У минулому, березневому числі за 1983 р. нашого журнала були тільки частково подані документи, промови та загальний огляд про ювілейні святкування Патріярха Йосифа і відбутий Священний Синод Помісної Української Католицької Церкви без жодних коментарів. Власне, в цьому числі на іншому місці додатково друкуємо деякі матеріяли та документи, щоб в той спосіб подати нашим читачам повний образ цілости римських святкувань і діянь Священного Синоду, а поруч з тим подати наші завваження.
Слід підкреслити, що ці події у Римі мали не тільки виключно візуальний аспект проблеми, але також глибоко внутрішньо-змістовий, що матиме вплив на розвиток нашої Помісної УКЦеркви у майбутньому. Правда, не можливо писати коментаря про Священний Синод, бо не знаємо, які він виніс рішення. Незалежно від цього варто буде підкреслити і звернути увагу на деякі питання, які були суґеровані і обговорювані, а в загальному про синод як такий.
Передусім і в першу чергу слід звернути увагу на Послання Блаженнішого Патріярха Йосифа з нагоди 20-ліття його звільнення. Треба підкреслити, що серед багатої творчости — послань і писань Патріярха Йосифа, згадане Послання під назвою «Хай остануть ці слова для нащадків», належить до перлин його творчости. В ньому немає жодного зайвого слова. Кожне слово на свойому місці тільки підкреслює безмежну змістову глибину думки. Це немов бездонна криниця, що безперебійно видає чисту цілющу воду. З слів Патріярха не відчувається ні гіркоти, ні нарікань, ні тіні злоби. Ось і його слова: «Нехай буде ім’я Боже благословенне за все. Нехай не пом’яне лиходіями того, що лукавого зробили. Прощаю від серця всім, що мучили і в’язнили мене, що замикали уста мої і забороняли благословити дітей Божих. Нехай Бог простить їм за невіжество і невірство їх». Такі глибокі слова на схилі свого життя може сказати справжній Божий праведник — велика людина. З його цінних слів випливає любов всепрощення і турбота за долю йому порученого стада — Помісної Української Католицької Церкви та український нарід. Патріярх Йосиф ще і ще раз підкреслює свою первісну і вічно живу візію Помісної нашої Церкви, яку висловив у словах, як тільки появився у центрі вселенського християнства — у Римі — «За єдність Церкви і народу». Ці святі слова видніють на титульній сторінці в кожному числі нашого журнала. Вдумаймось у них і стараймось прикласти наші зусилля, щоб вони стали Дійсністю. Хай мені буде вільно навести кілька думок Патріярха Йосифа:
«Хай стануть ці слова для нащадків. Для святої нашої Церкви, для многостраждального мого народу я трудився все моє життя — на волі чи в неволі, в радощах чи смутку, в горі чи в недолі, в славі чи в неславі, суджений своїми чи чужими, славлений чи відкинений — добро моєї Церкви і мого народу на славу Божу було моїм світлом і моєю ціллю. Все, що зробити міг вільними руками, не зв’язаними безбожницькими путами, зробив я єдиною потіхою, що Бог благословив це, а суд історії скаже своє справедливе слово».
З повищих слів і заключень випливає завдання для нас, які маємо продовжувати Блаженнішого Йосифа добрі діла. Справді, Послання Патріярха Йосифа прозвучало, як безконечність, як справжня лебедина пісня.
Цим разом ювілейні святкування Патріярха Йосифа з нагоди 20-річчя його звільнення з каторги на волю не були багаточисленними, як у попередні рази, але зате вони були не менше щирі й теплі, а що найголовніше, без жодних болючих несподіванок із сторони Апостольської Столиці. Не варто зараз згадувати, як було на протязі минулого. Можна з певністю сказати, що у 20-річчя звільнення з неволі на волю Патріярха Йосифа Апостольська Столиця привітала його обіймами щиро й тепло, як у перші дні на волі у Римі тодішній Папа Іван XXIII. Здається, цей вияв — численна участь ватиканських достойників на чолі з кардиналом Августином Казаролі, що є першою особою після папи, надзвичайні промови архиєпископа Франческо Каповілла і кардинала П’єтро Палацціні мають свій, більше ніж куртуазійний, вислів. Також до цього слід додати, що після гострої виміни листами Патріярха з кардиналом В. Рубіном, останній був на святкуваннях і сидів на бенкеті за почесним столом поруч Патріярха Йосифа, як і участь дипломатичного корпусу мають свою вимову. Можна зробити твердження, що це є більше, як куртуазія.
