Чи є для українця щось дорожче, як світлий образ Пречистої Божої Матері? Мати Божа — це безгранична святість, безмежна любов і самопожертва. Богородиця втілює в собі, водночас, Боже і людське. Вона — це Материнство, відданість, нарешті, це мужність, спроможна винести навіть Найстрашнішу материнську трагедію.
До особистості Матері Божої відносяться з великою пошаною практично усі жителі сучасної України. Не тільки християни всіх конфесій і Церков схиляють голови перед Нею. Діві Марії та Ісусу Христу віддають честь також магометани. Люди невіруючі бачать в образі Матері Божої ідеал материнства, материнської відданості і самопожертви. Пошана до Пречистої Богородиці — це, мабуть, є той стрижень, який може об’єднати навколо себе разом усіх громадян України без різниці національності, релігії, ідеології, політичних переконань, адміністративного положення і майна.
І, власне, з усіх викладених вище причин ми рішуче виступаємо проти того, щоб на фонтані біля пам’ятника Адаму Міцкевичу у Львові розмістити знову кам’яну скульптуру Божої Матері, яка стояла там до 1950 року. Вважаємо своїм обов’язком, як християни і як спеціялісти, виступити у цій справі, коли бачимо, що може бути зроблено велику помилку.
Насамперед, нагадаємо коротенько, про що йде мова. В 1862 році посередині площі, де тепер стоїть пам’ятник А. Міцкевичу, було побудовано фонтан з скульптурою Божої Матері. Пізніше, щоб зробити місце для пам’ятника А. Міцкевичу, фонтан пересунули набік. Так він стояв протягом наступних 45 років. За радянських часів фігуру Матері Божої з фонтану було знято, а на існуючому п’єдесталі встановлено зображення дельфінів. Тепер висунуто пропозицію дельфінів зняти і відновити фонтан у такому вигляді, який він мав від 1905 до 1950 p.p. Як підстава для цього наводиться бажання вшанувати Особу Божої Матері. Все це виглядає ніби логічно, якби не деякі обставини, що випливають, коли подивитися на справу глибше.
А суть питання полягає, насамперед, у тому, чи справді, поставивши знову на фонтані, що на площі Міцкевича, замість дельфінів скульптуру Богородиці, ми віддаємо належну шану їй?
Бо, насамперед, у розміщенні в містах пам’ятників і монументів, у світі усі завжди дотримуються суворих правил єрархічности. Є пам’ятники, так би мовити, першої, третьої і т.д. категорій і їх не можна довільно міняти місцями. Пам’ятник чи монумент працює не сам по собі, а разом з місцем, де він знаходиться. Пригадаймо собі, яку гостру боротьбу провадили ми самі ще зовсім недавно у Львові, відвойовуючи гідне місце для пам’ятника Тарасові Шевченку. І чи можна собі уявити, щоб, наприклад, французи, розмістили свою національну святиню — могилу невідомого солдата — не посередині площі Зірки під тріумфальною аркою, а зробили його маленьким і поставили десь збоку біля іншого, величного пам’ятника? Або чи хтось посмів би за радянських часів на головній площі якогось міста спорудити величавий пам’ятник, наприклад, Ярославу Галану, а десь збоку, зовсім поруч поставити маленький пам’ятник Леніна на фонтані? Трохи смішно, правда? Розглянемо тепер, що все таки було зроблено у Львові сто років тому на сучасній площі А. Міцкевича. Міські власті перебували тоді під впливом суперпатріотичного і трохи навіть атеїстичного запаморочення, бо інакше вони не посміли би потіснити набік Матір Божу, щоб вивільнити для пам’ятника свого національного поета. Тогочасних керівників Львова по-людськи можна зрозуміти. бо тоді вони всіма засобами боролися за те, щоб Львів був не український, а польський. Аби не виходило так, що над Львовом, як провідна споруда, височить церква святого Юра. на ще вищому місці було споруджено дуже високі «західні» шпилі костела святої Єлизавети. В центрі міста збудовано ряд пам’ятників видатним діячам польської історії та культури. Українцям було заборонено будувати пам’ятник Тарасові Шевченку. Не дозволялося будівництво церков. Підкреслимо: слава Богу, тепер все це с вже історія, і зовсім не треба, щоб хтось комусь сьогодні виставляв рахунки. Але ми мусимо зрозуміти ситуацію, яка в ті роки впливала на формування львівської архітектури. І в тій ситуації статуя Матері Божої ставала для декого вже не Святинею. а тільки чимсь таким, що можна з політичних міркувань, як треба, то й виштовхати на підрядне місце.
