Перед Синодом УКЦеркви, що відбувся у листопаді 1995 р. у Римі, ставилось питання, чому наш Синод у Римі, а не на рідних землях? Журнал «Патріярхат» належав до тих, що був схильний до такої думки, чому у Римі? Сьогодні можна сказати, може і добре, що останній Синод УКЦеркви відбувся у Римі. Це дало нагоду взяти безпосередню участь у Синоді деяким ватиканським достойникам та висловити свої думки до проблем і ситуації нашої УКЦеркви. Знаємо, що на Синоді УКЦеркви в Римі були префект Східньої Конгрегації кардинал Ахілле Сільвестріні і секретар цієї ж конгрегації архиєп. Мирослав Марусин. Уже знаємо, що кардинал Сільвестріні в імені Святішого Отця Івана-Павла II передав його визнання єпископами о. Івана Хому, о. Любомира Гузара і вже покійного о. Степана Чміля, що їх тайно висвятив св. п. Патріярх Йосиф. Цей акт, себто свячення, було довершено поза відомом папи. Згодом цю справу з’ясував Патріярх Йосиф Папі Павлові VІ і просив визнання свячень, а також у цій справі звертався до Папи Івана-Павла ІІ. Патріярх Йосиф помер, і дальше цією справою клопотався і просив папу про визнання свячень Патріярх Мирослав-Іван. Звичайно, не можна тут поминути, не згадавши постійних клопотань зорганізованого мирянського руху, який неодноразово звертався до Папи Івана-Павла II, також до наших владик. Зі сторони Апостольської Столиці у цій справі не було відповіді, а деякі наші владики дораджували мирянському рухові забути про цю справу і більше не згадувати, бо це ніколи не стане дійсністю. Нам відомо, що ця справа була офіційно поставлена на одному з Синодів УКЦеркви, і більшість проголосувало проти визнання свячень.
Ось що пише про цю справу Агенція Релігійної Інформації з Риму за 03.05.96: «Почав клопотатися про офіційне потвердження свячень новий глава УГКЦ — патріярх Мирослав-Іван. Папа мав сказати, що це є дуже прикре йому, бо такі речі просити можна, але забути не легко».
Римський Архиєрей бажав, щоб офіційно Синод єпископів УГКЦ до нього звернувся з просьбою про врегулювання справи підпільних свячень. Синод відмовився. Так що тоді, точно 19 років пізніше (З квітня 1977 р.— 3 квітня 1996 p.), Святіший Отець Іван-Павло II благословляє назначення єпископів на визначені обов’язки Синодом Єпископів УГКЦ. Він благословляє і визнає, що свячення, надані Йосифом Сліпим, були правдиві. («МД»).
Тут можна висловити деякий жаль до деяких наших владик, це стосується виключно владик у діяспорі, як мало у них було візії і християнської любови. Дія Святого Духа виявилась іншою.
Вже не відсьогодні знаємо, що наради Синодів все є дуже засекречені. Не раз ми ставили питання, чому така засекреченість, та ж Христова Церква є відкрита для її вірних. Христос говорив відкрито для усіх тих, хто бажав Його слухати. Мабуть, ще багато води протече ріками в океани, заки у Христовій Католицькій Церкві перестане практикуватись засекреченість. Ось, для прикладу, можна поставити питання, що може бути злого, коли вірні будуть знати, що Патріярх Мирослав-Іван, відкриваючи Синод УКЦеркви в Римі, сказав — для збереження єдности і суцільности всієї Української Греко-католицької Церкви ми ще раз і ще раз проситимемо Святішого Отця, щоб, не зважаючи на всі труднощі, визнав Патріярхат нашої Церкви. Без найменшого сумніву, у цьому немає чогось особливого, це святе право глави нашої УКЦеркви дбати про її долю. Іншим разом, як нас інформують, Патріярх Мирослав-Іван сказав: «Ми повинні ще раз просити Святішого Отця, щоб визнав Патріярхат нашої Церкви, територія якого була б уся Україна і де Патріярх, з майбутнім осідком у Києві, мав би повну і звичайну юрисдикцію».
Нам відомо, що Владика Іннокентій Лотоцький у своїй доповіді поставив питання ватиканським достойникам — «Вірні запитують, чи будемо мати патріярхат у наступному році, себто в 1996 р, а якщо ні, то коли?». Як нас інформують, на це питання дав обширну відповідь Сільвестріні, який сказав, що це питання стоїть від довшого часу. Вирішення цього питання належить до Святішого Отця. При цьому Сільвестріні поставив питання, чи ця справа є така нагальна? Дальше говорив з тривогою про наслідки, які мало б визнання католицького патріярхату у відношенні до православних. Коли православні мають свій патріярхат, чи варто творити ще один? Мабуть Сільвестріні не добре поінформований, бо православні вже мають два, а третій з митроп. Володимиром Сабоданом накльовується. Ні більше, ні менше кардинал Сільвесріні давав лекцію учасникам Синоду УКЦеркви, що патріярхату не потрібно. Він же підкреслив, що ваша Церква без патріярхату матиме більший престиж. У молитовній промові префект Східньої Конгрегації сказав: Бажаю все здійснити, що просите, але маю великий сумнів щодо вашого прохання у справі патріярхату, бо не вірю, що це буде для загального добра всієї Церкви.
