Споконвіку було Слово,
і Слово було в Бога
і Слово було Бог.
Воно було споконвіку в Бога.
Усе через нього повстало
і без нього ніщо не сталось,
що лиш повстало.
В ньому було життя,
а життя було світлом людей
Євангелист Іван
Якщо ми на хвилину вдумаємось і застановимось над глибиною цих євангельських слів, які ми все, кожного року чуємо в роковий празник Христового Воскресення то ми не тільки відчуємо силу всемогучости Божого діяння в минулому, але також побачимо силу цих слів сьогодні. Кажеться: і «без нього ніщо не сталось, що лиш повстало». Коли ми сьогодні з перспективи 15 років застановимось над словами, що їх сказав 10 жовтня 1963 р. у своїй знаменній промові на другій сесії Вселенського Собору Ватиканського II, недавній Каторжник, що був забутий всіма і був зрівняний до лагерного номера, і після 18 річного ув’язнення опинився в центрі християнського світу Римі наш Блаженніший митрополит Йосиф, то не один з нас зробить велике відкриття сам для себе. В цій історичного значення промові, яку соборові отці прийняли з великим одушевленням і захопленням Блаженніший Митрополит порушив цілу низку актуальних питань Христової Церкви в цілому й Української з певним підкресленням. Кінцевий акорд його промови відносився до нашої Церкви, де він сказав — ми пропонуємо, щоб Києво-Галицьку Митрополію було піднесено до гідности патріярхату. Ні більше, ні менше Блаженніший висунув думку, ідею створення Києво-Галицького Патріярхату. Правда це була тільки ідея, це було слово, треба підкреслити, що це було те святе слово, яке понад сподівання всіх і вся відбилось широким відгомоном серед українського народу по цей і той бік залізної занавіси. Не було сили, не було середників, якими можна б було зупинити це слово поставити йому кордонів, воно заходило і заходить там де цього не сподіваються. Це євангельське слово з’явилось і для нас несподівано, непередбачено без найменшої підготовки і, здавалось що воно потоне і зникне, як багато інших слів, ідей і думок безслідно. І ми є наочними й безпосередніми свідками, що так не сталось, а сталось щось великого, чого ми не спроможні ще належно оцінити. Для цього треба часу. Це буде міг зробити тільки майбутній історик. Вдумаймось над тим, скільки було різних спроб, навіть серед тих, які безпосередньо чули це вагоме слово — піднести Києво-Галицьку Метрополію до гідности патріярхату, старались це слово замкнути, зупинити, умертвити, але неспроможні були, проти діяти. Це слово виросло розрослось і поширилось всюди, де тільки б’ється українське серце. Це істина якої ніхто не може заперечити.
Скажім собі, якщо б не це святеє слово нашого Блаженнішого Отця Йосифа, що є світочем й окрасою не тільки нашої, але й Вселенської Христової Церкви то напевно ми не занимались би церковними питаннями. Чи є хтось в силі заперечити цю незаперечну істину? Якщо б не це слово ми були б не займались, не дискутували, не сперечались і не доказували чим була наша Церква у минулому і в якому стані вона знаходиться під сучасну пору. Ми були б не догледіли, що нашій Церкві поволі, але пляново приготовляється латинізація, нівеляція і повна смерть. Ми також не відкрили б для себе самих, що ми не маємо за малими виїмками справжніх українських єпископів, вони були і ще є по назві українські єпископи, а по суті, фактично ватиканськими адміністраторами. Правда, це болюче відкриття, але краще знати правду, як жити у темноті прикрашеної неправди.
Ось ці святі слова Блаженнішого Отця Йосифа відкрили нам широко очі на дійсний стан нашої Церкви в минулому, тепер і кидають певну перспективу на майбутнє. Чим-дальше ми віддалюємось від висловлених слів Блаженнішим Йосифом на Вселенському Соборі Ватиканському II тим ширше і більше виразно, у всій наготі відкриваються перед нашими очима дійсні факти навколо нашої Церкви страдниці, не тільки нашої Церкви, але в загальному Вселенської Католицької Церкви.
