Наближаємося до 1000-літнього ювілею світлої події в історії нашої Церкви й народу — хрещення України в 988 році, за панування Володимира Великого. Коли дивимося сьогодні з перспективи десяти століть на цю велику подію, то мусимо здавати собі справу з того, що це було надзвичайно мужнє рішення. Релігії, старих традицій і звичаїв не міняється так легко за одну ніч, без опозиції населення. І такий спротив, цілком зрозуміло, мусів існувати у наших предків.
Коли читаємо сьогодні історію Візантії, особливо часи панування Юліяна Відступника в 4 ст., який намагався привернути культ давніх поганських богів — Зевса, Аполлона, Атени, Афродіти та інших, бачимо, з яким великим спротивом зустрічався він з боку християнського населення, хоч він формально не заборонив визнавати християнську віру. А християнська релігія була ще відносно молода у візантійській імперії, усього мала кількадесят років, числячи від едикту Константина, який проголосив християнство державною релігією. А що ж тоді говорити про давню Русь, з її кількасотлітнім культом Перуна, Дажбога, богині весни Ладо, коли населення бачило, як воїни Володимира скидали їх статуї в Дніпро. Це мусіло видаватися їм богохульством, святотатством.
Ще довго після прийняття християнства заховалися між народом старі поганські звичаї і вірування. Ще перед Другою світовою війною в деяких околицях Західньої України можна було подибати їх залишки, як, наприклад, святкування Івана Купала з вогнями і танцями навколо них. Дівчата звивали вінки і кидали їх на воду, спостерігаючи, до котрої з них прийде перше жених. Це була пам’ятка свята весни у наших предків, в честь богині Ладо. Різні ворожби, чари, заклинання були знані в різних місцевостях на Підкарпатті та й в інших околицях. В ніч під свято Івана жінки малювали дьогтем хрест на дверях стайні, щоб відігнати чарівниць, які буцімто відбирали молоко у корів. Пригадаймо собі «Лісову пісню» Лесі Українки з її фантастичним світом русалок, мавок, лісовиків, водяників тощо.
Та, не зважаючи на спротив, Володимир, осяяний світлом Божої ласки, зрозумівши, яке велике значення буде мати християнство для його держави і народу, не числився з опозицією, не допасовував своїх рішень до смаку більшости. Володимирові була напевно відома леґенда про апостола Андрія Первозванного, який поставив на київських горах хрест і прорік, що з того місця засяє світло християнської віри на цілий Схід. І так сталося.
Християнська релігія з її благородними ідеями — з милосердям, з любов’ю до ближнього, з допомогою бідним мала шляхетний вплив на формування психіки й душі народу. Вона була теж інтеграційним чинником, який мав вплив на процес формування української нації.
Ще на один характеристичний момент варто звернути увагу в зв’язку з прийняттям християнства. Українська людина тих часів жила в досить хаотичному духовому світі своєї примітивної мітології, яка не давала відповіді на різні проблеми людської душі. Вона не давала відповіді на таке преважливе питання — що діється по смерті? Чи існує якийсь інший потойбічний світ, чи все кінчається зі смертю людини? В її уяві існував світ різних, не тільки добрих, богів, але й злих, мстивих божків, різні русалки, мавки, лісовики, водяники — все це чигало на її згубу.
Вона жила в атмосфері вічного страху. Перед зовнішніми ворогами вона вміла оборонятися, вона мала зброю, а тут чулася самітня і безборонна. А християнство звільнило її від того непотрібного страху. Воно принесло ясний кодекс поступовання — 10 заповідей Божих і 5 церковних: не убий, не кради, не чужолож, не пожадай чужої власности і т.д. Кара чекає тільки за злі вчинки, а за добрі чекає нагорода в цім і другім світі. Вона мала ясно визначений шлях, куди їй іти. Це була велика духова революція, яка змінила докорінно душу й психіку народу.
З християнством прийшла потреба богослужебних книг, які треба було негайно перекладати на зрозумілу мову, прийшла потреба вчитися писати й читати, отже, треба було закладати школи. За тим прийшов розвиток і світського письменства — повісті, поезії, легенди, апокрифи. До богослужень потрібно було дому молитви, будувалися чудові храми, з яких перлиною була Десятинна церква… Будувалися манастирі й величаві палати. Київ змінив своє обличчя і став центром культури, науки і християнської релігії на цілий тодішній Схід. Він став теж торговельним центром, в якому перехрещувалися торговельні шляхи з півночі на південь, із заходу на схід. Це приносило багатство і підносило добробут населення. Розвиток торгівлі створює потребу грошей, і Володимир перший випускає срібні й золоті монети з тризубом. Москва ще дрімала в той час у своїх північних лісах, і ніхто про неї не чув.
