В Україні з’явився твір «Українська діяспора», написав його Ф. З. Заставний, видало львівське видавництво «Світ» у 1991 році на 120 сторінок. Видавництво «Світ» — це видавництво Львівського Державного Університету ім. Івана Франка, і праці подібного змісту про українців у різних країнах світу в майбутності будуть появлятись. Україна вперше по відзисканні своєї волі почала об’єктивно цікавитись долею своїх синів, розкинених по цілому світі. Ось короткий огляд цього важливого твору про нас на чужині.
…українців, тобто 20% усіх українців світу. Це одна з найчисленніших діяспор: 6 мільйонів поза межами України по теренах колишнього СССР і 4 мільйони по інших країнах і континентах світу. (Радянські статистики подавали 5 мільйонів по світі і 11 мільйонів на теренах колишнього СССР поза Україною).
Зв’язок українців-емігрантів з Батьківщиною по Першій і Другій світовій війнах аж до весни свободи тому шість років не існував і щойно з подихом свободи виникло зацікавлення українською еміграцією, яка відіграла чималу ролю у події відзискання державности України. Україна мало знала про своїх синів, що залишили її з різних причин впродовж останніх сто двадцять років. Навіть не знала, скільки їх живе поза межами, та й українці на нових своїх поселеннях теж не знали, скільки їх опинилося на чужині, скільки вмерло і народилося, а скільки засимілювалося і зникло серед чужинців. І в Україні, і серед нас повно статистичних недокладностей, перебільшень, промовчувань, а загалом — мало документів про те, а ті, що є, недосліджені. Доведеться демографам попрацювати дуже, щоб створити менш-більш близький до дійсности образ. Ще найкращі інформації повинні б дати Церкви і наші християнські громади, га, на жаль, вони дають їх якраз найменше, і недавній «Шематизм Української Католицької Церкви», що його дбайливо зладив о. д-р Д. Блажейовський у Римі, на пункті статистики є свідоцтвом нашої недокладности і нестаранности такі статистики творити. А може тут криється у нас дивна боязнь перед статистиками, які є, можливо, проти нас?.. Коли ж мова про діяльність української діяспори, то тут справжня дивовижа: інформація радянських часів є вкрай негативна, з болючими епітетами про нас на чужині, наші ж еміграційні часто-густо як не перебільшені, то вкрай недокладні, часто із самими світлами, без тіней. Все це виправити і подати точніший образ дійсности та насвітлити його відповідно — ось завдання наших науковців на Україні і в діяспорі. Книжечка Заставного дає гарний почин в Україні. На еміграції така праця над цим питанням триває вже біля сорок років. Ждемо і на «Енциклопедію української діяспори», яка готується в Чікаго з багатьма співробітниками.
Новий твір має чотири розділи: Слово до читачів, Вступ і 5 «Додатків». Все це добре органічно і змістовно побудоване в цілість.
Автор зробив добре, що зразу в першому розділі пояснив термін «українська діяспора» і його вживає, щоб уникнути часто двозначних або й менше влучних (якщо не сказати — недолугих …) назв для українців, що живуть поза межами своїх етнічних земель. Книжечка говорить тільки про українців поза межами України у світі, а, виглядає, автор приготовляє окрему працю про українців на теренах бувшого Радянського Союзу.
На тридцяти сторінках другого розділу автор подає коротко невеселу історію, принаймні у своїх початках, нашої діяспори, починаючи згадкою великої журби про еміграцію у Івана Франка. Помітне тут опрацювання статистики діяспори, і мова цього розділу є дуже яскрава, а для вченого-демографа — цінна. На основі законів чи принципів демографії можна б осягнути цифри, близькі до дійсности. Читається цей розділ («Еміграція з України») з цікавістю.
Діяспору творили українці з західніх земель України. Першими були закарпатці, лемки, а згодом галичани і буковинці. Українців центральних земель змушувала заселювати Росія свої південні, східні землі і Сибір. Ось деякі цифри: до Першої світової війни з Західньої України і Волині виїхало 700-800 тисяч осіб. До США поселилось тоді 360 тисяч.
Але на іншу річ звертає увагу Ф. Заставний. Галичину покидали наші люди тисячами, і рівночасно заселювали її поляки. В 1900 до 1910 pp. численність польського населення в Галичині зросла на 19,4%, а численність українців на 8,9%. «Особливо високими темпами зросла численність польського населення в Тернопільському і Львівськомсу воєвідствах, де воно в 1931 р. становило відповідно 36,7% і 31,2% від усього населення» (ст. 13). Ми не росли численно або росли дуже повільно. Близько до Другої світової війни природній приріст населення Галичини дуже впав — 8 осіб на 1000!