При цьому насувається питання, яке треба поставити перед самим собою — чому ми до цього часу були такі пасивні, чому нас так мало цікавило церковно-релігійне життя? Ми вдоволялись вислуханням Служби Божої, молитвою до Всевишнього Господа Бога і перед ніким, а навіть самі перед собою не ставили жадного питання. Всі справи, всі питання були для нас «ясні» і «самозрозумілі». Такою «покірною» нашою участю в церковному житті були задоволені наші владики і священики. Вони виконували рутину, також без глибшої застанови і були задоволеними, що їх ніхто не турбує жадними питаннями і вони не потребували висилюватись і шукати відповіді на них. Ми не заглядали до пожовклих листків історії нашої Церкви, бо це мовляв не наша домена, це виключно для священиків і владик, хай вони цим займаються. Все, що приходило з гори, себто з Священної Конґреґації для Східніх Церков принималось, як святе і непорушне. Очевидно для деяких священиків і владик, це був золотий вік. Нічим не треба було турбуватись, все йшло рутиною згори до низу.
Подумаймо над тим і побачимо проблеми, які нам ще більше розкриють правду перед нашими очима.
Запитаймо самі себе, а як на протязі того часу розвивалась богословська думка, які в тому напрямі, чи в наслідок цього появились богословські твори, публікації, журнали, християнська преса і порівняймо це з тими 15-ти роками. Ми побачимо який є великий, без порівнання контраст. Сам Блаженніший Йосиф створив неперевершені скарби, які мають значення не тільки на тепер, але будуть мати на майбутнє. Для цього треба окремої статті, щоби тільки назвати твори його ума. Створено український християнський центр в Римі при патріяршому дворі. Воздвигнено храм Святої Софії, основано Український Католицький Університет з його філіями, розгорнено широку видавничу діяльність і т.д. сам мирянський рух спромігся на свої публікації і журнал «Патріярхат».
Ідея створення Києво-Галицького патріярхату УКЦеркви в першу чергу збудила мирянську думку, а за ідеєю — думкою слідувало незаперечне діло. Це був час нашої рішучої а подекуди навіть здраматизованої акції, щоби з одної сторони наголосити важливість проблеми, а з другої збудити обоятних і оспалих. Ті, що сподівались одною демонстрацією, чи одним протестом вирішити справу скоро відстали, але основне звено було свідоме своїх завдань і дальше, і безперебійно продовжувало працю. Наші противники і вороги сподівались чогось іншого, вони думали, що зорганізований мирянський рух покричить подемонструє і після того втомиться, перестане існувати і на цьому закінчиться період змагань за Патріярхат. Справді, в ситуації коли деякі владики і частина священиків пішли не тудою, можна було сподіватись, що такий буде кінець, але Богу дякувати, це не був солом’яний спалах, бо мирянський зорганізований рух виявився понад всякі сподівання більше стійким, послідовним і рішучим.
Ми не перестали існувати, а навпаки мережа зорганізованого мирянського руху поширилась. Пригадаймо, мирянський рух поставав і розвивався в США, а згодом поширився на всі місця нашого поселення у вільному світі. Під тим оглядом перші кроки робила Крайова Управа Т-ва за Патріярхальний Устрій Помісної УКЦеркви в США, а згодом було обрано Управу Світового Т-ва за Патріярхальний Устрій УКЦеркви під керівництвом д-ра Володимира Пушкара до якої входили Дарія Кузик, покійний Р. Криштальський і П. Зелений. Вони провели піонерську працю у поширенні патріярхальної ідеї і тим самим мирянської мережі. Сьогодні на цьому місці маємо Українське Патріярхальне Світове Об’єднання «3а єдність Церкви й Народу» (УПСО), що є продовженням Світового Т-ва. Сьогодні маємо нашу мережу по всіх місцях нашого поселення. Що це значить? Це значить маємо людей, які постійно і безперебійно оживляють святу ідею українського католицького патріярхату.
