В жовтні 1973 року минуло десять років як на другій сесії II Ватиканського Собору Ісповідник Віри, Києво-Галицький Митрополит Кир Йосиф Сліпий, видвигнув пропозицію піднести його митрополію до гідности патріярхату. На цьому Соборі схвалено «Декрет про Східні Католицькі Церкви», в якому соборові отці постановили, що «Усі східні християни повинні зберігати свої законні літургійні обряди та правила… а якщо вони через обставини часу чи осіб неслушно від них відхилилися, нехай намагаються повернутися до прадідних традицій». Тим самим декретом Верховного Архиєпископа зрівняно у правах із патріярхами. На основі цього декрету Синод Українських Католицьких Єпископів у жовтні 1969 р. схвалив перехід УКЦ на патріярхальний устрій і передав ці свої ухвали Папі Павлові VI до затвердження. Аж у липні 1971 р. Папа Павло VI. в листі до Верховного Архиєпископа Кир Йосифа видав вирок у цій справі, повідомляючи, що неможливо — принаймні під цю пору — створити український патріярхат.
В листопаді 1971 р. Верховний Архиепископ, при нагоді посвячення церкви свв. Сергія і Вакха, знову скликав Синод, в якому брали участь п’ятнадцять владик під його проводом. На ньому вибрано Постійний Синод із п’яти єпископів і приступлено до уложення патріяршої конституції. Апостольського благословення для своего діла наші владики ніколи не одержали і на авдієнції у Папи не були.
18 — 23 листопада 1973 р. відбувся VI Синод Укр. Єпископів під проводом Первоієрарха УКЦ Кир Йосифа з участю 12 владик. Деякі з них не могли прибути з огляду на хворобу, деякі через брак грошей, (Кир А. Сапеляк), а деякі просто забарилися, (Кир Й. Шмондюк). На цьому Синоді схвалено і прийнято Конституцію Патріярхального Устрою Помісної Української Католицької Церкви та передано її Святішому Отцеві під час авдієнції єпископів під проводом Блаженнішого Кир Йосифа.
Усі ці попередні події знайшли своїх прихильників і противників так між своїми як і між чужими силами і спричинили т.зв. «боротьбу за патріярхат», в яку з одної сторони включилися миряни УКЦ в діяспорі, а з другої частина Ватиканської Курії — Кардинали Ж. Війо, Є. Тіссеран, І. Віллебрандс і М. Де Фюрстенберґ, Архиєпископи Бріні і Казаролі, разом із другими церковними достойниками.
Здавалося, що така справа, як упорядкування внутрішніх справ одної малої вітки Вселенської Церкви, нікого не повинна насторожувати й цікавити. Але домагання заснувати український патріярхат було дуже не «на руку» Москві, яка свідома того, що об’єднана під одним патріярхом УКЦ стане великою моральною силою, що скріпить національну відпорність поневоленого українського народу. Патріярх Алєксєй наказав своїм «обсерваторам» на Вселенському Соборі не допустити до заснування українського патріярхату, бо, мовляв, це буде перешкодою в «екуменічних розмовах». Високі чинники Римської Курії зачали впливати на українських єпископів, щоб вони не підтримували Блаженнішого Кир Йосифа. Поїздки, візити й листи цих достойників наробили багато шкоди нашій церкві тимбільше, що зараз знайшлися помічники в духовних особах, (о. Соловій, о. Купранець) і цивільних, (пані М. Рудницька, др. А. Білинський та інші цього самого роду), що статтями у пресі старалися понизити авторитет Блаженнішого і доказати, що українцям патріярхат не належится і його не треба. Але на захист слушної справи виступили чужинецькі авторитети церковної науки як о. Дж. Малоні, др. Т. Бирд, о. В. де Вріс, о. А. Фльоріді, проф. Й. Мадей, і свої учені, проф. М. Чубатий, проф. П. Біланюк, проф. Г. Лужницький, які своїми науковими статтями доказали право української церкви до помісности і патріярхату. Але найсильнішу підтримку Верховному Архиєпископові дали таки миряни. Хоч їхня громадська «верхівка» відкрито заявила, що вона «церковними справами не інтересується», то все ж таки для оборони церкви створився Комітет Оборони Обряду, Традицій і Мови УКЦ, а опісля Товариство за Патріярхальний Устрій УКЦ, які активно почали працю за права і помісність своєї церковної організації. Вони з’їздами, протестами, демонстраціями, (Чікаґо, Філядельфія, Вашінґтон, Стемфорд і інші), та щедрими матеріяльними жертвами доказали свою зрілість до оборони своєї батьківської церкви й віри. Мирянський рух розрісся до оборони своєї батьківської церкви й віри. Мирянський рух розрісся по усій діяспорі. Створилося ще більше організацій такого ж типу. Комунікат із нарад таких організацій, що відбулися 1 — 3 листопада 1973 р. в Торонто, підписали представники 14-ти одиниць. Очевидно, що більша кількість однородних організацій в одній країні не зовсім потрібна, тимбільше, що багато з них створилися із не церковних мотивів і не виявили своєї діяльности. До цього висновку прийшли й мирянські діячі, ствердивши у четвертій точці згаданого комунікату конечність існування лиш одної патріярхальної організації у кожній країні, та одного делегата від кожної країни до світового об’єднання крайових товариств. Належить сподіватись, що цей хаос, як дехто каже, скоро минеться і діяльність мирян ітиме по одній лінії і під одним керівництвом. А це напевно додасть нашим владикам більше рішучости і стійкости у здійснюванні прав помісности нашої церкви.
При цьому слід пам’ятати, що метою цих тяжких змагань не є лиш форма патріярхату, але вдержання УКЦ заборолом перед денаціоналізацією. Питання, чи їх Блаженство Кир Йосиф І буде римськими властями визнаний патріярхом, не є таке важне, бо для нас вірних він давно вже ним став і таким перейде він до історії нашої церкви й народу.
За останніх десять років стан нашої церкви в діяспорі значно покращав і встабілізувався завдяки відновленій синодами правної її основи і завдяки невсипущій праці її мирян, від ролі яких залежить і дальша її доля.
