархи. Цікаво, чи справді Берестейська унія була більше «нищівною», як переяславський договір Богдана Хмельницького з Москвою? Які є наслідки цих двох актів? Рим нам не замордував Кальнишевського і козаки не клали своїх голов за римські ідеї чи римську імперію. Наші владики правильно вибрали християнський центр у Римі, а не у Москві і не в Царгороді, який вже був у мусульманському світі. Що ж тоді говорити про післяполтавське пожарище за Івана Мазепи? Можна б вичисляти цілу низку інших і без порівняння більше «нищівних ударів», їх аналізувати та робити відповідні висновки. Мова історичних фактів виглядає протилежно, як їх представляють редактори «Вісника». Не зашкодило б трохи ближче запізнатися з дійсними, а не уявними чи вигаданими фактами.
Хоч українці-католики й українці-православні та в загальному всі християни згідно з засадами Христового вчення не повинні ворогувати між собою, але не все так виходить. Треба б хоч до цього прагнути, а не свідомо діяти проти Христових засад. «Вісник» стверджує: «Тоді український народ розділено на два ворогуючі табори, що вже століттями продовжується». З цього випливає, що редактори «Вісника» свідомі того, що ворогуючі табори добра для української справи й України не приносять. Що вони зробили від себе, щоб цей стан наладнати або хоч злагіднити? Написана ними стаття не є позитивним показником для цього, але, навпаки, ще більше поглиблює поділ.
Сьогодні з майже чотирисотньої перспективи можна б до цих питань підійти спокійно, без емоцій і почувань та проаналізувати факти такими, як вони були та зробити належні висновки. Можна відмітити негативні і позитивні сторінки і на основі цього сказати, а що було краще — унія з Римом, чи московське православ’я. Не слід підходити до питання Риму і католицизму із зоологічною ненавистю. Можливо, і підкреслюю слово можливо, що деякі православні мають причину підходити до католицизму і Риму з зоологічною ненавистю, але не українці. Ми, українці, не тільки православні, але також і католики, можемо мати оправданий жаль і претензії до польського католицизму, але це зовсім інше питання.
Наші київські владики, які підписували унію з Римом, мали більшу візію і ясніше бачили перспективи нашої Церкви. Вони бачили, що наша Церква у злуці з Римом зможе зберегти своє національне обличчя. Правда, львівська і перемишльська єпархії, а згодом і луцька на Волині, щойно через століття побачили ті самі перспективи, приступивши до унії з Римом, що сталося на переломі ХVІІ і ХVІІІ століть. Пригадаймо собі, що це був час, коли Західня і Правобережна Україна і Білорусь стали складовою частиною російської імперії — в останньому розподілі Польщі в 1795 р. Вже тоді згадані єпархії побачили, чим пахне російське православ’я і тому рішились на цей правильний крок, які зробили наші владики сто років перед тим.
Чи справді унія нашої Церкви відбувалась виключно під тиском і впливом польських католиків важко погодитись. До певної міри так. Польща сподівалась, що з унією відбудеться перехід на польське, але дійсність виявилась іншою, і після унії поляки не були з неї задоволені і поборювали «уніятів». Польський дослідник церковної проблематики Богдан Цивінський у своїй праці під назвою: «Коріння ідентичности Церков» пише: «…зміна православ’я на греко-католицизм була надзвичайно вдалим кроком з точки погляду збереження окремішности цієї третьої нації, котра від поляків відгородилась мовою і обрядом, відгороджувалась у цьому моменті бар’єром віри від наступаючої російської потуги».
Запитаймо, а що сталося в той час з нашою Українською Православною Церквою під московською займанщиною? Якщо ми собі відповімо на це питання не голими словами, але мовою фактів, то прийдемо до переконання, чи це кому подобається чи ні, що крок наших владик, зроблений у Берестів 1596 році був правильний. Навертання українців-католиків на православ’я відбувалося московським православ’ям силою і терором.
Дозвольте запитувати монографію «За віру батьків», автором якої є православний українець І. С. Мухин, де він у першому розділі у вступі, на стор. 15 пише: «Насильне навертання уніятів на православ’я почалось ще за царювання Катерини II. Після малої перерви ця акція знову посилилася при царюванні Миколи І, коли уніятську церкву було офіційно заборонено в 1839 р.
Остання хвиля нищення вогнищ уніятської віри, що супроводжувалась жорстоким терором, почалася після придушення польського повстання в 1863 р. Під фальшивим претекстом у підтримці польського націоналізму та католицизму, уніяти на Волині, Холмщині та Білорусі були цілком зліквідовані примусовим приписуванням до православних парафій, а вірних не відступників від своєї релігії — висиланням у Сибір». В монографії є чимало подано фактів дійсно жорстокого навертання на православ’я. Ліквідація Української Католицької Церкви в 1946 році на т.зв. «львівському соборі» відбувалась за тими самими методами і не менше кровожадними. Тоді Москва закидала нашій Церкві співпрацю з польським католицизмом, а в 1946 році та ж сама Москва, але червоної барви ліквідувала нашу Церкву під претекстом співпраці з гітлеризмом.