Вкладена щира і віддана праця все приносила і приносить свої плоди. Завдяки зорганізованому мирянському рухові ідея патріярхату стала для нашої діяспори самозрозумілою, конечною і невідкладною проблемою. Важко собі було уявити наше українське церковне «я» без завершення патріярхатом. Ідея патріярхату ставала чим раз ширше й глибше осмислена, історично і правно підтверджена. У процесі осмислення перед нашими очима відкривались призабуті й припорошені факти історії нашої Церкви. Поволі, але послідовно ми відкривали прикмети й властивості нашої самобутньої ідентичності. В цьому процесі наших пошуків за правдою, змагань за наші історичні права ми відкрили незаперечну істину, що властиво для того, щоби наша Помісна УКЦерква стала патріяршою не потрібно, щоби її це право давала Апостольська Столиця, чи будь хто інший, бо воно за нами признане стільки треба з цього права скористати. На основі цього права наша Помісна Церква стала патріяршою на чолі з Блаженнішим Патріярхом Йосифом І. Ті, які вважають, що це неправно хай докажуть в чому ця неправність. Ми знаємо, що патріярхати не криував папа, ні не усталювали собори, але вони поставали і їх визнавали. Цю істину ми відкрили для себе самих у процесі змагань. Дехто може сказати — чому ж не зроблено цього з самого початку? Питання правильне й логічне, але тоді коли постала ідея ми небагато чого знали про історію церкви в загальному, а нашої зокрема. І так у пошуках за правдою минулого багато навчились і знайшли, що ще за Митрополита Венямина Рутського римокатолицький монсіньор Францішк Інґолі, що в той час був секретарем Конгрегації для Поширення Віри, який був добре зорієнтований в тодішних справах нашої Церкви, висловив пропозицію, щоби її надати Патріярхат і він підкреслив, що проти такої пропозиції є тільки один аргумент, а саме і «Ця гідність не додасть митрополитові хіба ім’я, бо він вже має право висвячувати єпископів у своїй області і в цьому головно полягає і по суті патріярхальне право, як видно з 6-го канону першого нікейського Собору.» Цю істину відкрив о. д-р Іван Хома в своїй праці «Ідея спільного Синоду в 1629 р.» Якщо б не ідея українського католицького патріярхату то ледви чи ми були б коли відкрили ці сторінки історії нашої Церкви, а якщоб і відкрили то вони мали б інше звучання. Значить це не побожні бажання, це мова фактів.
Згадаймо також ситуацію у добу о. Маркіяна Шашкевича, коли Рим звернувся через своїх офіційних представників до тодішнього канцлера австрійського уряду К. Л. Меттерніха в справі створення патріярхату для нашої Церкви. Все потрібне було приготоване до здійснення. З сторони Апостольської Столиці не було жадного заперечення. Нажаль, в 1848 р. вибухло на Мадярщині повстання проти Австрії, яке повалило уряд Меттерніха і питання нашого патріярхату втратило свого потенційного покровителя. Про це писав у своїй праці о. д-р Олександер Баран. І в першому й другому випадках не було мови про труднощі, канонічного, пасторального, чи якогось іншого порядку, які нам висував Папа Павло VІ у свойому відмовному листі на прохання наших владик піднести нашу Церкву до гідности патріярхату. До відпорошення цих фактів минулого була ідея, що її підніс 15 років тому наш Блаженніший Митрополит Йосиф.
Взявши до уваги повище сказане, а це ще далеко не повністю представлена панорама цього унікального й широкого процесу, що постав і розвинувся на основі ідеї створення Києво-Галицького патріярхату Помісної УКЦеркви. Цю хвилину, в час якої, тому 15 років була висловлена ця свята ідея тодішним Митрополитом Йосифом Сліпим, без перебільшення можна назвати початком нової епохи в історії нашої Помісної УКЦеркви. Ця ідея стала рушійною і динамічною. Чи це кому подобається, чи ні, але цього процесу вже ніхто не буде в силі завернути, чи зупинити, він може тільки прибирати інші, нові форми вияву, але його проекція все буде на далеке, далеке майбутнє.
