Діялог між Римом і Православ’ям. Резолюція 7-го Зібрання міжнародньої комісії з питань теологічного діялогу між римо-католицькою і православними Церквами

Баламанд, Лібанон, 17-24 липня 1993 р.

«Уніятство»: колишній метод об’єднання і сучасні пошуки повної єдности в вірі

Вступ

1. На вимогу Православної Церкви нормальний хід теологічного діялогу з Католицькою Церквою був перерваний, щоб обговорити питання, відоме під терміном «уніятство».
2. Що стосується методу «уніятства», то, як було оголошено в липні 1990 року в м. Фрайзінґ, «ми відхиляємо уніятство як метод до пошуку єдности», тому що воно протистоїть спільним традиціям наших Церков.
3. Оскільки східні Католицькі Церкви належать до католицької спільноти, вони, без сумніву, мають право існувати і діяти так, щоб відповідати духовним потребам своїх віруючих.
4. Цей документ, що був розроблений в червні 1991 року координаційним комітетом в м. Аріджа і завершений в Баламанді, описує наші методи сучасного пошуку єдности у вірі. При цьому «уніятство» як метод виключається.
5. Документ складається з двох частин:

• клерикальні положення і
• практичні напрямки

Церковні принципи

6. Поділ Церкви на Східню і Західню не тільки не послабив постійне прагнення до бажаної Христом єдности, але, незважаючи на свою протиставленість природі Церкви в багатьох напрямках, відкрив повне усвідомлення необхідности єдности, щоб слідувати Заповідям Божим.
7. Протягом століть робились різні спроби відновити єдність. Були намагання досягнути цієї мети різними шляхами, які в залежності від політичної, історичної, теологічної і духовної ситуації тих епох, були й шляхами примирення. На жаль, жодному з цих намагань не вдалося встановити повну єдність між Церквами Сходу і Заходу, а навіть деколи вони посилювали протиріччя.
8. За минулі чотири століття деякими Церквами і позацерковними інституціями в різних регіонах Сходу висувались ініціятиви, завдяки яким повинно було б досягнуто об’єднання Церков Заходу і Сходу. Ці ініціятиви привели до союзу певних спільнот з Римом, і як наслідок, спричинили розрив з їхніми рідними Церквами, чому послужили також неклерикальні інтереси. Таким чином, поперше, появились східні католицькі церкви, подруге, створилась ситуація, яка стала джерелом конфліктів і страждань спочатку для православних віруючих, а пізніше також і для католиків.
9. Якщо навіть наміри і істинність бажання слідувати заповіді Ісуса Христа «щоб всі були одно» при цих часткових об’єднаннях з Римом було явними, потрібно відзначити, що відновлення єдности між Східньою і Західньою Церквами не було досягнуто і завдяки цим спробам навіть був поглиблений цей поділ.
10. Ситуація, що виникла таким чином, спричинила в дійсності напруженість і протиріччя. У всезростаючій мірі в наступні після цих об’єднань десятиріччя місіонерська діяльність зводилась все більше до того, щоб спробу навернення інших християн індивідуально або групами переслідувати як одну з найважливіших своїх цілей, щоб навернути їх до своєї Церкви. Щоб виправдати це «навернення», Католицька Церква створювала теологічну видимість, згідно з якою вона вважала себе єдиною цілителькою. Як реакцію на це, Православна Церква також прийняла подібну видимість, згідно з якою тільки в ній можна було знайти своє спасіння. Щоб забезпечити спасіння «розділених братів», християни навіть ще раз «хрестили» і забували про свободу віри людини і її віровизнання як таке, що в тодішні епохи майже не бралось до уваги.
11. З іншого боку, деякі світські верхи спонукали католиків Східньої Церкви повернутися до Церкви батьків. Щоб досягнути цієї мети, вони при кожній зручній нагоді не пропускали можливости використовувати також неприйнятні методи.