До речі, ні Рим, ні його попередники, ні сучасний Папа Іван Павло II ще не зробили православним українцям жодної кривди. Ми, українці-католики, маємо свої проблеми з Римом, але ми свого домагаємось у культурній формі. Рим нам ще не сказав рішучо «ні». Сучасний папа, якого ми також критикуємо, ставиться до проблеми нашої Церкви і можна сказати в загальному до українського народу, з увагою і зрозумінням. Такий підхід до проблем, як взяли редактори «Вісника», никудишній. Він не має жодної перспективи, це є тупцювання навколо себе і не поступування навіть кроку вперед. Треба виявити не на словах, але на ділі хоч трохи доброї волі до своїх братів-католиків, які, властиво, нічим основним не різняться від українського православ’я, тільки що визнають за центр християнства Рим і головою вселенської Христової Церкви — Папу. Отже між нами різниці у вірі й обряді немає, тільки існують розбіжності у приналежності до християнського центру.
Всі ці здогади і підозріння, що Папа Іван Павло II бажає православних українців заманути до унії і т.д. — це все несерйозні питання, бо ніхто не може насильно переводити унії чи щось подібного. І якщо Українська Греко-Православна Церква приступить до спільного відзначення 1000-річчя християнства з Українською Католицькою Церквою, тоне втратить своєї «невинности» і не вчинить жодної зради. Зрештою, як і не приступить, то світ не завалиться, але чи від цього буде комусь легше, хіба нашим ворогам.
Варто і треба на питання нашої Церкви дивитись з перспективою у майбутнє, а не перемелювати минуле, що належить вже до історії і не підкреслювати своєї «правдивости спадкоємства», бо на цю правдивість спадкоємства мають право всі, а не тільки Греко-Православна Церква. Писати, що греко-православні українці жахаються на згадку про св. Йосифа, який не тероризував і не вживав сили проти своїх противників, але йому силою відібрано життя. Чого ж тут греко-православні українці жахаються? Такі випадки братовбивства і кровопролиття були й в інших народів, але залишім це для історії, а ми покажім, що можемо краще розв’язувати спірні справи. Чи може на таку позицію спромогтись «Вісник» і греко-православні українці?
«Вісник» в цій же самій статті твердить, що Патріярх Йосиф говорить «неправду, коли він стверджує: «Ми пастирі Церкви Руси-України, яка є в єдності з Петром та прийняла християнство 1000 років тому на межі християнської Европи і поганської Азії, на перехресті доріг, що лучили різні світи. В тій єдності ця Церква із своїм народом перетривала десять століть».
«Вісник» намагається підказати, що Українська Католицька Церква не випливає з Володимирівського кореня. Варто мати на увазі, що тоді, коли Київська Русь приймала християнство, не було ні православ’я, ні католицизму. Поділ прийшов на Східню і Західню Церкви, щойно в 1054 році. В чому полягає неправдивість слів Патріярха Йосифа?
Що Українська Католицька Церква прагне до визнання Вселенською Церквою патріярхату Київсько-Галицької Метрополії і всієї Руси-України не є жодною таємницею, ані жодним злочином. Це закономірний процес змагань нашої Церкви до її самобутности — патріярхату. Але, якщо ті самі слова говорить московський патріярх, де місця немає для жодної Української Церкви, то це приймається без найменшого завваження, і з приводу цього ніхто навіть не «жахається»!
Стаття, яка кінчається рішенням в цій справі ХVІ Собору Української Греко-Православної Церкви у Канаді, які є розбіжними з початком статті. На початку говорить, що відзначення 1000-річчя хрещення України мусить бути спільне «незважаючи ні на які труднощі і перешкоди». Це ствердження не існує при кінці статті у рішеннях ХVІ Собору УГПЦеркви. Властиво невідомо, яке є становище? Вірні цієї ж Церкви будуть мати труднощі збагнути, як властиво є, будуть мусіли вгадувати?
Варто завважити і підкреслити, що спільним відзначенням 1000-річчя християнства в Україні ніхто нікому не робить ласки, це наш спільний обов’язок, якого вимагає добро нашого поневоленого народу, і так, а не інакше треба до цього підходити. З статті у греко-православному Віснику випливає, що Греко-Православна Церква є сіллю всього, «правдива спадкоємниця» і т.д. і своїм приступленням до спільного святкування 1000-річчя християнства робить комусь ласку. Ні, це не є жодна ласка, це є ваш святий обов’язок.
Всі Українські Церкви повинні доложити всіх зусиль, щоб це 1000-річчя не тільки задемонструвати і з приводу цього вдарити у дзвони, але щоби з приводу цієї вийняткової дати на полицях світових бібліотек появились джерельні праці, які несли б правду про нашу Українську Церкву чи Українські Церкви, щоби цього за нас не робив північний сусід. Це буде наявним покажчиком того, хто на що і наскільки спроможний. Не прогайнуймо цієї світлої нагоди. Робім це спільними зусиллями.
Микола Галів
