Нагоду посвячення храму Святої Софії в Римі, на які прибули усі наші владики з вільного світу, Блаженніший Патріярх Йосиф І вміло використав на відбуття Синоду Помісної УКЦеркви. Дні 29 вересня до 4 жовтня 1969 p., це світла дата в історії Помісної УКЦеркви. На згаданому Синоді головною справою було питання помісности УКЦеркви та завершення її патріярхатом. Це питання Блаженніший Патріярх Йосиф видвигнув був ще в 1963 році, на Ватиканському Соборі II. І наші владики, і загал вірних ентузіястично прийняли цю заяву Голови своєї Церкви. А й отці католицької Церкви, зібрані на цьому Синоді, оплесками одобрили цей внесок. Сам Святіший Отець не дав безпосередньої відповіді на домагання Блаженнішого Йосифа. Зате Конгрегація для Східніх Церков, яка вважала, та ще й нині вважає себе єдино компетентною в вирішуванні справ Східніх Церков, поставилась до встановлення патріяршого устрою УКЦеркви скрайнє негативно, а той ворожо. А все ж таки, не зважаючи на явну і скриту акцію на шкоду УКЦеркви членів Східньої Конгрегації, та й деяких наших владик, Синод відбувся успішно. Тоді виразно стало питання не тільки унезалежнення УКЦеркви від втручань ватиканських кругів, але й матеріяльного забезпечення всіх її потреб. Щоб заспокоїти потреби нашої Церкви, а вони дуже великі і конечні до зреалізування, на це треба мати фінансову базу. Нею має бути т. зв. ПАТРІЯРШИЙ ФОНД.
Д-р В. Маркусь, один із чолових ентузіястів акції за патріярший устрій УКЦеркви, зараз по Синоді написав статтю на тему Патріяршого Фонду, заявляючи, що такий фонд мав би досягнути висоти 10 мільйонів долярів. Може на перший погляд ця сума виглядає астрономічно велика. Та беручи до уваги основну ціль, якій цей фонд мав би служити, треба сказати, що нічого надзвичайного д-р Маркусь не пропонує, якщо дійсно хочемо дати нашій Помісній Церкві тривкі основи її існування та конечної дії. Треба тільки належно випрацювати плян збірки і при допомозі нашого духовенства, зокрема оо. парохів та чільних громадян — вірних Помісної УКЦеркви переводити її. Йдеться про те, щоб така збірка не була доривочною і охоплюючою тільки невеличкий круг людей. Вона мусить стати справою усіх вірних Помісної УКЦеркви, а час тривання її повинен бути розрахований на 5 до 7 років, в залежності від інтензивності акції.
Для координації дії в користь затвердження Апостольським престолом Патріярхату УКЦ, постала т. зв. Рада Українських Організацій за патріярший устрій УКЦеркви. До нинішнього дня ця Рада не випрацювала якогось лляну загальної і поголовної збірки на Патріярший Фонд. В Едмонтоні започатковано і ведеться вже від кількох літ збірку на цей Фонд і її переводиться по наших церквах двічі в році, на весні і осінню на засаді «що хто дасть». Звичайно в нас вже так якось прийнято, що раз це є — «що хтось дасть» —, то й дають в більшості ті, хто у всіх збірках на церковні і народні цілі складає жертви та цим виручає тих хто не дуже спішиться «давати». Чи не було б краще як би при кожній парафії заснувати збірковий комітет на чолі з о. парохом. Завданням комітету було б способом анкетного листка зібрати заяви від вірних даної парафії, в яких вони висловили б згоду зложити в році ними самими встановлену суму на Патріярший Фонд місячно, чи чверть-річно, а чи одноразово. Цей комітет вів би облік збірок, подаючи до відома заяви та вплачені суми поодиноких членів парафії кожного місяця, чи квартально. Це був би свого роду плебісцит, який унагляднив би, наскільки вірні Помісної УКЦеркви сприяють ідеї патріярхату.