Особа Блаженнішого Патріярха Йосифа в кожного викликає з одної сторони глибоку пошану, а з другої — великий подив. Мабуть, ніхто, ні з ватиканських чинників, ні навіть серед українців, а тим більше ті, які випускали Патріярха Йосифа на волю, на сімдесят першому році життя, не припускали, що він ще проживе двадцять років, і що будемо всі відзначати його двадцятирічний ювілей. Патріярх не тільки, що прожив двадцять років, але тих двадцять років виповнив багатим, багатим змістом, і це, власне, є те, що викликає захоплення, подив, респект і пошану. Патріярх Йосиф таки виявився ще за життя незрівняним велетнем Вселенської Христової Церкви. Його ціллю життя було іти за Христом, працювати і діяти для Христової Церкви і терпеливо нести хрест до воскресіння нашої Церкви-Страдниці.
За тими всіми виявами святкувань, за Священним Синодом, що збігом обставин відбувався в той же самий час, включно з свяченням нового Владики Михайла Гринчишина, на якого поклав свою струджену руку Патріярх, мабуть, криється щось більшого, як ми собі можемо уявляти… Якщо взяти до уваги, з якими сподіваннями перед святкуваннями ми їхали до Риму, які були попереджені образливим листом кард. В. Рубіна, а перед самим синодом статтею о. д-ра Ігоря Мончака, яка нічого доброго не віщувала, дійсність у Римі виявилась іншою — протилежною. Доводиться ствердити, що кинене зерно у землю Патріярхом Йосифом не пропало, але зросло, і треба сподіватись, що принесе обильні плоди, під умовою, що ми всі дальше будемо піклуватись і доглядати нашу церковну ниву.
Не будь Верховно-архиєпископських Синодів, не можливо було б собі уявити синодів за дозволом папи. Чи свідомі ми цього незаперечного факту, а зокрема наші владики? Це дуже істотний факт, і його треба мати на увазі. Хто має сказати про те, що нас болить, що нас турбує, що нам дошкуляє, що нам потрібно та що може спасти нашу Церкву? Якщо ми цього не скажемо, то ніхто за нас цього не зробить, ніхто до нас не прийде і не принесе жодного ліку. Киньмо оком у минуле і побачимо, як було і що сьогодні сталось. Без трудів і змагань Патріярха Йосифа не сталось би нічого з того, що сталось, хоч сталось небагато багато з надією на краще.
І Священний Синод, що відбувся з ласки папи, має також своє позитивне значення. В першу чергу важливим фактом є те, що всі наші владики з’їхались до Риму і почали разом радити, а не, як перед тим, кожний піклувався про свою єпархію чи митрополію. Радили про нашу Церкву, як цілість, не тільки по цей бік, але й по той бік Залізної завіси. Те, що діється в одній єпархії чи екзархаті, не означає, що це виключно справа відноситься до даного ієрарха. Так воно не є і про це мусять рішати всі разом як неподільні члени одної Помісної Церкви. Приняті на синоді рішення, що мають бути предложені для затвердження папі, будуть зобов’язуючі.
