Якщо б хтось сказав, що колись такі листи у справі нашої Церкви будуть написані, то було б важко повірити, бо в них іде мова не про християнські аспекти і не про виявлення правди, але щось зовсім протилежного, що спирається на політичних елементах. Ось перед нами «Інформаційний Бюлетень, Московський патріярхат, Відділ зовнішних церковних взаємин» за 8 квітня 1981 p., в якому є стаття під заголовком «Виміна Посланнями», до яких входять лист Патріярха Пімена до Папи Івана Павла II і відповідь Папи на листа Пімена. Обидва документи повністю друкуємо на іншому місті в українському перекладі.
Причиною до написання Піменом листа до Папи Івана Павла II послужило схвалене рішення на Звичайному Синоді Української Католицької Церкви в Римі про «Торжественне осудження» т.зв. «Львівського собору» з 1946 p., підписане всіма владиками на чолі з Патріярхом Йосифом. Цей документ був надрукований майже в усій українській пресі, а крім цього на цю тему були різні коментарі та інформації в чужинецькій пресі та радіо.
Ми розуміємо хвилювання Пімена з приводу появи цього документу, бо що ж скажуть хлібодавці (вожді Кремля), що він не надто достатньо попрацював для того, щоб угробити Помісну Церкву і в діяспорі. Отже, тому Пімен був приневолений натискати на всі можливі для нього ґудзики.
Зовсім не припадково, що митрополит Ювеналій, перебуваючи у Єрусалимі та повертаючись до дому ступив до Риму. Це було зараз же після Синоду наших владик у Римі. Він був прийнятий на авдієнції у Папи Івана Павла II, а після цього мав довшу розмову чи нараду з префектом Священної Конгрегації для Східніх Церков, кард. Владиславом Рубіном. Ювеналій одержав всі точні інформації і про відбутий Звичайний Синод УКЦеркви в Римі,які він передав свойому зверхникові Пімену. Виглядає нам, що Пімена, як наслідника патріярха Алексея десь гризе сумління, за це «добровільне возз’єднання» нашої Української Католицької Церкви з московською Православною Церквою, яке було довершене терором і силою та в наслідок якого загинули мільйони українських вірних. Ми розуміємо, що Піменові, а також його хлібодавцям і наказодавцям бажалось би про це все, після 35 років забути, а крім цього воно зараз не пасує до тих «миролюбних» ідей, які голосить Кремль, трансформуючи через свою експозитуру — московську Православну Церкву. Так мимо волі, без інтенцій, Звичайний Синод і на ньому прийняте «Торжественне Осудження» т. зв. «Львівського собору» з 1946 р. стали причиною Піменові до написання листа до Папи Івана Павла II.
Що більше за цими вимінними листами-посланнями криється зараз ще трудно з певністю сказати, але незалежно від цього через ці маленькі щілинки вимінних послань відкривається перед нами сумна й чорна, але ясна, широка і правдива панорама ситуації нашої Церкви. Перед нами відкривається незаперечний факт, що наша Помісна УКЦерква дальше є предметом торгів. Декому може бути незрозумілим, як московська Православна Церква може ще сьогодні обороняти т. зв. «Львівський собор», який був кровожадним актом, нечуваним в історії людства. Для тих, що знають хоч побіжно історію російської Православної Церкви, яка завжди була експозитурою світської влади — царів і в минулому, яка кровожадно розправлялась з українськими уніятами, це нічого дивного і нічого надзвичайного. Сьогодні обороняти т. зв. «Львівський собор» — це значить треба брати відповідальність за мільйони українських жертв і також за сучасне переслідування Катакомбної УКЦеркви в Україні. І після таких наслідків Пімен мав відвагу писати ствердженя, що звучить, як шантаж: «Деклярація синоду» може в повному сенсі цього слова перекреслити всі ті великі досягнення у ділянці братнього наближення обох наших Церков…» «… Вона створює настільки небезпечне напруження у взаєминах між Римо-католицькою і Російською Православною Церквами, яке можна назвати не інакше, як трагічним…» Це дух листа Пімена. В чому тут лежить «трагічність» важко нам догадатись, але йде мова про великі «досягнення». Пімен пише: «…розпочатого недавно православно-католицького богословського діялогу…». Читаючи це можна тільки здвигати плечима. Про який може бути діялог мова? Як можна вести діялог з антихристом. Та ж патріярх Пімен є тільки виконавцем наказів кремлівських вождів. Ще ні разу Пімен не сказав і не засудив атеїстичної пропаганди проти релігії і проти християнства, а вся ця атеїстична пропаганда є вдержувана тими самими вождями. І про це також добре знають у Ватикані. Про це дуже добре знає кардинал Віллебрандс, який їздив перед відкриттям Вселенського Собору Ватиканського II до Москви у соборових справах. На жаль, він не контактувався безпосередньо з патріярхом, але спершу з відповідними чинниками у Кремлі, а останні його пов’язали з патріярхом.
