Проголосивши незалежність у 1991 p., український народ активно включився у процес творення своєї суверенної, демократичної і цивілізованої держави. З досвіду зарубіжних країн, а головно із нашого історичного минулого, її не можливо побудувати без міцної і високоорганізованої національної Церкви. У всі часи її намагалися підпорядкувати іншим Церквам або зовсім зліквідувати як духовний хребет нації, щоб остаточно підкорити собі українські землі.
Через нашу багатовікову бездержавність, а також через неодноразові невдалі спроби її побудови, виробився своєрідний стереотип поглядів на те, якими повинні бути українська держава і Церква, їхнє місце і роля у світовому співтоваристві.
Увесь час ніяк не можемо визначитися: де ми знаходимося, чи на крайньому Заході, чи, може, на Західньому Сході. А недавно з-під пера ідеологів адміністрації президента України появився постулят, що ми повинні вписуватися структурно, економічно й культурно в євразійський простір, хоч знаходимося фактично в центрі Европи. Українському суспільству намагаються нав’язати думку про його несамобутність, неідентичність, а територію проживання — як якийсь міст поєднання, змішування, радше стовковисько для всіх і вся. Тим самим підводиться основа про підпорядкуваня цих земель сусіднім народам або комусь іншому.
Не оминули цієї ідеї, зрозуміло, минулого, сьогодення і майбутнього української Церкви. Появляються теоретичні обгрунтування про синтезу східніх і західніх церковних традицій, про примирення обох віток світового християнства, які проявили себе найбільше в греко-католицизмі і є специфічною національною прикметою Української Церкви.
Беручи до уваги ці та інші подібні твердженя, ми повинні хоч побіжно подивитися на історію української Церкви, зокрема греко-католицької, як за часів її існування в умовах інших країн, так і в часи розбудови своєї незалежної держави і спрогнозувати її ролю і місце у майбутньому українському суспільстві. Для цього необхідно врахувати процеси, які проходять і проходитимуть в українському православ’ї до його об’єднання і з думкою, що для існування української нації і держави вкрай необхідна єдина національна Церква.
Умови, які мали великий вплив на історію української Церкви, беруть свій початок ще за часів Вселенського християнства перших століть по нар. Христа. Літургійні й обрядові відмінності, що склалися у Церкві в тодішній Римській імперії, носили природній і закономірний характер через її величезну територію, різні племена і народи, їх льокальний характер проживання. Після остаточного поділу (395 р.) Римської імперії на Західню і Східню після падіння Західньої Римської імперії (476 р.) Східня претендує на владу в усіх землях колишньої єдиної імперії, а потім і над цілим світом.
Залежність Церкви і Царгородського патріярха від імператора робила релігійні місії цієї Церкви за кордоном за своєю суттю політичним впливом Царгороду на підпорядкування будь-якої країни у свого васала. Проти Римського папи, який стояв на заваді цих політичних і релігійних домагань, Царгородський патріярх повів рішучу боротьбу, всіляко ігноруючи його як першого серед інших, висуваючи формально як головну причину-суперечку про догмат віри.
Оскільки народ не міг зрозуміти, чому має бути суперечка про те, що є догмою віри, тодішній патріярх Фотій (IX ст.) висуває для нас зрозумілі деякі відмінні обряди, церковні звичаї, різниці в церковній дисципліні. їх було 9 (Див. Христова Церква в Україні 988-1996. М. Стахів. Львів, 1993), які потім, починаючи від 1054 p., повторяли за Фотієм усі оборонці цього церковного розколу.
І тільки загроза свого існування спочатку під тиском арабо-ісламського світу, а пізніше турецького, змусила Візантію піти на переговори з Римом, підписуючи Ліонську і Флорентійську унії, взамін за надання військової підтримки зі сторони Заходу.
Характерно, що на Флорентійському Соборі було тільки чотири спірні питання, які треба було обговорити. І зрештою по них було прийняте компромісне рішення (у властивому для кожної Церкви трактуванні) щодо походження Святого Духа, про Євхаристію, про чистилище. А про примат папи було рішено, що він є видимим Головою Вселенської Церкви, першим серед рівних, правда, в загальному формулюванні без чіткого зобов’язуючого виконання для Східніх Церков.
