Номінацією і свяченням двох єпископів для нашої Церкви в умовах невизнання Синоду Українських Єпископів та формального і фактичного касування Ватиканом і Москвою Берестейської Унії Апостольська Столиця дала в дарунку Московській Патріярхії таке:
Мовчану згоду на ліквідацію Української Греко-католицької Церкви на Україні;
Недопущення до організаційного функціонування і структурального завершення Української Католицької Церкви поза Україною;
Примушення наших церковних організацій і вірних, асимілюватися в краях нашого поселення і переходити під владу церкви латинського обряду безпосередньо, або посередньо формою т.зв. Візантійського обряду.
Ліквідацію уніятства у формальному, історичному, традиційному і моральному відношеннях.
«Для української Церкви і народу» цю функцію послушно виконав вірний Римові Митрополит Амброз Сенишин, а не зовсім невинними об’єктами були о. І. Стах та о. В. Лостен.
Наше товариство, як не консультований в тих справах, але строго відмежований та іґнорований мирянський чинник, заплянувало і перевело в такій ситуації декілька акцій в обороні існування, єдности і прав Церкви.
- Відбуто зустрічі з номінатами.
- Відбуто зустрічі із проводами багатьох громадських впливових організацій, шукаючи в них попертя своїм акціям.
- Вислано телеграми і протестні письма Святійшому Отцеві та його Делегатові у Вашінґтоні.
- Вислано більшу делегацію до Верховного Архиєпископа у Римі.
- Відбуто декілька демонстрацій в різних місцях.
- Вислано листи й телеграми до наших Владик.
Тими акціями виявлено не тільки достойні прохання до компетентних церковних чинників, але й чисту, тверду, правдиву і не збаламучену волю організованого мирянства, і його постанову. Тим передано своїм і чужим церковним чинникам доволі багато матеріялу й часового простору для якогось розумного, людського, мирного і позитивного полагодження сучасних наших церковних справ, які аж ніяк не можуть відкладатись, або залишитися нерозв’язаними. З цієї політичної можливості ніхто із «властьімущих» не скористався, але навпаки. Вони твердо, беззастережно і безпощадно постановили реалізувати наведені вище пляни,залишаючи нашому у вигнанні народові одну-однісіньку можливість без альтернативи: забути за свою церкву, віру, традицію і національне обличчя і стати гноєм на чужому ґрунті для кращого плекання чужих культур. Є у нас церковні і світські діячі, що з гонором таку функцію виконують…
Ще заки дійшло до драматичного акту свячень відігрався ще один акт, спрепарований для тих українських піґмеїв, що люблять «високу політику». Кардинал Фюрстенберґ сказав Верховному Архиєпископові, що він не має нічого проти переложення свячень двох номінатів. Два номінати також може й переложили б, але їм конечно до того потрібно було дати наступного Синоду. Але тому, що Кардинал Фюрстенберґ заявив, що нам Синод не пасує, а лише мітінґ, то дати Синоду й досі ніхто не може визначити. Зачароване колесо зачинається і кінчиться у Кардинала Фюрстенберґа і це у нас називається висока церковна політика, як протиставлення від винесення справи патріярхату на вулицю…
Під знаком таких крутійств прийшло до драми 25 травня, якої історія нашої Церкви не мала. Наша демонстрація була тверда, зворушлива і вимовна, бо не було на цей час іншої мови до тих чинників, в чиїх руках спочиває можливість привернення правопорядку. Присутність поліції біля вівтаря, /також і в церковній бані, з далековидами в руках/, протести під час церемонії, відповіді мирян «не гідні!», та другі вияви оправданої реакції на грубу несправедливість були доведені лиш до тих меж, щоб не перервати процесу релігійного обряду. Це, що при тому не дійшло до драматичніших актів треба завдячувати передовсім особистій здисциплінованості учасників демонстрації і відчутті міри, бо хоч демонстрація була організована, то сотні учасників її знайшлися в таких умовах, де їхнє поступовання було вислідом лиш їхнього власного рішення і відповідальності.
Про важність свячень не нам, мирянам, слід видавати рішення, але з огляду на такий перебіг свячень та на протести під час церемонії в опінії багатьох відповідальних людей і широкого загалу мирянства – вони не були важні.
Після широкої активности в квітні і травні цього року, зв’язаної із номінаціями і свяченями, Крайова Управа скликала Раду Мирян до Ню Йорку 19 червня 1971 року для обдумання, обговорення і опрацьовання напрямних праці мирянських організацій – специфічно Відділів Товариства. Матеріялом обміну думок були змістовні доповіді на Раді, які виголосили др. Р. Осінчук, др. В. Маркусь, др. З. Ґіль, проф. М. Лабунька, пані Е. Піддубчишин, та інж. С. Процик. Із залі, заповненої вщерть біля 850 учасниками, зібрано ряд суґестій і внесків до актуальних справ, на підставі яких має базуватися праця Товариства на найближчий рік. Вони, зредаговані у формі резолюцій З’їзду Мирян, поміщені на наступній сторінці.