А тепер далі: чи буде достойно для фігури Божої Матері, якщо ми її розмістимо на фонтані? Дійсно, в старі часи, в окремих випадках, в деяких західних містах часом так робили. Але тільки тоді, якщо фонтан був криницею, звідки брали питну воду. Бо в той час саме система водопостачання несла в собі основну небезпеку епідемій та шлункових хворіб. Розміщення образу Богоматері на криниці було молитвою, прагненням просити Матір Божу взяти під свій покров цю воду.
Фігура Матері Божої — це не прикраса для декоративного фонтану, подібно до того, як часом розмішують хрестик на шиї гарненькі куртизанки. Розміщувати образ Богородиці для прикраси міста це погані жарти, за які доведеться дорого платити.
І погляньмо ще на славні міські фонтани. Ось перелік. У Клягенфурті та в Тіволі — славні фонтани зі зображенням зміїв. У Римі — фонтани із зображенням черепахи, мавра, казкових потвор. В одній з європейських столиць — славнозвісний фонтан у вигляді хлопчика «манек інпіс». А у Львові буде п’ять фонтанів: зі скульптурами Діяни, Амфрити, Адоніса, Нептуна… І Матері Божої! В такому товаристві. Аж писати страшно. А до цього реєстру нас запрошують так аргументовано і переконливо.
Отже, нема сумніву, що у Львові в свій час відношенні до фігури Матері Божої було допущено ряд грубих помилок. Насамперед, не треба бу будувати цю релігійну споруду у формі декоративного фонтану. Потім, ніхто не мав права викидати той монумент з місця, яке було достойне, на другорядне місце, що знаходиться збоку і не відповідає гідності Божої Матері та її дійсному місцю в єрархії нашого духовного життя. Для нас той порядок є чіткий і однозначний: Бог, Україна, Шевченко і потім усе інше. Але такий ієрархічний ряд: спочатку Міцкевич, потім Матір Божа і т.д. є для нас протиприродний і зовсім не прийнятий.
Чи нема у Львові місць, де можна би споруді справді гідний монумент, який свідчив би адекватно про нашу пошану до Божої Матері? Такі місця у місті Лева є. Назвемо кілька: серединна точка проспекту ім. Т. Шевченка; місце, де стояв пам’ятник Леніна; сквер перед будинком обласної держадміністрації, площа Є. Петрушевича; площа святого Юра; площа перед церквою Покрови Богородиці, де колись стояв танк; нарешті площа в одному з нових районів Львова. Є ще багато також інших придатних місць, але ж про нове будівництво гідного монументу в честь Пречистої Богородиці ніхто не говорить!
Пропонується лише одне: відновити фонтан в такому вигляді, який йому було надано на початку XX ст. і який він мав у 1939 році… Все це наводить на підозру, що саме в тому чи не головна суть порушеного питання. Розгляньмо той аспект детальніше.
Як відомо, у питаних релігійних, та й, взагалі, в сфері ідеології, величезне значення має застосовувана символіка. Це стосується, насамперед, міст цілому. Не випадково, що за часів польської влади центральне місце в архітектурному ансамблі Львова посів пам’ятник А. Міцкевичу, а будувати пам’яті Т. Шевченку було заборонено. Не випадково такі що в 1945-1990 роках у Львові було збудовано розгорнутий комплекс монументів і пам’ятників після 1991 р. відразу ж було знято. Це саме стосується конкретних архітектурних та інших символів. В умовах України гостроверхий шпиль храму однозначно символізував його польський характер; цибулястий верх – російську орієнтацію, а баня, як правило позначувала українські храми. Саме з цієї причини тепер знімають баню з колишньої української церкви в Перемишлі, хоч проти того виступили польські державні органи охорони пам’яток. Чітка система символів, якої дотримуються у світі, назагал, дуже послідовно, стосується багатьох питань, які формують церковну традицію відповідних конфесій.