Може, з часом зникнуть серед наших владик і бльокування, що зарисовувались на останньому Священному Синоді, як про це писала впливова італійська газета «Іль Темпо» (Див. переклад статті «Іль Темпо» на українську мову на іншому місці ). Можна також сподіватися, що монаші чини збагнуть, що самий чин не є самоціллю для себе, але існує для того, щоб краще служити Всевишньому Господеві та святій своїй Церкві. Навіть деякі ревалізування митрополитів може виявитись корисним. Якщо ми це все поборемо, то напевно наша Церква зросте до небесних висот. Ідеться тільки пре те, щоб наша Церква у діяспорі жила як одна і неподільна, щоб у нас було одне церковне дихання, обрядова однообразність і церковно-мовна одність. Під тим оглядом показав нашим владикам і всім нам Папа Іван Павло II, який промовив до наших синодальних отців таки українською мовою, і такою мовою промова папи появилась на передовій сторінці «Осерваторе Романо». Чи правильно це ми зрозуміли, а в першу чергу деякі наші владики і священики, які вводять безпотрібно живі мови країн свого поселення. Промова папи має важливе значення по той і цей бік Залізної завіси. Деякі наші парафії, а в тому числі також василіянські, видрукували в чужих мовах книжечки з Літургією, щоб легше було забути свою.
Не відомо, які рішення прийняв Священний Синод, чи брали вони до уваги думки і сугестії, які перед синодом висували миряни, як також і наш журнал. Про це щойно будемо знати, коли їх рішення будуть оголошені. Треба сподіватись, що рішення Священного Синоду з лютого 1983 р. не зустріне та сама доля, що й рішення Священного Синоду з листопада-грудня 1980 р. Тим разом синод, завдяки Секретаріятові Владики Андрія Сапеляка і діловому секретарю, о. д-рові Ігореві Мончакові, був добре підготовлений і ділово проходив. Треба сподіватись, що всі рішення будуть вчасно і належно протоколярно оформлені й передані папі для затвердження. На жаль, цього, як довідуємось, бракувало на передостанньому Синоді.
Вже згадано, що миряни вислали свої думки і сугестії на синод. Трудно сказати, чи владики з тими думками, суґестіями і пропозиціями запізнались. Відомо, що деякі з владик дуже мало читають. Це ні більше, ні менше означає, що вони не знають, що думає пересічний мирянин, яке його ставлення до наших церковних питань. Це можна вважати великим недоліком. Не раз можна, зовсім припадково, у розмові з владикою чи священиком, ствердити, що він не знає даної ситуації. Тому іноді так тяжко говорити з деякими владиками і священиками.
Хоч сьогодні є велика диференціяція і спеціялізація фахів, але, щоб бути в загальному поінформованою людиною, то треба читати літературу й поза своїм фахом. Саме знання Євангелія не вистачає ні для владики, ні для священика, щоб могти задовільно виконувати душпастирську працю. На жаль, загальне знання справ, всесвітньої й української історії Церкви не йде в парі з мітрою. Для цього треба солідно працювати і то безперебійно. Погляньмо, як діяли апостоли…
Знаємо, що на синоді обговорювалось питання покликань, але нам не відомо, чи була мова про навчальний рівень молодих богословів, чи була мова про поєднання семінарій, щоб можна було дати кращі кваліфіковані сили і так піднести вищий рівень навчання.
Чи синод застановлявся над питанням визнання існуючого патріярхату? Чи застановлявся над питанням священних синодів нашої Церкви і про кривдяче територіяльне право для Східніх Церков, що заперечує постанови Вселенського Собору Ватиканського II. Якщо про це не говорять наші владики, якщо цього питання не відчувають чи забувають, то ми, миряни, повинні їм ці питання пригадувати та відповідно наголошувати. З цього виразно випливає, що мирянський рух повинен бути активно діючий. Правда, ми не були допущені на синод, навіть у ролі спостерігачів, але треба вірити, що колись це свято стане дійсністю. Свого постійно треба домагатись.
В загальному, як ювілейні святкування Патріярха Йосифа у Римі, так і відбутий Священний Синод, не знаючи конкретних рішень Синоду, слід розглядати позитивно — кроком вперед.
Микола Галів
П.С. Слід зробити завваження. Український щоденник «Америка» і тижневик «Шлях» називають останній Священний Синод «третій». На останньому Священному Синоді прийнято не вживати до назви Священного Синоду числового літочислення, себто один, два… і т.д., щоб цим не виключати попередніх синодів. Тому прийнято до назви синоду подавати місяць рік його відбуття, що не виключатиме попередніх. Намагаймось не починати історії від себе.