12. Через методи і способи (як католики і православні розуміють їх по відношенні до Таїнств Церкви і так, як вони вважаються Церквами-сестрами) ця форма вище описаної місіонерської діяльности може бути названа «унізація» і в майбутньому не може бути визнана ні як метод, ні як зразок об’єднання, якого добиваються наші Церкви.
13. Тому, перш за все, з часу православних конференцій і II Ватиканського Собору той факт, що як православні, так і католики заново відкрили для себе Церкву як спільноту у вірі, і що Церква набула великого значення, повністю змінив перспективи і разом з тим і позицію. Обидві сторони визнають, що те, що Христос довірив своїй Церкві — апостольське віровизнання, участь у таїнствах Причастя, особливо в тому єдиному в своєму роді дусі, в якому святкується жертва Христа — не може розглядатися апостольськими наслідниками-єпископами жодної з Церков як її виключна особливість. У зв’язку з цим ясно, що будь-яке нове хрещення виключається.
14. По цій причині Католицька і Православна Церкви визначають одна одну як Церкви-сестри, які разом несуть відповідальність за збереження Божої Церкви в вірності Господнім намірам — в першу чергу стосовно єдности. Згідно слів Папи Івана-Павла II, екуменічні зусилля сестер-Церков Сходу і Заходу, що беруть свій початок в діялозі і молитві, в пошуках досконалої і повної єдности у вірі, не означають ні входження однієї з Церков в іншу, ні їхнє об’єднання, а означають співіснування в правді і в любові.
15. Оскільки недоторкана свобода людини і її різнобічні зобов’язання слідувати вимогам совісти залишаються непорушними, то при спробах побудувати єдність, мова йде не про те, щоб прагнути до повернення віруючих однієї Церкви в іншу і щоб гарантувати їхнє благополуччя. Мова йде про те, щоб спільними зусиллями здійснювати волю Христа для своїх віруючих і Божі наміри в Його Церкві шляхом спільного пошуку повного взаємопорозуміння в межах Церков, стосовно змісту Віри і наслідків цього. Це зусилля продовжується в сучасному теологічному діялозі. Цей документ є необхідним етапом цього діялогу.
16. Східні Католицькі Церкви, які хотіли відновити повну єдність у вірі з Пресвятим Престолом у Римі і які все ще хочуть цього, мають права й обов’язки, що зв’язані з тією спільнотою віри, до якої вони належать. їхні основні положення, що визначають їхнє ставлення по відношенні до Православних Церков, були потверджені Другим Ватиканським Собором і використовувались папами, які опубліковували в різних документах їхні практичні наслідки. Ці Церкви повинні бути інтегровані в діялог любови до ближнього при взаємоповазі і при відновленому взаємодовір’ї як на місцевому рівні, так і в світовому маштабі. Вони повинні вступити в теологічний діялог зі всіма практичними наслідками.
17. У цій атмосфері попередні розмірковування і послідуючі практичні напрямки в тій мірі, в якій їх будуть фактично дотримуватися і їм слідувати, повинні привести до справедливого і кінцевого вирішення труднощів, перед якими стоїть Православна та Католицька Східні Церкви.
18. У зв’язку з цим папа Павло УІ у своїй промові в м. Фанар в липні 1967 року підтвердив, що «завданням церковних владик і їхньої ієрархії є вести Церкви шляхом повного відновлення спільноти у вірі. Вони повинні це робити, визнаючи при цьому один одного і визнаючи себе пастирями частини стада, що їм довірене. При цьому звертати увагу на єдність і зростання Божого народу і уникати всього, що могло б розколоти чи викликати непорозуміння між ними» (Томас Агапіс, с. 172). У цьому дусі Папа Іван-Павло II і всесвітній Патріярх Дімітріос І разом чітко виразили: «Ми відкидаємо будь-який спосіб навернення і будь-яку позицію, яка буде або могла би бути сприйнята як недостаток взаємовизнання» (7 грудня 1987 p.).