Отже, про якусь синтезу західнього і східнього обрядів, про літургічні взаємовпливи і обов’язкові догматичні правила мови не велося. Цим самим підтверджувалась і визнавалась самобутність, самодостатність і звичайність західніх і східніх церковних традицій. Усі Церкви трималися своєї Літургії, своєї обрядової церемонії, храмобудівництва, почитання святих і т.д. Крім цього Східні Церкви зберігали самоуправління в організації церковного життя (вибори патріярха, єпископів, творення нових єпархій). Візьмемо до уваги і те, що унію підписували представники держав-суверенів. Кожний залишився при своїх інтересах, але відбулося на деякий час примирення і спокій у міжцерковних стосунках.
Рішення Флорентійського Собору яскраво висвітлити таку ознаку, що протистояння між Західніми і Східніми Церквами відбувалися лише суто з політичних причин, а специфічні церковно-релігійні особливості лише служили видимим їх прикриттям.
Після розпаду Візантії (Східньої Римської імперії) у 1453 р. Царгородський патріярхат стає залежним від Туреччини і змушений діяти політичним і ідеологічним інтересам, але тепер уже султана.
Таким чином, Царгородський патріярх не міг вести самостійну церковну політику, і про виконання умов Флорентійської унії годі було говорити.
Дещо інші були причини, що передували Берестейській унії 1596 р. Якщо Візантійська імперія і відповідно її Церква до Флорентійської унії були незалежними, то Київська — діяла на своїх землях, але під чужим гнітом.
Умови суспільного і політичного життя, які формувалися під впливом духовного і релігійного руху тодішньої Европи і Люблинської унії 1569 р. активно діяли на ввесь організм тодішньої Руси (політичні традиції, станові відносини, релігійні вірування, народні свята, обряди і т.д.), змінювали його попередню течію життя.
Ці внутрішні зміни у своїх наслідках для Православної Церкви були набагато гіршими, ніж пропаганда протестантизму чи активний наступ єзуїтів. Візьмемо, для приклад), право польсько-литовських володарів дарування архиєрейських катедр, манастирів і церков (право «подавання»). Воно виходило із феодального литовського державного ладу, за якими великий князь був найстаршим господарем усіх земель на території князівства, в тому числі і церковних, що були в ньому.
А від цього йшли ті безперестанні узурпації світськими людьми вищих церковних становищ, купівля і продаж єпископств і архимандритств, неморальне життя більшости тих непокликаних владик і архимандритів, грубий переступ ними канонів і переказів церковних, виключну та явну нагінку за зиском і неправедними набутками та цілковите нехтування своїх пастирських обов’язків,— треба, кажемо, вглубитися в усе те, аби переконатися, що таке хаотичне становище західньо-руської Церкви мусіло неминуче скінчитися якимось великим і небезпечним струсом» (М. Грушевський. О. Левицький. Розвідки про церковні відносини на Україні-Русі ХVІ-ХVІІ вв., Львів, 1991, С. 6) У Царгородській Церкві внутрішні протиріччя і боротьба «західників» і «східняків» не впливала кардинально на саме її існування.
Поряд з цим іде активна польонізація і латинізація українського народу. Значна частина шляхти і міщанства переходить на латинський обряд. У Візантії значна частина окраїнних земель, які знаходилися під впливом ісламу, масового переходу на іншу релігію не було і як не було насильницького перетягування християн на мусульманство.
Допомоги чекати було ні від кого. Царгородський патріярх, будучи повністю залежним від султана, не міг стати на захист православного люду на українських землях. Навпаки, виконуючи волю монарха, сам плів інтриги, накладав великі побори на ієрархію Київської Церкви. З метою більшого тиску на ієрархію надавав братствам право Ставропігії.
Отже, на українських землях, захоплених чужинцями, Церква впадає у глибоку кризу, яка на зламі ХVІ-ХVІІ ст. довела її до рубежу бути чи не бути.
Чи можна було змінити, преобразити церковно-релігійне життя, скажімо, шляхом еволюційно-реформістським, дотримуючись таким чином основних прикмет внутрішнього ладу Київської Церкви того часу: а) виборний принцип у призначенні церковно-ієрархічних урядів і б) широка участь людей у справах Церкви?
Думається, що ні. Затяжна криза в руській Церкві при вкрай несприятливих політичних, економічних, соціяльних і національних умовах мусіла привести її до кардинальних змін, щоб вижити, не зникнути, змінивши духовну орієнтацію, але зберегти свій національний менталітет.
Такою революційною зміною і була Берестейська унія 1596 р.
Це був єдиний вихід у тих історичних умовах, і треба віддати належне архітекторам Унії за їх мужність, передбачливість і посвяту благородній справі збереження своєї віри, свого духовного менталітету.
