(Спонтанні роздуми)
Життя кожної церковної громади не може існувати саме по собі, в незалежності від оточуючого стану суспільства, релігійного життя.
Саме з цієї причини кожна громада так чи інакше, але якось все ж орієнтується на євангелізацію, чи то в формі навернення вірних і надання їм абсолютно всього в їх житті нового (традиції, звичаї і т. п.), як то роблять протестантські церкви і в якійсь мірі Католицька Церква римського обряду (по відношенню до етнічних українців, росіян, білорусів…) та й ми, напевно, й ми — в силу малого розуміння обставин й пошуків шляхів відродження…
- Ще 1884 р. студент Київської Духовної Академії Іван Стрельбицький у своїй дисертації «Уніятські собори (1596-1839)» між іншим писав: «Возз’єднання 1839 р. відзначено другим характером й мало свої умови. Малоросія і східня частина Білорусії, возз’єднані наприкінці ХVІІІ ст., не були так ополячені та облатинщені, як західня частина західньої Росії. Тут унія була в силі, глибоко пустила своє коріння в ґрунтівлю руської народности. Можна безпомилково сказати, що тут вона мала за собою вже традицію передання, душеспасительне релійгійне значення. Народ, хоча й цінував у ній православний елемент, але вже ж він зжився з нею.
Пройшло досить часу, щоб унія стала для нього чимось дорогим, скажемо більше того, чимось рідним не тому, що він наперед сприятливий був до неї, не тому, що вона була близька його народності, так як православіє, — ні, а тому, що для такого відношення між руським народом та унією досить багато попрацював час».
Так, якщо ж добачити ще, що в 1834 р. в Київській губернії було згадано 90 наших священиків, а в 1839 р. було возз’єднано з Синодальною Церквою не менш як 20 українських католицьких парафій, то…
То, спочатку давайте подумаємо: якщо в 1839 р. тільки в м. Біла Церква було 7 наших храмів: Свято-Троїцька, Свято-Покровська, Свято-Миколаївська, Свято-Преображенська церкви, храми Різдва Пресвятої Богородиці, Св. апостолів Петра і Павла, Успіння Пресвятої Богородиці…
Якщо в тому ж таки 1839 р. були ще українські католицькі храми, наприклад в с. Ясногородка, сучасного Києво-Святошинського району (Св. Йоана Богослова), с. Завадівка, суч. Володарського району Київської области, в с. Березянка, суч. Ружинського району (Св. Архистратига Михаїла), с. Мелені, суч. Коростенського району (Св. Архистратига Михаїла), с. Борщів, Радомишльського району (Свято-Покровська), суч. Житомирської области та багато інших, — у нас навряд чи викличуть подив такі факти, як дотримання «уніятських пережитків» в тому ж таки Сквирському деканаті Київської Епархії, а в цілому, то в усій частині, де колись були наші храми, як то прощі, піст в понеділок, як рівнозначний постам в середу та п’ятницю, чин вінчання й навіть спів Символу віри з додаванням «і Сина…» й це в 1852 р. …Як нам бути, знаючи все то?
- Колись священномученик наших часів о. Микола Щепанюк писав з Києва лист до Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького, ЧСВВ, де, між іншим: «У 1920 році я з одним латинським товаришем робив реколекції в одному селі, напів католицькому на Київському Поліссі… Запросили мене до одного хворого православного. Я вимовлявся тим, що причасника нашого немає. «Хіба ж то не все одно, раз ви, батюшка, самі так служите» (т.т. в українському, і то по потребі римському обрядах — Авт.), — сказали мені на те. Хворий — дорослий парень. Я пішов. На моє запитання, чи не буде трудно причащатись у виді опріснока (Св. Дари з нашої відправи вже не залишались — Авт.), хворий сказав спокійно: «Чого ж? Хіба ж у нас не було колись унії?».