Практичні напрямки

9. Взаємовизнання Церков, які знаходяться у важкій позиції, буде відчутно зростати в тій мірі, в якій вони будуть дотримуватись послідуючих практичних напрямків.
10. Ці рекомендації не вирішать проблем, які нас турбують, поки з обидвох сторін не буде віднайдено волі до прощення, яка обгрунтовується Євангелієм, поки в межах сталих зусиль до обновлення не буде віднайдено постійного прагнення до спільноти у вірі, яка існувала більше як тисячу років в межах наших Церков. Саме тут потрібно починати зі все більшою інтенсивністю діялог любови, який сам здатний подолати взаємне непорозуміня і який є необхідним підгрунтям для поглиблення теологічного діялогу, що уможливить досягнення повної єдности у вірі.
11. Як перший крок, потрібно покінчити зі всім, що сприяє розбрату, зневазі і ненависті між Церквами. Верхи Католицької Церкви будуть підтримувати по цій причині Східні Католицькі Церкви і їхні спільноти при підготовці до повної єдности у вірі між Католицькою і Православними Церквами. Верхи Православної Церкви будуть діяти так само по відношенні до своїх віруючих. Таким чином надзвичайно складна ситуація, яка виникла в Центральній та Східній Европі як завдяки католикам, так і православним, буде подолана в любові до ближнього і справедливості.
12. Пастирська діяльність Католицької Церкви, чи це буде Римо-католицька, чи Східня Церква, не повинна бути більше направлена на те, щоб навертати віруючих однієї Церкви до іншої, це значить, що вона більше не буде націлена на навернення серед православних. Її метою є слідувати духовним потребам своїх віруючих, і вона не повинна розширюватись за рахунок Православної Церкви. У зв’язку з цими поглядами необхідно, щоб не було місця для недовіри, щоб наші Церкви інформували одна одну про різні пастирські наміри і щоб виникало та розвивалось співробітництво серед єпископів і всіх підлеглих Церкви.
13. Історія відносин між Православною та Східньою Католицькою Церквою була відзначена переслідуваннями та стражданнями. Яким великим не було б страждання і чим би воно не було спричинене, воно ні в якому разі не виправдовує тріюмфу. Ніхто не може славити себе тим або виводити з цього якісь аргументи, щоб звинувачувати чи принижувати іншу Церкву. Один Бог знає своїх правдивих свідків. Яким би не було минуле, нехай залишиться воно на Боже милосердя, а всю енергію Церкви потрібно направити на те, щоб сучасність і майбутнє більше відповідало волі Христа по відношенню до своїх віруючих.
14. Також єпископи і всі відповідальні особи з обидвох сторін повинні мати змогу вільно висловлювати свою думку, коли їх запитують і коли вони збираються для цієї мети. Свобода віри вимагає звичайно, щоб віруючі, особливо в конфліктних ситуаціях, могли висловлювати своє рішення і без тиску ззовні вирішувати, до якої спільноти віри — Православної чи Католицької Церкви належати. Якщо під видом матеріяльної підтримки будуть притягуватись віруючі іншої Церкви, коли, наприклад, їм будуть обіцяти виховання та матеріяльні переваги, які відсутні в їхній Церкві, то свобода віри буде порушена. В зв’язку з цим необхідно, щоб соціяльна підтримка, а також будь-яка філантропічна діяльність проводилась по спільній згоді, щоб уникнути виникнення нових підозрінь.
15. Крім цього необхідне взаємовизнання християнської свободи (одного з найцінніших дарів, даних нам Христом) могло би стати поводом до вироблення пастирських намірів, що стосується віруючих обидвох Церков, тільки після попереднього обговорення з керівниками цих Церков. Не лише, що будь-який тиск повинен бути виключений, але й визнання совісти, яка керується справжніми мотивами віри, є одним з принципів, які повинні керувати душпастирською діяльністю відповідальних осіб обидвох Церков і бути метою їхніх нарад.
16. Тому необхідно шукати і проводити відкритий діялог в першу чергу між тими, хто в цій сфері несе відповідальність за Церкву. Керівники кожної з даних спільнот повинні створити місцеві паритетні комісії або надавати дійсності тим, що уже існують, щоб знаходити вирішення конкретних проблем і втілювати їх в атмосфері правди і любови, справедливости й миру. Якщо на місці не вирішують дану проблему, то її потрібно передати у вищі інстанції, які б складалися зі змішаних комісій.
17. Непорозуміння було б легше позбутися, якби обидві сторони засуджували застосування сили тим, де одна община проявляє її проти общини іншої Церкви. Необхідно обов’язково уникати будь-якого насилля чи тиску, щоб досягнути визнання свободи віри, як того вимагає Його Святість Папа Іван-Павло ІІ в своєму посланні від 31 травня 1991 року. Керівництво общин має завдання допомогти своїм віруючим поглиблювати вірність своїй Церкві та її традиціям, вчити їх уникати не тільки сили фізичної, словесної чи моральної, але також всього, що може сприяти зневажанню інших християн і свідчень, в яких би висміювались справи блага, що є примиренням в Христі.