«Нам ніхто нічого даром не дасть, нам треба самим належне здобувати». Ці знаменні слова сказав під час згаданого Синоду Блаженніший Патріярх Йосиф І і вони є більше чим актуальні сьогодні в відношенні до Патріяршого Фонду. Український нарід на рідних землях і на поселеннях стоїть в важкій боротьбі за своє «бути», чи не бути». Українська Церква в нашій історії неоднократно була заборолом проти морального та фізичного винищування нашого народу. — На рідних землях вона ворогом поставлена поза законом. Тому ввесь тягар боротьби за її існування а тим самим і за живучість української національної субстанції, тяжить на нашій еміґрації, яка в дії нашої релігійно-національної ділянки є нічим не обмежена. Край кривавиться, дає високу ціну, бо тисячі жертв на каторжних знущаннях, а то й жертв життя, за Христову Церкву та за своє національне обличчя. Від нас, як політичних емігрантів таких жертв ніхто не вимагає. Ми самі повинні нести своїй Церкві та свому народові жертву в правді не крови, як наші брати й сестри в Україні, але жертву своєї праці та фінансового забезпечення нашої Церкви у її змаганнях за самостійну дію у її внутрішньому правлінні. Це конечний, а заразом і почесний наш обов’язок, від якого не повинен ніхто з нас ухилятись.
Вже не далекий час, бо всього 10 років, ділить нас від тисячліття хрищення України Святим Володимиром Великим. Яким же кращим ділом ми можемо відзначити цю благословенну дату появи Христового світла в Україні, яке незгасимо сяє серед нашого народу вже тисячу років, як саме створенням десять міліонового Патріяршого Фонду. Це повинно статись ще на передодні цього великого ювілею в 1988 році. Не пізніше, як до половини 80-тих років.
Скаже хтось — фантазії! Ніяк! Користуючись статистикою постараюсь довести, що це діло не є понад наші сили. А відома статистика може найкраще промовити до усіх хто хоче її розуміти, та зробити з того належні позитивні висновки.
Приблизний, не дуже точний обрахунок вірних Помісної УКЦеркви на еміграції на сьогодні дає цифру кругло 869 тисяч. З того на Канаду і Америку припадає біля 510 тисяч. Приймім що це є 100 тисяч родин. Як би від кожної родини в році вплинуло на Патріярший Фонд по $10.00 тобто по $2.00 на рік від кожного вірного, то Канада і ЗСА дали б на рік понад один мільйон долярів. А простіше, якби кожна родина раз в місяць зложила на Патріярший Фонд одного доляра, то це дало б на рік мільйон-двісті тисяч долярів. Чи хтось може сказати, що $1.00 в місяць на Патр. Фонд, це за велика сума? Беручи до уваги те, що наші поселенці поза Канадою і ЗСА є в матеріяльно дещо скромнішому фінансовому положенні. Від них треба й сподіватись скромніших датків. Все ж таки стосуючи цю саму мірку обліку, 359 тисяч вірних, це приблизно 75 тисяч родин, які складали б тільки по 50 центів місячно, то це річно дало б суму $450 тисяч. Разом із попередньою сумою, Патріярший Фонд одержав би річно мільйон шістьсотп’ятдесять тисяч долярів. На сім років, тобто на початку 1985-го року Патріярший Фонд осягнув би вже намічену 10-мільйонову суму. Вміле орудування цією сумою давало б 700 до 800 тисяч долярів річного прибутку, без нарушення самого Фонду. Чи хтось може заперечити це та сказати, що воно не можливе до здійснення?
Може я ідеаліст в цьому відношенні? Мало реальний? Так може сказати тільки той, хто поза слова не поступив ні кроку вперед! На Патріярший Фонд, почавши від вересня 1972 року я складаю приблизно $10.00 місячно. Це скромна сума, на яку можу спромогтись. Але роблю це послідовно і кличу не 175 тисяч, а всього одну десяту з того вірних Помісної УКЦеркви, щоби пішли моїми слідами. Тоді Патріярший Фонд до 5 років буде мати 10 мільйонів. Вірю, що може легко знайтись 17,500 родин, які скромними датками зможуть довершити це велике Діло.
Кінчаю свої думки вже згаданими словами нашого Блаженнішого Патріярха Йосифа І, «Нам ніхто нічого даром не дасть. Нам треба самим належне здобути». То ж негайно берімся до діла! Великого діла! Але усі спільно, щоб в тисяч-ліття християнства в Україні, ми з чистою совістю і чистим серцем могли сказати: «ЦЕ ТОБІ ХРИСТИЯНСЬКА УКРАЇНО, МИ, ТВОЇ ВІРНІ СИНИ І ДОНЬКИ НА ПОСЕЛЕННЯХ СУЩІ, ЗДВИГНУЛИ НЕПРОМИНАЮЧИЙ, ВІЧНО ТРИВАЮЧИЙ ПАМ’ЯТНИК ТВОЄЇ ЖИВУЧОСТИ І СЛАВИ!!!