При цій нагоді треба зазначити, що творці Унії були переконані в тому, що не творять щось нового, якоїсь нової Церкви, але відновлюють Флорентійську Унію і продовжують традиції Київської Церкви. Різниця між обома Уніями була в тому, що Царгородська Церква, як одна із сторін, приймала її як довершений патріярхат, і достатньо було лише їй визнати примат папи. Київська ж митрополія як складова інституція Царгородського патріярхату і будучи залежною від нього, не могла виключити можливості Римського впливу на вибір голови Київської Церкви.
Нововибраний Києво-Галицький верховний архиєпископ і митрополит повинен був просити і отримати потвердженя Римського архиєрея.
А що було спільним? Спільним було підтвердження існування самобутньої національної Церкви, однієї із Східних зі своєю специфікою і як частини Вселенської. Її як таку й сприймали в Апостольській Столиці. Це стверджує римо-католицький історик єзуїтського Чину о. А. Амман, пишучи: «Переговори велися як між двома пертрактуючими сторонами» (о. д-р Ігор Мончак. Самоуправна Київська Церква. Рим, 1991, С. 18). До цього можна додати, що після зложеної присяги на вірність римському архиєреєві 12 червня 1595 р. єпископами Іпатієм Потієм і Кирилом Терлецьким папа зверну вся до них з такими словами: «Я не хочу бути Вашим володарем, але взяти тільки Ваші немочі і недоліки на свої плечі» (Митрополит Йосиф Сліпий. Берестейська унія. Рим, 1954. С. 62).
Не було це прозелітизмом, оскільки у підтверджених папою Берестейських артикулах не дозволялося перетягувати вірних з грецького обряду на латинський і перемінювати церкви на костьоли, нівелюванням грецького обряду чи якимось змішуванням церковних традицій. Навіть пізніші латинські впливи на церковні звичаї чи підтвердження Римом новопризначених єпископів (що вийшло поза умови Берестейської унії) не могли вплинути на життя Церкви як Церкви з властивими традиціями Київської.
Завдяки поєднанню Руської Церкви з Римом як окремої церковної структури і гарантованому характерному цій Церкві обрядові, вона зуміла вистояти і стати сьогодні справжньою національною Церквою. Змогла зберегти себе, не буду чи урівняна в правах з латинською Церквою, попри тиск польського духовенства і шляхти, які воліли б краще знищити унію, ніж її підтримати.
На відміну від Берестейської Унії Київська митрополія нез’єдиненої Церкви була підпорядкована московському патріярхатові і в результаті була позбавлена своєї обмеженої автономії. Входження Київської митрополії до іншої структури привело до втрати її самоуправи, обрядовости, самобутности церковного життя. Все це разом привело до занепаду українського православ’я, християнські ідеї і принципи якого були позбавлені національної сутности.
З появою незалежної Української держави можна, якби умовно, поділити історію Греко-католицької Церкви на два періоди. Перший — коли українські землі входили до складу інших держав і імперій, другий — вихід з підпілля і розбудова Церкви у своїй державі.
Характерними рисами першого періоду є збереження самобутности, традицій Київської Церкви, українського обряду, мови богослужіння, безперервності ієрархічного правління, цієї чи не найголовнішої умови існування кожної Церкви (особливо про це дбав і розумів патріярх Йосиф Сліпий, висвячуючи підпільно єпископа Величковського).
Церква вистояла завдяки унії з римським престолом як Церква самоуправна під юридичним і літургічним аспектом і гарантом якої завжди був римський архиєрей, з однієї сторони, як патріярх заходу, який підписував унійний договір, і як вселенський архиєрей, з іншої.
У другому періоді Українська Греко-католицька Церква, виходячи з рішень II Ватіканського Собору і традицій Східніх Католицьких Церков, мала би зміцнювати і розбудовувати себе у напрямку патріяршого завершення.
Декрет про Східні Католицькі Церкви, який був прийнятий на II Ватіканському Соборі, сприяв самоуправі цих Церков на підставі їхніх тисячолітніх традицій, і ця самоуправа у формі Патріярхатів у межах Вселенської Церкви є запорукою автентичности східніх традицій. Собор в окремий спосіб звернувся до вірних Східніх Церков, щоб «зберігали свої давні літургічні обряди та свої правила», щоб «з дня на день набирали щораз то більшого знання цих справ…»; а якщо вони через обставини часу чи осіб послушно від них відділились, нехай намагаються повернутись до прадідніх традицій» (Преосв. Андрій Сапеляк. Українська Церква на II Ватиканському Соборі. Рим — Буенос-Айрес, 1967, С. 236).