Тобто, ми бачимо в цьому яскраве свідчення того, що й за сто майже років залишилась пам’ять про прадідівську віру в серцях людей…
Так, коли людей змушували йти на синодальне православіє, то якась частина так і зробила. Інші, скориставшись з того, що є в тих селах або поруч католицькі храми римського обряду, перейшли до них… Саме в ті часи, як пише Микола Костомаров, поняття віри католицької почало ідентифікуватися з поняттям «поляк», бо всі католики були змушені, не залежно від національности, зватися «поляками»… Рівно ж і всі руські, а в нашому випадку це не тільки росіяни, але й українці та білоруси, повинні були йменуватися «православними»…
Наші вірні, як тоді, так і тепер, мали більшу свідомість у святих Тайнах, в першу чергу Св. Євхаристії. Годі тоді дивуватися спокійному прийняттю Св. Дарів у римській формі Св. Причастя нашим вірним… Й прикро, що бачимо, як католики римського обряду, вихідці з етнічних росіян, українців, білорусів якось відхиляються від участи в Службах Божих українського обряду та прийнятті у нас Святих Тайн… І це не лише можемо бачити серед католицьких вірних римського обряду…
Звичайно, багато є і свідомих віруючих. Так, колись ми відправляли Богослужіння, а потім уділили Св. Тайну Хрещення в соборі Св. Олександра (то був 1992 p., зима), й одна поважна полька з великою теплотою говорила й про красу обряду…
В уже згаданому 1852 р. дуже серед наших вірних, котрі були навернені на Синодальне православіє, почитався й день свята Найсвятішого Серця Христового в уже згаданому Сквирському деканаті Київської Епархії (м. Сквира — це нині районний центр Київської области). Нині ж, коли ми відроджуємось, нам все ж треба відшукувати ті стародавні традиції і йти саме ними.
Серед наших громадян різне відношення й різне розуміння багатьох проблем відродження нашої традиції, нашої Святої Церкви. На жаль, одні повністю копіюють багато чого з традицій західньо-українських єпархій, а інші, теж бажаючи кращого, не бачать, де то знайти. Як результат, частина духовенства править в одній традиції, маючи, наприклад скульптурні образи у храмі. Інші, йдучи шляхом «чистоти східнього обряду», фактично служать по слов’яно-візантійському , а не українсько-візантійському обряді. Одні почитають Найсвятіше Серце Христове, а інші вважають те «латинством».
Зрозуміло, до того часу, поки тут й надалі буде церковна махновщина (від імени відомого анархіста Нестора Махна), спричинена відсутністю хоча б якоїсь церковно-адміністративної влади, годі й говорити про якийсь порядок… Ось і виходить, що одні роблять своє, інші — своє. Кожен якось заторкує нашу традицію, але в основі… В основі ми поки не можемо сказати, що являємо собою церковні громади, котрі відроджують київську церковну традицію.
Кому це вигідно, крім ворогів Святої Церкви Христової, — просто не знаю…
Загалом, найбільш мене пригнічує майже повна відсутність експансіонізму в наших діях.
Що ж нам робити? Мені здається, найперш необхідно повернутися до наших традицій, вже тих, які нам відомі.
а) Нам необхідно відправляти всі свята, які передбачені Літургічними книгами нашого українсько-візантійського обряду.
б) Зважити на те, що є окремі традиційні риси, які досить сильно закорінені в наших душах, як то піст перед Святим Причастям, а рівно й прийняття Святих Дарів натощак (т.т. до причастя нічого не їсти й не пити).
в) Відновити прощі. А то виходить, що окремі священнослужителі та вірні все по парижам, лондонам та варшавам, в на Україні ніде й не були жодного разу.
г) Відновити відпусти.
Але, найголовніше, підвищити повністю, або майже повністю, відсутню у нас дисципліну (стосується не тільки Великої України, але про Велику Україну мова, то й до неї нехай буде). Священик повинен бути святим або принаймні рватися до святости. Так, святим і стриманим, в першу чергу до грошей. Наша людина вибачить священику відсутність знання якогось предмету, й кострубатість, й багато чого іншого… Вона хоче бачити в священику лише святість. Нам треба саме святі священики, смиренні, далекі від бажання набити кишені грошима.
Ще одне. На протязі понад сторіччя українською мовою широко користувалися різні сектанти, а в XX сторіччі і розкольничі угрупування. З цієї причини, людина, не маючи твердих знань, уособлює віру з церковно-слов’янською мовою. Нам треба було б таки все ж повернутися до мови, на якій молилися наші діди-прадіди. Нам треба, принаймні, одне-два Богослужіння, головно, Божественну Літургію, правити в старо-українській мові. Нам треба хоч одну відправу Служби Божої правити в старослов’янській мові з російською вимовою для етнічних росіян.
Необхідно наші амбіції приховати й поставити апостольство понад все інше.
Прошу вибачити за такі мої спонтанні думки, але гадаю, що читач вірить в щирість викладених тут думок, і коли щось десь не так, то мене вибачить.
Я бажаю відродження нашої Церкви Святої на моїх землях, відродження в традиційних для неї формах. Саме тому й пишу ці рядки…
Україна
252142 м. Київ-142
вул. Доброхотова, 6, кв. 13
о. диякон Олександр Соколовський, З, ЧСВВ
