В останному 12 (78) числі нашого журналу був поміщений без жадного коментара чи пояснення лист їх Блаженства Патріярха Йосифа до кардинала Парекатіла, який очолює Папську Комісію для ревізії канонічного права для Східних Церков. Згаданий лист недвозначно вказує, які чорні хмари нависли над долею нашої Церкви. Бо коли дотепер ватиканські чинники стараються знищити одність нашої Церкви та позбавити Патріярха Йосифа юрисдикції над нею, яка Йому правно належить, безоглядно ламаючи дотеперішні права — на підставі яких діє наш Патріярх, вже перші відомості про діяння згаданої Кодифікаційної Комісії наводять страх, що в будучому те саме (нищення одности) буде діятися, але вже санкціоване правом.
Ми знаємо серед яких несприятливих (політичних) обставин була заключена Берестейська Унія, а однак наші церковні мужі, в почутті історичної відповідальности, потрафили сформулувати гідні артикули домовлення, які правно мали забезпечувати діяння нашої Церкви по заключенні Унії. І хоч ватиканські чинники, використовуючи обставини, старалися нехтувати задокументовані нам права, то все таки дотепер не мали відваги тої засадничої справи — одности нашої Церкви — правно підважити. Так Замойський Синод (1740), як Львівський (1891) займалися менш важними справами, які мали нашу Церкву наблизити формою до латинської. Але і в тих (до певної міри менш важних) справах знаходилися відважні мужі, що вміли гідно постояти в обороні прав рідної Церкви, так що потрафили параліжувати намагання Риму. Інша справа, що нам не вдалося тих впливів уникнути, бо що не вдалося зробити формально, це Рим (найчастійше за вказівками «більш католицьких» нам сусідів)» потрафив «просунути задними дверима». Клясичним прикладом може служити справа «целібату» — здавалося, що після мужної, однодушної оборони нашого привілею на Львівськім Соборі (1891) ми бодай в тій справі будемо мати спокій, то вже 1928 року Ватикан (не важне яка його установа) видає (на жаднім правнім законі необоснований) розпорядок, яким забороняє діяльність нашого жонатого духовенства на терені Америки та Канади. Здавалося, що край різним неправним ходам покладуть ясні постанови II Ватиканського Собору, а зокрема Декрет Святішого Отця Павла VI з 21 листопада 1964 р. відносно Східних Церков. Нажаль ті постанови були добрі так довго, доки на їх підставі не зачав правно діяти наш Патріярх (тоді за всіми римськими формальностями Верховний Архиєпископ) Йосиф Сліпий. Для пригадки щераз цитуємо найважніші постанови згаданого Декрету:
Стаття 5. «Щоб, отже, усунути навіть найменшу тінь усякого сумніву, цей Священний Собор урочисто заявляє, що Східні Церкви, пам’ятаючи про конечність збереження одности цілої Церкви, мають владу самі собою управляти згідно з власними законами».
Стаття 7. «Назву східного патріярха має єпископ, що має судовласть над всіми єпископами, не виключаючи митрополитів, над клиром і над мирянами своєї території чи свого обряду. Денебудь буде поставлений ієрарх якогось обряду поза межа ми патріярхальної території, він по приписам права остається приєднаний до ієрархії патріярхату».
Стаття 10. «Те, що сказане про патріярхів, є теж важне, по приписам права, і про Верховних Архиєпископів, що стоять на чолі якоїсь поодинокої Церкви або обряду».
Стільки на папері — а тимчасом для правного упорядкування Східних Церков покликано в Римі Кодифікаційну Комісію, в якій крім представників поодиноких Східних Церков рішальний голос мають також 6 латинських кардиналів. Очолив комісію завзятий латинізатор, кардинал малябрійського обряду Йосиф Перекатіл. Для історії цитуємо важливе ствердження журналу «Світло», де на стороні 164 число за травень 1973 року у статті «Українці в Римській Курії» читаємо: «Папська Комісія для ревізії Кодексу Східного Канонічного Права: члени — Митрополит Максим Германюк від Українців, Митрополит Стефан Коцішко від Русинів і Епископ Михайло Руснак від Словаків, які виступають у цій Комісії як голови зглядно офіційно-правно представники поодиноких Східних Церков чи обрядів, байдуже чи ми їх такими знаємо, чи ні. Минулого року було ще теж тут прізвище нашого Верховно-Архиєпископа Йосифа, якого місце зайняв Максим Германюк як визнаний Апостольським Престолом предсідник Єпископської Конференції Української Католицької Церкви. Приймаючи це становище, Митрополит Максим тим самим визнав себе фактичним головою УКЦеркви зглядно її офіційно-правним представником замість Блаженнішого Верховного Архиєпископа Йосифа Сліпого, якого прізвище в «Папському Річнику на 1973 рік не подається в цій Комісії.»
Як ясно та зрозуміло сказано «було одно прізвище і нема його» — «був один представник, якого заступлено іншим» і крапка.
Наш Патріярх, якому доля не щадить ударів, прийняв і цю маніпуляцію гідно, всетаки силою свого уряду звернув українцям, членам Комісії формально увагу на їх відвічальність супроти своєї Церкви.
Назначена Папська Комісія почала працю і, як бачимо з листа нашого Патріярха, наші побоювання були оправдані, бо вже перші оголошені постанови Код. Комісії недвозначно вказують на підготову одного права для всіх Східних Церков. Само собою, що в такім спільнім Кодексі тяжко буде задержати питоменності поодиноких Східних Церков. В дальшому такий підхід (схвалення одного права) мимоволі підказує можливість створення в будучому якоїсь одної Східної Церкви, що спричинило б нові проблеми та комплікації. Порушені нашим Патріярхом питання вимагали б основного розгляду (пр. т. З, в якій наголошено брак слова «автономія», яке мало б нормалізувати відношення поодиноких Східних Церков до цілої Церкви), чого не можна зробити в нашій чисто інформаційній статті.
Перед нами питання: Чи звернули увагу на ці питання представники Української Католицької Церкви — члени Кодифікаційної Комісії, а поруч того — чи є вони свідомі історичної відповідальности — чи може історія запише пересторогу нашого Патріярха з 11 липня 1977 року як «голос вопіющого во пустині».