До Першої світової війни наші люди емігрували, шукаючи землі і праці для прожитку. Зразу по війні почалась політична еміграція. В 1921 р. до західньо-европейських країн виїхало лише 100 тисяч осіб. На Чехо-Словаччині постав найбільший студентський центр з емігрантів (2300 студентів!). Згодом багато з них прийшли рятувати в Галичині економію, сільське господарство у агрономії, кооперації, торгівлі. Біля 30 тисяч виїхало в тих часах (1920) до Польщі, 50 тисяч до Берліну.
Від 1919 до 1948 pp. виїхали до Канади — 71 тисяча, Аргентіни — 49 тисяч, Франції — 35 тисяч, США — 11 тисяч, Бразілії — 8 тисяч.
Разом виїхало по війні всього 240.000 осіб. Це з Галичини. З Волині і Полісся виїхало разом 50 тисяч осіб: в Аргентіну виїхало 21 тисяча, в Канаду — 12 тисяч.
Зі східьньої Галичини (Бойківщина, Покуття і Лемківщина) виїхало тоді 160 тисяч осіб: до Франції — 56 тисяч, до Канади — 48 тисяч, до Аргентіни — 31 тисяча, до США — 21 тисяча.
Із Закарпаття виїхало: в Канаду — 6 тисяч, в США — 5 тисяч, в Аргентіну — 3 тисячі.
З Буковини виїхало 12 тисяч, в тому числі 11 тисяч до Канади.
Що з того зосталось по сьогоднішній день, важко вгадати. За статистикою, яку подає о. І. Нагаєвський , у Франції начислено 16,500 українців, а на ділі, виглядає, й половина того не дає знаку життя тепер.
По Другій світовій війні ці цифри емігрантів збільшилися. До Північної Америки поселилося 150-175 тисяч, до Південної Америки 35-40 тисяч, до Західньої Европи 65-75 тисяч, до Австралії 25-30 тисяч. До Англії виїхало 28 тисяч, в тому числі і полонені Дивізії «Галичина».
Твір Заставного говорить і про еміграцію по 1980 році, головно жидів з України (близько 70 тисяч!). Автор додає розумно: «Матеріяли про численність зарубіжних українців досить обмежені і, як правило, вимагають суттєвих уточнень» (ст. 23). Причиною цього є мала інформація, мішані подружжя (важко встановити етнічність дітей!) змішування національности (етнічна і державна приналежність), асиміляція, яка принесла найбільші втрати для нас. Автор подає таке: в Канаді за 1961 до 1971 pp. населення зросло на 18,2%, а українців зросло тільки на 2,6%.
Автор розрізняє дві категорії «емігрантів»: українці і особи українського походження. Ці останні — це народжені вже в даній країні свого поселення з подвійною, немов, ідентичністю — державна приналежність і етнічне походження. Це, на жаль, бачиться сильно у нашій українській дійсності («я є аргентінець, американець, бразілієць, мої діди були українці»…). Серед жидів та ірляндців, для прикладу, такого немає. Жид, ірляндець, де б народився, каже, що він жид, ірляндець (хоч і серед них є винятки). Це робота асиміляції, проти якої наша діяспора кинула свої всі можливі сили: зберігання мови, звичаїв, культурно-історичні надбання, а головно Церква, творення шкіл, курсів, організація громад, товариства, преса, друковане слово. Автор згадав суботні школи в Австралії, а, здається, найкраще були зорганізовані українські суботні школи в Англії, чого в творі не згадано. Українці дали доказ високої організованости серед інших діяспор, з якими ділили долю. Очевидно, національно неграмотні в такому організованому житті не брали участи і пропадали в хвилях асиміляції. Україна, на жаль, в тій праці не могла нічим помогти, бо була в ситуації повної ізоляції від світу, як і ввесь СРСР.
Асиміляція в багатьох країнах наших поселень була виразно політичною з боку кількох держав, які, виглядає, не бажали собі національних меншин (славний «мелтін пат», як звали це в Америці — США). Такими зокрема були Польща і Румунія в часах сталінщини. Української мови не вільно було вивчати. Це була офіційна політика з ціллю асиміляції, і всяка культурно-просвітнянська робота була обмежена чи й заборонена. Звідти теж недокладні статистики: офіційно в Румунії вважалось, що живе там 70 тисяч українців, а насправді було 100 тисяч, а може й 300 тисяч. В Польщі оцінювалось по різному: 300, 350 і 600 тисяч українців! Автор не згадує також і своєрідної «індоктринації», якої вживалось в цілях асиміляції в початкових школах і вищих, вмовляючи в дітей, хто вони є і якою є їхня батьківщина, не та, що їхніх батьків… Це було в деяких країнах Південної Америки.