Крім цього підтверджувалася однакова гідність, літургічна і обрядова особливість та патріярший устрій Східніх Церков.
Отже, звідси можемо зробити висновок, що це не є Церкви для синтези східніх та західніх церковних традицій чи мости для поєднання та примирення Сходу і Заходу, а як помітні католицькі Церкви у вселенськім християнстві зі своїми характерними особливостями. Однією з таких є Українська Греко-католицька Церква, яка є спадкоємцем традицій Київської Церкви, починаючи від часів хрещення України-Руси у 988 р.
Вже тоді Володимир Великий організував Церкву в Київській Русі незалежно від царгородської патріярхії. Натомість створив організацію ієрархії в канонічному зв’язку з Болгарською Церквою. Це була фактична автокефалія, але патріярхія не була проголошена. У 1037 р. з невідомих причин Ярослав Мудрий вирішив включити Церкву під юрисдикцію Царгородського патріярха.
Вибір єпископами своїх митрополитів у 1051 і 1147 pp. без відома і згоди Царгороду, засвідчує тяглість у бажанні Київської Церкви до усамостійнення і самоуправности в організації церковного життя. До цього спонукували як обрядові відмінності, так і не властиві для християнських демократичних принципів Київської Церкви ідеї цезаропапізму із ставленням інтересів державної влади понад норми християнської моралі при наданні більшого значення зовнішнім ознакам віри над внутрішнім удосконаленням.
У середині ХV ст. Київська митрополія розпадається на дві частини (горішню — північні єпархії, долішню — південну). На північних землях спочатку утворюється Московська митрополія, а потім і патріярхат, на південних землях — Київська митрополія, яка залишається в юрисдикції Царгородського патріярха. Питання унезалежнення залишалося відкритим аж до патріярших змагань за часів митрополитів Веньямина Рутського (з’єдиненої Церкви) і митрополита Петра Могили (нез’єдиненої Церкви). Але на той історичний час в умовах Речі посполитої Польської без своєї держави це питання не могло бути вирішеним. Ніхто тоді не був зацікавлений у наданні Київській Церкві патріяршого статусу. Але традиції Київської Церкви крізь наступні століття, терплячи утиски і нагінки, зберігала аж до нинішніх часів Українська Греко-католицька Церква.
Патріярше завершення Греко-католицької Церкви у відповідності до духу і букви II Ватиканського Собору і Декрету Східніх Католицьких Церков має включати всю повноту Церкви, її помісність, самоуправність у правах і привілеях своїх старовинних традицій, які мали силу в час єдности Сходу і Заходу з пристосуванням до нинішніх обставин.
Сьогодні спадкоємницями традицій св. Володимирового хрещення вважають себе (крім греко-католиків) ще три православні Церкви (УАПЦ, УПЦ-КП, УПЦ). Отже можемо стверджувати, що це є рівні деномінації незавершеної патріяршої структури Київської Церкви як однієї із Східніх Церков вселенського християнства. Кінцеве оформлення цього процесу ще далеко, доки існує роз’єднане українське православ’я і незавершений патріярший устрій Греко-католицької Церкви.
Надання Греко-католицькій Церкві патріярхат) буде залежати в часі перш за все від самої Церкви, її ієрархії, її здатности організувати на належному рівні всю церковну повноту (матеріяльна база, високоосвічені кадри, рівень освіти і богословської науки, розбудована система манастирів і монаших згромаджень, місійна діяльність і т.п.).
Апостольська Столиця завжди виступала стосовно Греко-католицької Церкви як її гарант. В унійній і післяунійний спасала її від занепаду і цілковитого зникнення, в пізніші часи підтримувала на дусі, сьогодні допомагає після підпілля стати міцною і високоорганізованою. При патріяршому устрої ця допомога і опіка, а правильніше взаємовідносини, будуть мати інший характер.
Отже, повертаючись до думки, що для зформуваня української нації і побудови незалежної держави необхідна єдина національна Церква, надіємось на оформлення в майбутньому Патріярхату Київської Церкви.
Може ідея єдиного Патріярхату, за який стояли великі церковні мужі (Веньямин Рутський, Петро Могила, Андрей Шептицький, Йосиф Сліпий) унеможливить постійне хитання в думці і дії між Сходом і Заходом, допоможе вистояти, знайти нарешті своє місце і себе на своїй землі.