Так склалось, що в Україні нашу Церкву фізично зліквідовано, але вона перенеслась жити в сучасних катакомбах, які без порівнання є трудніші й більш безоглядні, як в той час, час раннього християнства. Тут на поселеннях нашій Церкві вже готовили також повільну нівеляцію, латинізацію, а з часом повну ліквідацію. Ми на це дивились, але чомусь цієї небезпеки не бачили і раптом приходить несподівана для всіх зміна. Звичайно, це можна назвати тільки Божим Провидінням. Всевишній Господь післав нам Блаженнішого Йосифа, як спасення для нашої Церкви. Бо коли вдуматись в це, що сталось за час від звільнення Блаженнішого Йосифа по сьогодні то перед нами постає картина, яка викликає велике здивування. І ця Церква, яку збирались вже погребти, немов народилась до нового життя. І так наша Церква на поселеннях заговорила мовою, що вона не тільки живе, але розвивається і росте. Життя виправдало народження святої ідеї українського католицького патріярхату, а мобілізація широких сил навколо цієї ідеї повністю себе оправдала. Без цієї широкорозгорненої праці для здійснення й закріплення цієї ідеї наше життя було б порожне, неплідне, завмираюче. Ця ж сама свята ідея, яка фактично стала вже дійсністю нам підказує, що ми не сміємо зупиняти нашої праці, але з перспективи 15 років дальше йти вперід. Засіяне зерно прийнялось, зросло і принесло понад всякі сподівання плоди. Тут тільки постає реторичне питання, яке повинен кожний перед собою поставити — чи ми задовільно використали ситуацію й обставини, які постали..
В процесі розвитку ідеї за Патріярхат помісної УКЦеркви належить згадати, один аспект цієї справи. Ідея патріярхату породила багато різних життєрадісних нових ідей і починів. В цьому аспекті слід згадати відбуття каменоугольного IV Архиєпископського Синоду, в 1969 р. на якому був зроблений дуже важливого значення крок в житті нашої Церкви. На IV Архиєпископському Синоді в якому взяли участь всі наші владики, включно і з Югославії за виїмком одного, також були заступлені миряни, і на якому принято постанову, що наша Церква стала на патріяхальній базі. Постанову переходу нашої УКЦеркви на Патріярхальний устрій прийняли всі присутні наші єпископи, а поруч з тим підписали спільного листа до тодішного Папи Павла IV,щоби підніс нашу Церкву до гідности патріярхату. З одної сторони це був момент з приводу якого треба було радіти, але рівночасно нас засумувало, що в цій спільній, майже одностайній ситуації нашої Церкви знайшовся один, який виломився з загального фронту. Нажаль, ним був усім нам відомий митрополит Амврозій Сенишин. Ледви, чи коли історія буде могти виправдати цей так болючий удар по нашій помісності. З цим моментом перед нами постав виразний протилежний до висуненої ідеї патріярхату УКЦеркви фронт. Він спершу навіть був піддержаний деякими вірними. В дальшому були різні пересунення з одної сторони на другу. Незалежно від всього, щоби не сказати на сто відсотків, але в подавляючій більшості миряни поставились виразно без вагання за ідеєю Патріярха Йосифа. Нажаль, ця ідея не знайшла належного зрозуміння серед владик, а також частинно серед наших священиків. В цьому аспекті можна б продовжувати і кидати все нові ідеї, нові перспективи, але вже і цього вистачає, щоби сказати якою могутньою виявилась ідея постання Києво-Галицького Патріярхату Помісної УКЦеркви. Без перебільшення можна сказати, що ця свята ідея українського патріярхату кинула нове світло на зовнішню структуру нашої Церкви й спричинилась до внутрішньої обнови та чистоти нашого чудового обряду.
Віримо, що ця ідея, це слово,що його сказав наш Патріярх 15 років тому поведе нас дальше в українське християнське майбутнє у якому ми радісно, велично, достойно й гідно зустрінемо та відзначимо разом з нашими православними братами 1000 річчя християнства на Україні.