18. Віра в церковній дійсності означає, що потрібно визнавати всі літургічні святкування іншої Церкви. Застосування сили, щоб підкорити собі силою місце, де проводиться богослужіння, протирічить цьому переконанню. Це переконання, навпаки, вимагає, щоб при певних обставинах уможливити святкування іншою Церквою, надаючи при цьому свою власну Церкву по домовленості в розпорядження іншій, що дозволить почергово в різний час відправляти в тому самому приміщенні. Етика євангелізму вимагає ще й того, щоб відкидати пояснення чи висловлювання, які могли б продовжити тривалість конфлікту або діялогу. Бо хіба ж не застерігає нас Святий Павло сприймати інших так, як робив це Христос для нас і слави Божої.
19. Єпископи і священики мають завдання перед Богом визнавати авторитет, яким Святий Дух наділив єпископів і отців іншої Церкви, і тому уникати вмішування в духовне життя віруючих цієї Церкви. Якщо для блага цих Церков необхідне співробітництво, то необхідно, щоб відповідальні особи порозумілися між собою, закладаючи при цьому чіткі і всім відомі основи для взаємодопомоги і діючі потім з відкритістю і ясністю, визнаючи церковну дисципліну іншої Церкви. Щоб уникнути будь-якого непорозуміння і розвивати довіру між обидвома Церквами, необхідно, щоб католицькі і православні єпископи однієї місцевости радилися перед втіленням пастирських намірів, які тягнули б за собою створення нових структур в тому регіоні, де традиційно діяло право Православної Церкви і щоб уникнути спрямованої в одному напрямку пастирської діяльности, яка могла б швидко спричинити конкуренцію або конфлікти.
20. Щоб підготувати майбутні відносини між двома Церквами, виходячи при цьому за рамки застарілих церковних поглядів стосовно повернення до Католицької Церкви, що тісно пов’язано з проблемою, про яку йдеться в цьому документі, потрібно приділяти особливу увагу підготовці майбутніх священиків і всіх тих, хто тим чи іншим чином буде проводити апостольську діяльність там, де традиційно має своє коріння інша Церква. їхня освіта повинна об’єктивно бути позитивною по відношенні до іншої Церкви. Всі повинні бути поінформовані про апостольських послідовників іншої Церкви і про правдивість їхнього церковного життя. Також потрібно давати вступ до історії ґльобально і з повагою, виражаючи при цьому тенденцію до співпадаючого або навіть спільного викладу історії. Це буде сприяти усуненню осуджень і уникненню використання історії як полеміки. Цей вступ дасть змогу усвідомити, що шкода від поділу буде взаємна, залишаючи по обидві сторони глибокі рани.
21. Потрібно згадати застереження апостола Павла до Коринтян (1 Кор. 6, 1-7), який рекомендував християнам вирішувати свої суперечки шляхом братерського діялогу і таким чином уникнути того, що світським верхам буде доручено практичне вирішення проблем, які стоять між Церквами або льокальними спільнотами. Це особливо стосується володіння або повернення церковної власности. Вони повинні грунтуватися не тільки виключно на минулій ситуації або тих чи інших загальних юридичних принципах, але й відповідати всьому комплексу пастирської дійсности та льокальним обставинам.
22. У цьому дусі буде можливо спільними зусиллями розпочати нову євангелізацію нашого секулеризованого світу. Треба докладати зусиль, щоб поставити перед засобами масової інформації і зокрема перед релігійною пресою нові цілі, щоб таким чином уникнути неточної або односторонньої інформації.
23. Церкви повинні об’єднатися, щоб виразити своє визнання і повагу тим, що страждали, відомим чи невідомим єпископам, священикам чи віруючим, православним, греко-католикам чи римо-католикам, які визнали свою віру і засвідчили свою вірність Церкві і взагалі без різниці всім християнам, які були переслідувані. їхнє страждання закликає нас до єдности і до того, щоб ми спільно засвідчили і дали відповідь на заповідь Христа «що всі є одно, так що світ вірить» (Ів. 17, 21).
24. Міжнародня комісія з питань теологічного діялогу між Католицькою і Православною Церквою, зібрання якої відбулося в Баламанді, настійно пропонує, щоб ці практичні рекомендації використовувались нашими Церквами, включаючи Східню Католицьку Церкву. Ці Церкви були покликані до участи в цьому діялозі, який повинен бути продовжений в незатьмареній атмосфері, яка є необхідною для його прогресу в напрямку встановлення повної єдности у вірі.
25. Виключаючи в майбутньому будь-який вид прозелітизму і бажання католиків поширюватися за рахунок Православної Церкви, комісія надіється, що вона ліквідувала перешкоду, яка привела до того, що деякі незалежні Церкви перервали свою участь в теологічному діялозі і сподівається, що Православна Церква зможе продовжити ту теологічу роботу, яку вона так щасливо почала.