Це зокрема, форма хреста. Але є також специфічний спосіб зображення Особи Божої Матері. Для східних Церков було і є традицією зображувати Матір Божу на площині — у вигляді ікони, мозаїки або барельєфу, але ніколи у вигляді об’ємної скульптури. Скульптурна постать є гарна і подобається багатьом, але в східному обряді застосовувати її не прийнято. Зате прийнято в Західному, латинському. Крім того, в східному обряді в іконографії зображують, як правило, Матір Божу з Дитятком на руках. Саме такі ікони висять в кожній українській хаті. Якщо зображають Матір Божу саму, без Ісуса Христа, то це робиться звичайно в образі Покрови: Матір Божа бере під свою опіку цілий світ.
Але скульптуру Божої Матері, що стояла колись на львівському фонтані, було зроблено таким чином, щоб спеціяльно підкреслити його «західну» орієнтацію. Не випадково греко-католикам місто не дозволяло святити воду в цьому фонтані на Йордан. Повідомлення про те, що, нібито на Марійській площі відбувалося спільне українсько-польське свячення води, є дезінформацією. Українцям дозволяли святити воду лише у фонтані з Діяною. що на Ринку. Можна би сказати, шо польсько-українська боротьба за Львів, і боротьба «за» чи «проти» самостійності України — це є вже справа, яка належить до історії, і було би краще її тепер не ворушити. Це правда, і ми також дотримуємося цієї думки. Але біда в тому, що весь час певні сили роблять все для того, щоб ятрити старі рани, які є і в українському, і в польському суспільствах. І до того ж, ятрити їх без якоїсь видимої конкретної потреби. Коли тільки польсько-українські стосунки хоч трохи починають нормалізуватися, комусь обов’язково треба почати руйнування бані на Перемиській церкві, або пропонувати відтворити ідеологічну систему міста Львова у тій формі, в якій вона склалася на 1938 рік. тобто, на кінець польської державницької діяльності на українських землях.
Справа «східної» чи «західної» християнської символіки і традицій не втратила значення в наш час. Римський Архиєрей Іван-Павло II у своєму Апостольському листі з нагоди 400-річчя Берестейської унії (від 12 лютого 1995 р.) неодноразово підкреслює, що акт з’єднання Церков «не означав переходу на латинську традицію, як це дехто думав, що так мало б статися». Він вказує, що єдність Церков можна осягнути тільки в повній пошані окремішніх традицій. Відмінності, які походять з культури і традицій, зовсім не суперечать єдности Церкви, але, навпаки, додають краси і немало сприяють у виконанні її посланництва. Римський Архиєрей підкреслює, що вірність давнім східним традиціям є одним із засобів, які мають у своєму розпорядженні східні Католицькі Церкви, щоб сприяти єдності християн. Папа Іван Павло II підкреслює особливе значення Пресвятої Богородиці у досягненні єдности Церков. Він пише: «Ми впевнені, що почитання Марії, яке так міцно об’єднує Схід та Захід, сприятиме з’єднанню».
З усього, що вище сказано, випливає такий висновок. Безперечно, що головне місце в сучасній діяльності щодо реалізації Марійських ідеалів у Вкраїні тепер посідає жива діяльність серед людей, і, насамперед, посеред тих, хто складає ядро і цвіт нації: студенства, інтелігенції, державної адміністрації, війська, робітничої молоді. Якщо ми вважаємо, що настав час висловити нашу молитву до Матері Божої та Її Сина шляхом спорудження у Львові монумента, то треба спорудити той монумент в гідному місці та в гідний спосіб. Коли буде добрий проект, то суспільство гроші на це знайде. Але відтворення старого фонтана в тій невдалій та ідеологічно направленій формі, яку йому колись надали помилково, нічого іншого крім зневаги світлого імені Божої Матері, нам не принесе. Новий монумент має відповідати традиціям нашого народу, повинен бути таким, щоб його посвячення стало екуменічним святом, а сам він мусить стати клейнодом, дорогим для усіх конфесій і Церков сучасної України.
Андрій Рудницький, доктор архітектури, професор Державного університету «Львівська Політехніка», дійсний член Української Академії Архітектури і НТШ.
Лариса Крушельницька, доктор історичних наук, дійсний член НТШ,
директор наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України.
Роман Крип’якевич, кандидат технічних наук, викладач Львівської Богословської Академії.
Володимир Вуйцик, мистецтвознавець, дійсний член НТШ.
Карло Звіринський, професор Академії Мистецтв,
член Спілки художників України.
Орест Скоп, архітектор,
лауреат Державної премії України в галузі архітектури.
