Мабуть неповторні події не останніх років, але таки місяців, такі особливі і так швидко біжать, що немає часу на їх аналізу, глибшу застанову й осмислення. Це поруч політичних і економічних питань у не меншій мірі відбивається і на релігійно-церковному полі. Треба визнати, що до них ні ми по цей бік, ні ті, що по той бік сьогодні майже неіснуючої Залізної завіси, не були і не є приготовані. Ці події і їх розвиток доволі трудно логічно пояснити, чому вони стались і що було для цього причиною.
Дехто пробував пояснювати економічними мотивами, але, як бачимо, економіка з того часу по сьогодні не покращала, але перед проголошенням «гласности» і «перестройки» була кращою. Все ж таки розв’язуються дуже складні питання політичного і церковного характеру мирно і спокійно. У минулому цього роду питання вирішувались силою, але ці вирішування не давали запоруки спокою, але навпаки, все більше і більше ускладнювались та утворювались більші й складніші проблеми.
Знаємо з недавнього минулого, що насиллям, багнетами можна було інколи перемогти, але, на щастя, не можна цієї перемоги перманентно вдержати. Найкращим прикладом може послужити Радянський Союз, який крок за кроком відмовляється від терору, сили і насилля, щоб не вживати іншого визначення — поволі і невідклично розпадається, і це не тільки у політичній, але й релігійній площині. Звичайно, ще тут і там проявляються елементи сили і терору, але це є винятки — агонія відходячого. В цьому цілому комплексі не можна не завважити певного виразного звороту, свідомого чи півсвідомого, до християнсько-моральних вартостей, до Божих Заповідей, які були, є і остануться відповіддю — дорогою життя кожної людини зокрема і всього людства. Чи сьогоднішні події на Сході Европи не є відповіддю на Божу благовість, яку так завзято і відважно голосив князь нашої Церкви, Слуга Божий Митрополит Андрей у своєму посланні — «Не вбивай». Тут не будемо розглядати політичних аспектів, але в першу чергу розглянемо релігійно-церковне питання.
В даній ситуації нас найбільше цікавить релігійне питання, зокрема питання Української Католицької Церкви. Усім зацікавленим цією проблематикою відомо, що на т.зв. соборі у 1946 році, який ніби мав бути «возз’єднанням» Української Католицької Церкви з Російською Православною Церквою, а точніше був ліквідацією першої, поставивши її поза букву закону. Це було ні більше, ні менше свідоме насилля тодішнього уряду, а зокрема воно сталось на вимогу і за вказівкою Сталіна. Шкода, що до цього диявольського вчинку прикладала своїх рук Московська Патріярхія. Це ніби вже історія, але боляче, що ж ця Російська Православна Церква, що носить знам’я Христа, а Христос — це Любов, що донедавна всюди, де тільки могла, настирливо заперечувала існування Української Греко-католицької Церкви в Україні, все підкреслювала, що така Церква не існує. І ось після 43 років «неіснуюча» Українська Греко-католицька Церква стала офіційно легалізована, іншими словами, стала існуючою.
В чому ж була сила нашої Церкви? В першу чергу, неперевершена сильна віра у Божі Заповіді, сперта на Христовій любові. Вірні, священики і владики тієї ж Української Католицької Церкви видержали не легку і не коротку спробу життя і гідно несли Божу Благовість — Любов — Христа. Вони йшли не з мечами, бомбами чи гранатами, але з молитвою на устах і любов’ю, вони йшли непохитно з Христом. Це була і залишилась їх найбільша сила. Як бачимо, перед тією силою поступилась поліційна терористична система, іншими словами, сильні того світа — вожді Кремля.
Треба підкреслити, що радянський уряд на чолі з Михаїлом Горбачовим зрозумів цю істину, що Церкви не можна побороти, його не задоволяло запевнення, що, мовляв, Українська Католицька Церква в Україні є неіснуючою, тоді коли він мав нагоду сам переконатись на вулицях Москви, що УКЦерква існує, є її вірні, священики і владики, це значить вона є існуючою, а крім цього, він добре знав, що Українська Католицька Церква існує, росте і розвивається поза межами батьківщини — у діяспорі. Жаль, що Російська Православна Церква, яка все була протегована урядовими чинниками, не спромоглась вже і в останньому часі відчути духу часу, що ця «неіснуюча» Церква має Богом дане право на існування під Божим сонцем. І навіть в останньому часі діяла політично, а не по-християнськи. Ще в останньому часі під час розмов т.зв. Чотиристоронньої Комісії, вона, себто Російська Православна Церква, не спромоглась без зайвих труднощів повернути майно скривдженій Українській Католицькій Церкві, яка понад сорок років не мала місця відправляти Богослужби. Російська Православна Церква повинна була в першу чергу відмовитись і ствердити, що т.зв. собор з 1946 р. був неважний. Людей можна обдурювати, але Всевишнього на небесах ніхто не обдурить, а ми переконано віримо, що Російська Православна Церква в ім’я Триєдиного Бога сповняє душпастирську працю.
