Питання участі й діяльності Церкви у сфері світової міграції, чи, точніше, – справжнє розуміння Церквою глобального міграційного процесу, його викликів і особливо складної природи, а відтак – усвідомлення власних завдань, намірів, обов’язків і можливостей впливу, є основоположним з огляду на розвиток у майбутньому як самої Церкви, так і цілого людства.
Міграція є одним із тих небагатьох наскрізних масштабних процесів, які, навіть за проміжок кількох десятиліть глибинно змінюють структуру кожного суспільства, трансформують вектори історичного розвитку нації, а отже – розкривають перед Церквою принципово нові грані для реалізації її ключових місій. Зрештою, саме в проблемі міграції Церква отримує блискучу нагоду знову й знову прийти до кожної людини індивідуально – через служіння тільки їй одній, і така увага зумовлена передусім тим, що кожна мігрантська доля – за діапазоном терпінь і випробовувань – часто містить у собі кілька людських життів, а тому потребує надзвичайної уваги та любові.
Як сформульовані актуальні питання діяльності Церкви у сфері міграції? І чи сформульовані остаточно? Блаженніший Любомир Гузар неодноразово наголошував на тому, що проблема міграції є одним зі стратегічних викликів для діяльності УГКЦ, а підтримка цих дій реалізовується через багато церковних структур, серед яких – Апостольські візитатури в Італії, Іспанії, Великобританії та Ірландії. Водночас Комісія УГКЦ у справах мігрантів, Пасторально-місійний відділ, Карітас України, Патріарша катехитична комісія, Єзуїтська служба біженцям, Морський апостолят, пріоритети діяльності Церкви у сфері міграції, а, отже, і їх реалізація, перебувають у стані творення і становлення, яке, проте, могло б відбуватися активніше.
Григорій Селещук, голова Комісії у справах мігрантів УГКЦ, виокремлює п’ять основних цільових груп, якими повинна опікуватися Церква: українські трудові мігранти, які працюють за кордоном (таких, за даними експертів, 4,5 млн, близько 2 млн – у ЄС); члени родин мігрантів, повертанці, жертви торгівлі людьми, іммігранти та біженці в Україні. Він також говорить про три рівні, які можуть бути добрим інтелектуальним стартом для формування єдиної дієвої церковної політики щодо проблематики міграції, чи, власне, стратегії допомоги, яку може реалізувати УГКЦ. Перший засадничий вектор, на його думку, це – реалізація безпосереднього служіння людям, другий – підготовка душпастирів та координація душпастирської опіки мігрантів, і нарешті – формування та представлення позиції УГКЦ щодо феномену міграції та викликів, які її супроводжують на національному та міжнародному рівнях.
До ключових напрямків майбутньої церковної політики у справі міграції можна також додати задіяння її потенціалу в поступовій зміні філософії душпастирства позаУкраїною та в її межах, розширення співпраці з державою у питаннях законотворчого та соціального захисту мігрантів, а також – входження у проблематику міграції із застосуванням сучасних способів комунікації – інтернеттехнологій.
Душпастир і мігрант: процес взаємоперетворення
Суттєве розширення завдань Церкви у стосунку до кожної особи через проблему міграції пояснюється тим, що маючи справу з мігрантом чи біженцем, Церква, окрім катехизації та євангелізації апріорі повинна взяти на себе роль захисту гідності людини, що створена на образ і подобу Божу. Після цього, взаємозв’язок Церкви та мігранта переростає ту площину їх взаємного «буття», яка досі характеризувалася передусім духовним рівнем, і виходить на нові сфери – наближення до людини не тільки «згори», а й безпосередньо «з середини» людського життя. Відтак можемо говорити навіть про духовну трансформацію, яка повинна була б відбутися серед частини священиків, що готуються до душпастирства поза межами України. Проте, не меншою мірою ці потенційні зміні були б важливими і для священиків, які служать в Україні. Саме тому, що чи не в кожній парафії УГКЦ серед парафіян залишаються родичі трудових мігрантів: старі батьки, підлітки, діти, чоловік, або дружина, брати, сестри. Кожен із них має власну травму від досвіду міграції близької людини, при тому, що часто ця травма є неусвідомленою.
Феномен душпастирської опіки в зіткненні з реальністю служіння поза межами України сьогодні проходить ще складніші етапи трансформації. За результатами наукового дослідження української трудової міграції, здійсненого Карітасом України у співпраці з Інститутом народознавства НАН України за сприяння Комісії УГКЦ у справах мігрантів (2008 р), існує значна невідповідність між духовними потребами мігрантів та душпастирським служінням, яке провадить для них УГКЦ. З одного боку, душпастирська місія не може більше реалізовуватися тільки через навчання слова Божого та через залучення до церковних практик. Священик – говоримо про український приклад – під час свого служіння в еміграції опиняється перед низкою абсолютно нових викликів, на які він мусить відповісти, щоб змогти максимально повно реалізувати власну роль. Майже кожен українець, який приходить на розмову чи сповідь до священика в країні перебування, потребує заспокоєння, розуміння і глибокої підтримки не лише у сфері духовній чи психологічній, а й на всіх рівнях людського існування: переважна більшість українських мігрантів, відділених від власної родини, переживають сильну депресію, гостру самотність, нерозуміння власного значення, вони терплять від граничної неповаги, часом не мають навіть достатніх умов для їжі та сну. Вони не вміють захистити себе, не мають можливості спілкуватися з іншими й часто перебувають у глибокій апатії. Проте, крім цих духовних проблем, людина на заробітках може опинитися у ситуації довготривалого безробіття, невиплати заробітної плати, вкрадених документів, побиття, сильного приниження, ґвалтування і навіть психічного чи фізичного каліцтва. Священик, якому українські мігранти найбільше довіряють, є саме тією особою, до якої сходяться найрізноманітніші хвилі й течії людських страждань. Але, на відміну від випадку служіння в Україні, священик в емігрантському середовищі часто є єдиною особою, яка уособлює для мігранта допомогу. Принаймні так було останні двадцять років, поки тривало формування українських громадських організацій. Отже, душпастир за межами України мусить мобілізуватися – духовно та фізично – настільки, щоб бути здатним допомогти не тільки на духовному (що є первинним), а й і на соціальному, правовому, побутовому рівнях тощо, фактично – у загальнолюдському вимірі зробити все, що можливо, чи навіть те, що можливим не здавалося. Бо йому довіряють ті, хто втратив віру в усе інше.