Нам дивно і незрозуміло, як можна серйозно трактувати листа Пімена? Але, як випливає з листа Папи Івана Павла II до Пімена, то лист останнього потрактовано серйозно. Відповідь Піменові звучить дещо дивно й незрозуміло. Поперше здавалось, що діялог Ватикан-Москва, який дослівно нічого не дав, дальше продовжується. В цьому «діялозі» дальше наша Помісна УКЦерква є предметом торгів і в наслідок того зупиняється її розвиток і ріст. Можна б погодитись на діялог московської Православної Церкви з Апостольською Столицею, але ж всім відомо, що такого не існує, бо ж віжками потягають безпосередньо з Кремля.
З листа Папи Івана Павла II випливає, що справа деклярації про т. зв. «Львівський Собор» не була йому відома і що цей текст не був ним затверджений. Мабуть, є якесь непорозуміння, бо як нам відомо, згідно з зарядженням Папи Івана Павла II Синод був скликаний за його ініціятивою і благословенням і програма Синоду була ним затверджена, а, крім цього, під час всіх нарад Синоду був присутній префект Східньої Конгрегації, кард. Владислав Рубін, який все міг інґерувати у справах, які були неузгіднені. Щось подібного на Синоді ще не було. У листі позбавляється будь-якого офіційного характеру цього документу. Зацитуймо дещо з цього документу, щоб побачити, що саме позбавляється офіційного характеру документу:
«Вселенський Архиєрей Папа Пій XII нап’ятнував цей незаконний акт у своїй енцикліці «Орієнталєс омнес» з 23 грудня 1946 р…» «Потім ще раз Святіший Отець Папа Пій XII став в обороні нашої страждальної Церкви, а саме торжественною деклярацією з 15 грудня 1952 року, та ось недавно Папа Іван Павло II заявами з 19 березня 1979 року і 5 лютого 1980 року, дав до відома цілому світові, що Українська Католицька Церква існує і живе. Апостольский Престол, отже, неоднократно ствердив неканонічність і неважність т. зв. «Львівського Собору» з 1946 року та нап’ятнував цей історичний обман». Отже деклярація тільки повторила перед тим висловлене папами і документами Апостольської Столиці.
Лист має той самий посмак, як під час ануляції унії Української Католицької Церкви з Апостольською Столицею, що відбувалась на соборі московської Православної Церкви в Загорську, біля Москви, у присутності теперішнього кардинала Віллебрандса, який ні тоді, ні після цього не зареаґував проти, як також цього не зробила по сьогодні Апостольська Столиця. Чи лист треба розуміти, що т. зв. «Львівський собор» є важним? Якщо так, то як тоді погодити вибір коадьютора Мирослава Любачівського на Львівський престол? Тут можна ставити цілу низку питань чому, чому, чому?
Цю справу в першу чергу повинні спільно вирішити всі наші владики на чолі з Патріярхом Йосифом. Очевидно, мирянські організації і в цілому зорганізований мирянський рух також повинен зайняти відповідне становище. Над цим в першу чергу повинна зостановитись управа Українського Патріярхального Світового Об’єднання. Реакція на Це повинна бути негайна, серйозно продумана й рішуча. За наші права і правду треба в наш час боротись і змагатись. Пригадуються слова польського автора праці «В ценю кжижа», який писав, що Ватикан завжди тримав і тримає з тими, Що мають силу, життя це потверджує.