Треба радіти, що Українська Католицька Церква в Україні, так довгі роки переслідувана, гнана і тероризована, задержала до кінця християнську любов і спокій. Ніде не чинила насилля, яке їй постійно злонамірено пришивають, хоч логічно вона мала і має право до свого майна, яке й було безпідставно забрано після т.зв. собору в 1946 р. Вона, себто наша Церква, з правлячим митрополитом Володимиром Стернюком на чолі, знайшла зрозуміння до Української Автокефальної Православної Церкви, яку, до речі, українці-католики допомагали встановляти у Львові, як і до Української Православної Церкви, що виявила свою українську ідентичність з кінцем січня 1990 року. Скажім собі, що до 1946 року у західніх землях таких православних Церков не було. Знову ж, для історії слід відмітити, що це спадщина Сталіна, з якої дехто сьогодні скористався.
З перебігу і розвитку подій виразно випливає, що наші владики на чолі з Владикою Володимиром Стернюком виявили зрозуміння і добру волю до наладнання, у дусі християнської любови, міжконфесійних проблем. Це виразно видно з промов і становища правлячого Митрополита Володимира Стернюка і поодиноких владик з України у Римі. Згадані документи друкуємо на іншому місці. Надруковані документи говорять про справжній християнський підхід та вирішення складних міжконфесійних питань.
В документах, що є вислідом нарад Синоду Української Католицької Церкви, у якому взяли участь владики з України і діяспори, згадується також про поспішний і мабуть передчасний Собор Української Автокефальної Церкви з 6 червня 1990 р. у Києві, у якому подавляючу участь взяли автокефалісти з західніх земель України. Будучи в Києві, довелось кількома реченнями на тему відбутого собору перекинутись з киянином, добре зорієнтованим у цих питаннях, який сказав: «Не забувайте, що київські автокефалісти є інші від львівських, тому не можна між ними ставити знаку рівняння». Співрозмовник бажав сказати те, що роблять львівські автокефалісти включно з Владикою Іоаном, не зробили б цього київські.
Це також варто мати на увазі. Незаперечним лишається факт, що ієрархія Української Католицької Церкви на своїх нарадах знайшла більше зрозуміння і респекту до Української Автокефальної Православної Церкви, ніж автокефальники. До речі, «Звернення Крайовій Раді Руху, депутатам Верховної Ради СРСР, кандидатам Верховної Ради УРСР», яке від парафіяльної Церковної Ради підписали архиєпископ Іоан, голова прот. В. Ярема, члени: прот. В. Політило, Р. Божак, В. Івченко, Львів, 29 грудня 1989 р. було неправдиве і непристойне. Це не був вияв християнського духу і любови, хоч, здається, в ім’я тієї ж любови діяли. На жаль, не краще було висловлене становище після Собору Владики Іоана, де він сказав: «Що стосується католицизму, то це не здобуток нашого українського народу. Це — діяння Риму і польсько-литовських загарбників. Вони насильно нав’язали нашому народу католицьку віру. Ті, хто її дотримується, безумовно, зрозуміють, що до чого». (Підкреслення наше) (За «Вістями з України», ч. 26,. червень 1990 р.) Варто б у наш час спромогтись на кращу, більш оригінальну думку, як повторяли неправдиві стереотипи з московського арсеналу. Чи не краще б нашим західньо-українським автокефалістам повернутись до справжньо християнсьих основ, а відмовитись від політичної еквілібристики з московського арсеналу. Не тільки варто, але конечно потрібно застановитись над цими питаннями, щоб справді жити вартостями християнської культури.
Треба радіти, що львівський єп. А. Горак з Української Православної Церкви вкінці погодився віддати катедру св. Юра у Львові Українській Католицькій Церкві. Держання старших пань і панів під катедрою св. Юра, щоб сторожили, кажуть, це діялося за гроші, не було розв’язкою цього питання. Добра воля і любов більше принесе користи, чим ненависть до свого рідного брата. Це християнський шлях і тільки так належить справи розв’язувати.
Без найменшого сумніву, зустріч наших владик з України, що прибули на запрошення Папи Івана-Павла ІІ, є історичною і має вагоме значення для нашої Церкви. Владики з України своєю присутністю свідчили існування УКЦеркви і водночас дякували Папі Іванові-Павлові II за його пам’ять і щедру допомогу. Вони також піднесли питання визнання патріяршої гідности для нашої Церкви, якої так наполегливо домагався св.п. Патріярх Йосиф. На жаль, деякі наші владики у діяспорі на протязі довгих років старались це слово «патріярхат» оминати і виполювати. Наші владики з України також мали відвагу сказати своє слово і висунути своє становище до переговорів Чотиристоронньої Комісії, відмітивши при цьому, що представники Ватикану, які входили до цієї комісії, не справились, як належало. До речі, про це дуже виразно і гостро пише чужинецька преса, хоч би згадати «Таблет» за 12 травня 1990 р.
Слід підкреслити, що події останніх місяців показують, що у недалекому майбутньому наша Українська Католицька Церква в Україні заживе своїм нормальним життям. Вона буде потребувати чималої допомоги для того, щоб загоїти свої глибокі рани. Вслухуймось до потреб нашої Церкви в Україні.
М. Г.