«Кожний з нас, коли для людей працює, є єдиним, можна сказати, лона Церкви легальним представником української Церкви, або українців […]. Ми просто змушені взяти на себе репрезентацію громад […]. Я є президентом асоціації української […]. Я можу увійти туди, де священика просто не покличуть» (фрагмент групового інтерв’ю зі священиками м. Болонья. За матеріалами дослідження Комісії УГКЦ у справах мігрантів «Спільнота як дім. Церковна громада як активна форма організації життя українців в умовах трудової міграції»);
Проте в цій сфері маємо й зворотний бік медалі: за дослідженнями середовища українських мігрантів кандидата соціологічних наук, фахівця з питань міграції Оксани Іванкової-Стецюк, процес творення об’єднань у вірі українських трудових мігрантів супроводжується низкою викликів, є складним і неоднозначним.
«З одного боку, Церква починає відігравати все більшу роль в житті українського емігранта:
«Церква, для нас емігрантів, не знаю, як для кого, но для мене, вона була необхідним, то було для мене щось таке, що мені давало силу жити. Розумієте? То мені, то те, що нас об’єднувало і що нам помагало виживати там» (С. жін., має досвід трудової міграції до Італії)».
З іншого боку, дослідники міграції вказують і на те, що «в середовищі священнослужителів, що опікуються українськими трудовими мігрантами, зростає стурбованість тим, що інтенсивне виконання соціальних функцій священиком знижує ефективність його діяльності як душпастиря»:
«Відіграєш таку роль, джерела такого інформаційного […]. Коли завершив Богослужіння, звичайно, ти мусиш робити оголошення не тільки церковні, а ще і також і світські. Тому що з консульства приходять різні там оголошення […]. І знову бігом, похапцем біжиш в іншу парафію» (фрагмент групового інтерв’ю зі священиками м. Болонья).
Українські емігранти часто просто використовують священика для вирішення приватних проблем:
«Людина використовує священика […] не як священика, а як консультанта по роботі. Консультанта по правах – відстояти права, відбити зарплату. Консультанта по національних питаннях, скажімо, бо там треба щось пропхати. Вже навіть дуже забувається що дійсно, що він священик. Що перше твоє завдання, то є духовна опіка, молитва, благословення» (фрагмент групового інтерв’ю зі священиками м. Болонья).
Як бачимо, це взаємоперетворення проходить складні етапи, проте саме ці зміни є неминучими. Через наукові та соціальні дослідження можна уникнути ключових небезпек.
Міграція поза державою?
Основним напрямком служіння УГКЦ у справах мігрантів є також її активна роль у діалозі з державною владою України в тих сферах, які за двадцять років незалежності так і не були врегульовані. Зокрема, в питанні законодавчого, а, отже, й соціального захисту українських мігрантів. Ці питання в останні три роки – серед основних векторів діяльності Комісії УГКЦ у справах мі‑ грантів. До прикладу, восени 2009 р. було створено робочу групу, яка на основі пропозицій від громадських організацій за кордоном уклала законопроект «Про правовий статус українських трудових мігрантів», представлений 14 жовтня 2009 року на парламентських слуханнях.
Всесвітня мережа для мігрантів
І нарешті, третя концептуальна можливість, завдяки якій Церква може допомогти мігрантові захищати свою гідність та права, розвивати у ньому особистість, підтримувати його віру в себе, давати надію та підтримку – це вихід на глобальний рівень комунікації з українськими мігрантами через всесвітній соціальний мігрантський портал «Навігатор». Наразі вже запущено його стартову версію. Загалом портал матиме інформаційну та інтелектуальноособистісну складові, скеровані на пошук діалогу з кожною людиною. Тут будуть онлайн-консультації зі священиком, психологом, юристом – з будь-якого пункту світу, порадні, форуми, «вікна» для контакту з родичами й друзями, дискусії, аналітика, новини. Ціллю цього проекту є не так інформування, як створення єдиного спільного простору для всіх українських (і не тільки) мігрантів, які мають велику потребу в діалозі та підтримці, зрештою, ствердженні власної людської значущості та гідності. За неофіційною статистикою, тепер користувачами всесвітньої мережі Інтернет є близько десяти відсотків українських трудових мігрантів, і це число невпинно зростає.