Автор уважає, і це правильно, що відзискання нашої державности повинно тепер помогти, щоб цей процес асиміляції спинити відповідними зв’язками України з її дітьми на чужинах. В цьому поміч дадуть, як і давали на еміграції, наші наукові інституції, про які ми, на жаль, не все дбали і про них не все пам’ятали, й тому наша наука була все фінансово бідна…
Автор не забуває вказати і на те, що діяспора жила духом з Україною, головно з її трагедіями: фіктивні судові процеси українських патріотів, арешти, русифікація, а зокрема голод в 1933 р. Офіційна пропаганда голосно по світі твердила, що ніякого голодомору не було (і такі великі часописи як «Нью-Йорк Таймс» в те вірили і повторяли!), а противні твердження вважались наклепами українських буржуазних націоналістів. Діяспора помагала морально своїй поневоленій Батьківщині. Ця допомога була широкою і вагомою і залишиться світлим фактом в історії України. Останньо в ланцюгу трагедій є і Чорнобиль, і реакція діяспори була гідна. Державність України відкриє нову добу в історії діяспори, і над цим вже радять різні конференції, форуми га конгреси. Створений зв’язок між діяспорою і Україною внесе нові струмені життя для обох сторін.
Третій розділ твору — це цінна статистика, яку варто подати, бо працьовитий автор над нею потрудився. Вона напевно недокладна, але з усіх наших досі може бути найбільше близька до дійсности, хоч не показує вона наших втрат і усіх наших здобутків. Автор при кінці у окремому «Додатку» подає табелю розселення українців (Додаток ч. 2, ст. 94-97): США — 1,200,000 (з русинами), Канада – 1,000,000 , Аргенгіна — 220,000 , Бразілія – 155,000 , Парагвай — 12,000, Уругвай — 10,000, Венесуеля — 3,500, Польща — (теж 350 і 600 тисяч), Румунія — 70,000 (повинно б бути 300,000), Чехо-Словаччина — (з русинами), Мадярщина — 3,500, Югославія — 55,000 (з русинами), Франція — 35,000, Англія — 35,000, Німеччина — 22,000, Австрія — 6,000, Бельгія — 5,000, Швеція, Голяндія, Норвегія, Швайцарія – 1,000, Австралія – 35,000, Нова Зеляндія — 500.
Автор у цьому розділі статистики подає теж і коротку історію деяких поселень (напр., докладно у Польщі) або теж інші статистичні інформації про розміщення, працю тощо. Статистику конфесійних груп подає автор тільки в США і в Канаді. Такі статистики у нас або не існують, або є дуже не акуратні.
В останньому розділі автор говорить про по гребу зв’язків української діяспори тепер, коли Україна є самостійною державою. На першому місці це є зв’язки для національно-культурного розвитку. Україна давала б діяспорі духовну допомогу. Діяспора ж могла б давати Україні матеріяльну допомогу, і автор подає слова українського журналіста з Америки М. Коця, який пропонує, щоб українці на еміграції себе оподаткували з метою допомоги: « Тобто конкретно визначити, скільки він (українець діяспори) із свого річного прибутку має вносити в фонд допомоги Україні. Я б назвав його навіть не фондом, а Скарбницею України» (ст. 78).
(Нічого в тому нового, так поступають в світі жиди. Чи ми б такими були усі, треба б сумніватися. Старше покоління було жертвенне, але воно вимирає, а нове покоління такої прикмети не має). Допомога ця була б взаємна, бо Україна теж в деякий спосіб могла б помогти матеріяльно еміграції (автор пропонує: висилати до Бразілії машини, трактори взамін на каву…). Виміна людей для взаємопомочі теж була б корисною.
Автор додає в цьому розділі і критичну думку про «союзний договір», тобто пропозиції декого, щоб творити далі федерації суверенних республік. Автор цитує позитивні речення з творів Леніна про українську самостійність, яку наголошував хитрий Ленін (хоч СРСР ніколи про це й не думав). Автор принаймні речево думає, що до таких договорів «слід підходити дуже зважено» (ст. 83). Або: «Немає сумніву в тому, що з підписанням такого договору не слід поспішати — спочатку республіка повинна стати суверенною і створити умови, щоб її народ не розсівався по світі…» (ст. 85).
Дуже корисними для тієї праці є «Додатки». Є їх п’ять. 1. Коротка характеристика історично-географічних та етнографічних земель України (Галичина, Волинь, Полісся, Поділля, Буковина, Покуття, Підкарпатська Русь, Західня Україна, Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина, Закарпаття, Підросійська Україна). Підхід до тих назв — історичний. 2. Табеля розселень (подано вище у скороченні). 3. Нелегальні військові формування з часів Другої світової війни та перших повоєнних років і їхні керівники. 4. Русь, Велика Русь, Мала Русь, Україна, Україна-Русь. 5. Діяспора кримських татар. У нелегких деяких проблемах, описаних у «Додатках», автор хоче бути об’єктивний і безсторонний.
Твір, хоч об’ємом такий малий, є першою і дуже корисною працею про українську діяспору, що появився в Україні, і сподіватись треба, що стане він скромним предтечею більших студій і вичерпних праць про українців на чужинах та їхнє значення в складній історії України XIX і XX сторіч.