Баламанд, Лібанон, 23 червня 1993 р.

Офіційними учасниками конференції в Баламанд з католицької сторони були:

1. Кардинал Едвард Кассіді, голова Ради з питань єдности Церкви (Ватикан)
2. Кардинал Роджер Етченерот, голова Ради з питань «справедливости і миру» (Ватикан)
3. Кардинал Фрідріх Веттер, архиєпископ Мюнхену-Фрайзінгу (Німеччина)
4. Архиєпископ Ніколаус Фосколос, Афіни (Греція)
5. Архиєпископ Маграсі Маріяно, Барі (Італія)
6. Архиєпископ Мирослав Марусин, секретар Конгрегації Східніх Церков (Ватикан)
7. Архиєпископ Іоан Робу, Бухарест (Румунія)
8. Єпископ Альфонс Носсол, Ополє (Польща)
9. Єпископ П’єр Дюпре, секретар комісії з питань єдности (Ватикан)
10. Архиєпископ Франко Перко, Белград (Сербія)
11. Архиєпископ Бутрос Гемауль, Кипрійські Мароніти (Кипр)
12. о. Ян Корбон, Бейрут (Лівія)
13. Прелат Фредерік Макмануа, Вашінґтон (США)
14. о. Димитрій Салахас, Афіни (Греція)
15. о. професор Ернст Зуднер, Відень (Австрія)
16. о. Германн Фогт, Тюбінґен (Німеччина)
17. о. Еммануїл Ланне, Шеветон (Бельгія)
18. о. Жан Марія Гіллард, Оттава (Канада)
19. о. Андре де Галіс, Лівен (Бельгія)
20. о. Франс Боуенс, Єрусалим (Ізраїль)
21. о. Джон Лонг, Рим (Італія)
22. о. Патрік ван де Аальс, Аімечені (Нідерлянди)
23. о. Ліліу Пандрея Клюй (Румунія)
24. Професор Вітторіо Пері (Ватикан)

Поділитися: