- Як пам’ятають делегати Собору, основна проблема, якій він мав бути присвячений, мінялася тричі. Перша тема, що мала назву: «Місце Української Греко-Католицької Церкви у Церкві Вселенській» нам і тоді, і тепер видається найбільш вдалою. Одначе, наша Церква так довго не збиралася вкупі, тим паче в такому широкому представництві усіх її станів (ієрархів, ієреїв і мирян), що про що б ми не говорили — все буде актуальним, потрібним і цікавим.
І все ж, заявлена на самому початку тема широко дискутувалася, усно й писемно, в середовищі священства, мирян, на сторінках друкованих органів, зокрема в журналі «Патріярхат». Маю листа з цього приводу від Секретаріяту Собору, з якого дозволю собі зацитувати уровок: «Маємо шану переслати Вашій Високодостойності пропозиції-точки на тему «Місце Української Греко-Католицької Церкви у Вселенській Церкві» стосовно успішної підготовки до Патріяршого Собору Української Греко-Католицької Церкви, який відбудеться 6-9 жовтня у 1996 році. Синод Єпископів нашої Церкви, що відбувся у Римі в днях 16-25 листопада 1995 p., заапробував подані пропозиції.
Патріярший Собор не буде на першому етапі займатися усіма справами (літургійними, обрядовими), але лише хоче дати богословські основи нашої еклезіології, бо в наступних сесіях Собору, передбачених до 2000 року, будуть обговорюватися інші проблеми. Це положення є тільки вступом до дискусії про стан нашої Церкви сьогодні й в майбутньому».
Ми відгукнулися на заклик Секретаріяту Собору і на зібраннях СХК обговорили запропонований плян проведення Собору, його проблематику й опублікували наші міркування з цього приводу, зокрема видрукували книжечку «Напередодні Патріяршого Собору». Ми не шкодуємо за вкладеною працею, бо переконані, що в майбутніх пленарних соборових сесіях наші напрацювання знайдуть собі місце. Але ж, ви зауважили: Собор у всіх першопочаткових документах іменувався як Патріярший. Чому ж в остаточному «Декреті скликання Собору», даного 2 липня ц.р., це визначення випало? Чим це пояснюється? Якоюсь глибокою доцільністю, якої ми не знаємо і не вловлюємо, чи таки нашою одвічною українською боязливістю, якої ми не знаємо і не вловлюємо, чи таки нашою одвічною українською боязливістю, якої уже пора було б позбутися — у Церкві також, як і в політиці взагалі. До речі, в названому метелику «Напередодні Патріяршого Собору» ми в липні 1995 року назвали отця архимандрита Любомира Гузара «одним із найосвітніших умів нашої Церкви», а також Єпископом і Високопреосвященішим Владикою. Як бачите, відстоювати позиції не є ділом безперспективним і безнадійним. Бо нині так сталося.
Вважаємо, що Собор має визначити календар своєї роботи до 2000 року і надалі носити титул Патріяршого.
- Продовжуючи попередні міркування, хочемо заявити, що ми, миряни, сприймаємо нашу Церкву як помісну й патріяршу. Першим її Патріярхом був ісповідник віри Блаженніший Йосиф Сліпий. Наші змагання за визнання Апостольською Столицею патріяршої гідности для нашої Церкви, Українське Патріярхальне Світове Об’єднання і Світовий Християнський Конгрес мирян ведуть у повній відповідальності з канонами нашої Церкви як інституції «суї юріс», вони також не виходять поза контекст послуху й відданости Святішому Отцеві. Ми переконані, що саме тепер настав час, коли стосовно Української Греко-Католицької Церкви має бути реалізована стаття II Декрету про Східні Церкви II Вселенського Ватиканського Собору, яка констатує, що «там, де заходить конечність, належиться творити нові патріархати». Всі формальні юридичні та політичні перешкоди для такого акту, зараз, у самостійній суверенній українській державі, не існують. Ми переконані також, що, як писав у своєму Заповіті патріярх Йосиф Сліпий «наш Патріярхат ми вже маємо». То ж маймо сміливість діяти з усвідомленням цього нашого стану.
- Тема нинішнього Собору має назву «Нова євангелізація». Цілком очевидно, що євангелізація (чи, скажімо, вужче, — катехизації) потребують насамперед миряни. Одначе, про мирянські справи, організацію мирян, євангельську місію серед українського народу говориться покищо мало. В контексті декрету «Про апостолят мирян», прийнятого на II Вселенському Ватиканському Соборі, варто було б провести окрему сесію нашого Собору. Адже, це тема широка й багатоплянова, тим паче, в умовах відродження й становлення нашої Церкви.
Вважаємо за конче потрібне створення мирянських дорадчих структур при патріяршій курії і єпархіях (крилос), до яких увійшла б світська інтелігенція краю. Працюючи поруч з богословами, вони могли б створити мозкові центри нашої Церкви.
- Де, на якій території наша Церква має проводити нову євангелізацію, які територіяльні засяги її розпоширення? Із панорами звітів, які ми тут прослухали від усіх сторін світу й усіх континентів, склалося враження, що наша Церква є явищем світового характеру. І все ж, на Соборі не представлені греко-католицькі громади з Росії, Білорусії, держав Балтії, країн Середньої Азії, де компактно проживають наші співвітчизники. Слава Богу, сьогодні ми маємо (відстояли!) Екзархат Київсько-Вижгородський (раніше була заплянована Чернігівсько-Київська Епархія, яка, проте, не була затверджена Римом), але ж бо в Мукачівській Епархії іде війна проти священиків, які називають себе українцями, приналежними до Української Греко-Католицької Церкви, забороняють священичу службу (себто «нову євангелізацію») тим, хто висвячений у Львівській чи Івано-Франківській Епархіях. То ж можемо вважати, що проблема території нашої Церкви остаточно вирішена? Ми переконані: Українська Греко-Католицька Церква існує скрізь там у світі, де живуть її вірні, українці греко-католики. Не сміємо залишити без охоплення світлом євангельської науки жодну українську душу.
- Наша Церква збереглася в західному світі, а також на засланнях, у катакомбах, на нелегальному становищі аж до часу, коли розпалась безбожна імперія зла. Багато владик, священиків, ченців і черниць, мирян пройшли тернистий шлях мучеництва й прикрасили нашу Церкву вінцем терпіння. Переживши жорстокі знущання і поневіряння в каторжних снігах ГУЛАГів, вони стали ісповідниками віри. Ось, де цілюще джерело нової євангелізації серед наших сучасників! Але ж ніхто досі із цих відомих і визнаних у всьому християнському світі мучеників за віру не удостоївся канонічного визнання свого мучеництва й не увінчаний вінцем святости.
Ми вже ні на чому не наполягаємо, ми тільки нагадуємо в пляні інформації для роздумів: від того, що князів Бориса і Гліба, рівноапостольного князя Володимира і княгиню Ольгу, печерських схимників Антонія і Теодосія канонізували ми самі, без нічийого дозволу чи благословення, вони для нас усіх, нашої Церкви усіх християнських (конфесій, не стали від того менше шанованими, знаними й визнаними. Може, все-таки, варто чогось вчитися в історії?
- Немає в пляні розвитку нової євангелізації важливішого завдання як екуменічний рух. Ми прагнемо утверджувати єдину Українську Церкву Свято-Володимирового хрещення, в якій бачимо основу нашого українського духовного об’єднання. Усвідомлення того, що зроблено в цьому напрямі нашими попередниками, світлої пам’яті митрополитами Йосифом Веньямином Рутським, Петром Могилою, Андреєм Шептицьким, Йосифом Сліпим, продовження і розвиток їхніх екуменічних ідей у сучасних умовах — чи не найосновніше завдання церковного життя нашого часу. Не сміємо забути заклику Слуги Божого Андрея, зверненого до нас: «Працю над з’єднанням Церков мусимо вважати такою, яку Боже Провидіння призначає нам особливим способом». Маємо безнастанно працювати для того, аби виповнити Заповіт нашого Патріярха Йосифа Сліпого: «Отож заповітую вам усім: Моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду й за весь Український Народ і просіть Всемогучого Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне з’єдинення у здвиженні Патріярхату Української Церкви!».
Нехай висловлені тут положення стануть предметом розгляду наступних пленарних сесій нашого Патріяршого Собору.
Михайло Косів,
співголова Світового Християнського Конгресу