Україна була в той час у торговельних і політичних зносинах з другими державами, особливо з Візантією. Володимир бачив цілком іншу культурну і політичну структуру тих держав, що прийняли християнство, він зрозумів, що його держава має до виконання велику історичну і культурну місію на Сході, і що вона зможе виконати, то завдання тільки тоді, коли порівняється з рештою Европи, під кожним оглядом. Він зрозумів ту велику духову силу, яку давала християнська релігія з її повагою, маєстатом Бога і глибиною філософської думки, і це були напевно ті критерії, які спонукали його до того важливого історичного кроку.
Наслідки цього важливого і мудрого рішення виявилися в скорому часі. Володимир одружився із сестрою візантійського цісаря Панною, а пізніші українські володарі женилися і видавали своїх дочок за королів Західньої Европи, що підносило авторитет їхньої династії і держави. Київська держава виросла на одну з передових держав тодішньої Европи і стала грізним суперником Візантії, наймогутнішої тоді імперії. Її кордони сягали між Балтійським, Чорним і Каспійським морями, далеко поза Сян і Дон. Вона знищила сильну державу хозар над Волгою, покорила болгар, була оборонним щитом для Західньої Европи перед азійськими ордами.
Тисячоліття християнства в Україні витиснуло глибоко свою духову печать на психіці народу. Після втрати своєї державности і провідної верстви, в час неволі душа народу відчула своїм інстинктом, що її єдиний порятунок є в рідній Церкві. Релігія, народні традиції і звичаї були тим духовим цементом, що втримав наш нарід на поверхні життя і не дав йому розводнитися в чужому морі. Є.Сверстюк каже: «Рідний корінь дає силу, молодість, свіжі соки, а звідси волю до боротьби за оновлення життя».
На порозі святкувань нашого тисячоліття варто усвідомити собі, яку важку пробу історичних буревіїв перейшов наш нарід, і коли він здав цей важкий іспит долі і не втратив свого національного обличчя, то це доказ, що він є з того шляхетного металю, з якого куються леза мечів. Німецький теоретик військової стратегії, Клявзевіц писав: «Я вірю, що нарід не має нічого вищого від пошанування чести і свободи свого існування; що він повинен це обороняти до останньої краплини крови; що нарід у боротьбі за своє існування є непереможний; що хоч програна чесна й кривава боротьба, то все таки вона забезпечує відродження народу і стає зерном життя, з якого твориться коріння нового дерева».
Україна непереможна! Який інший нарід видержав би стільки важких ударів такого жорстокого і варварського ворога, як біла й червона Москва. Свою силу і відпорність черпає український нарід зі своєї рідної Церкви, з народніх традицій, з могил своїх героїв. Один підпільний автор пише: «Як глянеш в глибину віків, хто тільки його не воював. І всі палили, нищили, стирали з лиця землі. А він стоїть, наш стольний Київ, неначе Фенікс, який воскрес із попелу».
Готуймося до гідного відзначення цього великого Ювілею в соборницькому дусі, разом з нашими православними братами. В той час в Україні була одна Церква, Церква св. Володимира Великого. Святкуймо, отже, той ювілей соборно, в екуменічному дусі, як сини і доньки одної Церкви і одної нації. Уважаємо, що в обличчі того історичного моменту настав час, щоб ми забули давні урази, нас порізнили і вигравали одні проти других наші вороги — Польща і Москва для своїх імперіялістичних цілей. Будьмо готові до того, що каже Шевченко:
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата,
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати…
Єдности й соборности чекає від нас Україна, чекають наші брати на рідних землях, які в умовах неволі й терору не зможуть, на жаль, святкувати цього ювілею. Віримо, що наші науковці опрацюють монументальні твори в українській і англійській мовах про наше тисячоліття, нашу історію і культуру. Такі твори допоможуть нам збивати фальш і брехню московських єдинонеділимців, що фальшують нашу історію, крадуть наших князів, мовляв, «ето всьо русскоє». Вже є познаки, що москалі «за рубєжом» збираються також святкувати 1000-ліття хрещення «Руси».
Російська православна Церква за кордоном через свій комітет для відзначення 1000-ліття хрещення Руси, видала відозву, в якій говориться таке: «Мільйони нас, які знаходяться за кордоном батьківщини, так дуже поділені, що забули й про своє кровне братство і про єдину святу віру…» І далі: «Браття й сестри великої слов’янської сім’ї — руські, українці, білоруси і карпатороси — всі ті, для кого святий і рівноапостольський князь Володимир — хресний батько, ті, хто зберігає передання отцям нашим святе православіє — згадаймо про наше родство…»
Святкуючи наше 1000-ліття, згадаймо нашу славу Київської Руси, коли з Києва сяяло світло Христової віри, культури і науки на цілий Схід.
Після упадку Києва забракло нам культурного центру, й досьогодні його бракує. Москва не стала тим центром, вона стала центром деспотизму, терору, тюрмою народів і людини. Заповнити цей вакуум є нашим історичним призначенням.
Ідімо визначеним ними шляхом, покажімо світові, що ми нація — зріла до державного життя, яка вертається на мапу світу, з якої стерли її наші вороги. Ми маємо всі підстави глядіти з вірою у наше світле майбутнє, бо ми віримо у власні сили, бо за нами правда, з нами Бог!