Архиєп. Мирослав Марусин, що є секретарем Східньої Конгрегації, попробував також заспокоїти учасників Синоду, мовляв, церковне право дає УКЦеркві як верховному архиєпископству права, рівні патріярхові, чого можна більше бажати? Тепер треба вирішити юрисдикцію! Це значить зупинитись по річці Збруч чи пуститись дальше, але це вже, як сказав ватиканський достойник, вирішує пана. Архиєп. М. Марусин говорив про справу моралі у нашій Церкві, про це також не зашкодило б говорити і самому Ватиканові.
Ватиканські достойники дуже уклінно і молитовно говорили не про апостольське служіння, а радше про володіння, тільки невідомо, де воно починається і на кому кінчиться. Дивно було, як нас інформували, що ватиканський достойник архиєп. Марусин сказав, що з признанням Верховного Архиєпископства для українців у 1963 р. дало новий початок для життя нашої Церкви. Можливо, що М. Марусин так дослівно не сказав, але для точности бажаємо тут нагадати, це не було признання, а прохання Митрополита Йосифа, висланого до Східньої Конгрегації, такого змісту: «Чи згідно з сучасним кодексом східнього церковного права слід вважати львівського Митрополита українців Верховним Архиєпископом? Це питання розглянула Апостольська Столиця і винесла постанову, однозначну з визнанням персональности і підметности Української Католицької Церкви під верховною владою власного голови в особі Верховного Архиєпископства». (Інформації взяті з книги «Невидимі Стигмати», стор. 310).
Цим бажаю підкреслити, що це не було піднесення рангу, а тільки визнання, яке прислуговувало нашій УКЦеркві.
Ватиканський достойник М. Марусин сказав, навіть не загикнувся, що Свята Столиця впродовж 400 років завжди зберігає ту саму лінію,— від Климента УIIІ до Івана-Павла ІІ? Чи справді? Перегляньте Берестейські Артикули. Не треба бути ні церковним знавцем, ні спеціялістом, щоб побачити, що це трохи не так. Ось візмім самі номінації нових єпископів, хто їх вирішує? Рішення Синодів не можуть бути дійсними перед тим, заки їх затвердить Апостольська Столиця. А справа юрисдикції на власній території, чому її має визначувати Апостольська Столиця?
Нам не відомо, чи на відповіді і твердження кардинала Сільвестріні та архиєпископа М. Марусина були якісь додаткові питання чи вияснення, а може це не водиться? Але невже кардинал Сільвестріні і його канцлер М. Марусин забули, які були відповіді на спільні прохання наших владик на чолі з Митрополитом Йосифом, щоб папа, себто Апостольська Столиця піднесли Помісну УКЦеркву до гідности патріярхату?
Варто пригадати, що тоді висувались причини: історичні, пасторальні і справа території. З часом дві перші зникли, а висувалась одна — брак території.
Пригадаймо слова Святішого Отця під час Синоду УКЦеркви у Римі, у якому вже брали участь наші владики з України, і на питання патріярхату, яке поставив Митрополит Володимир Стернюк, Папа Іван-Павло II відповів,— «тепер вже не бачу жодних перешкод для визнання патріярхату УКЦеркви». Після цього, коли Патріярх Мирослав переїхав з Риму до Львова, знову пішло прохання у справі патріярхату. І під час авдієнції мирянської делегації у серпні 1992 року у Патріярха Мирослава-Івана, на поставлене питання,що Ви тільки пишете прохання і навіть не маєте відповіді. На це Патріярх Мирослав відповів: «На прохання прийшли питання».
Переконано віримо, що наша Церква, Божий Люд, себто миряни, священики і владики розуміють добрі інтенції представників і саму Апостольську Столицю на чолі з Святішим Отцем Іваном-Павлом ІІ, уболівання над православним світом, спробу до єдности, за мир і спокій у світі, але варто пам’ятати те, що було учора, бо на жаль те, що говориться сьогодні, заперечує те, що говорилось вчора. Ватиканські достойники повинні мати більше зрозуміння і пошани до нашої Церкви, до наших Владик, які послушно і шанобливо слухають вас, але вони знають ціну вашого говорення, ціну ваших аргументів, навіть тоді, коли їх мовчки приймають. Все ж таки Апостольська Столиця повинна значно більше пошанувати УКЦеркву, яка за свою безприкладну вірність платила дорогу ціну… Мабуть ті, які повинні про це говорити у Апостольській Столиці, з скромности, а також з тієї самої вірности цього не говорять, то хай нам, мирянам, буде вільно це сказати. Бажаємо запевнити ватиканських достойників, що ми добре пам’ятаємо, що було вчора, і виразно бачимо, що є сьогодні і знаємо, що Христос не перетрактовував з дияволом…
Документ, що його друкуємо на іншому місці, видала Східня Конгрегація під назвою «Декрет», який визначує юрисдикцію Патріярха Мирослава-Івана не є виявом доброзичливості! Говорилось, що Блаженніший Мирослав одержав юрисдикцію над вірними своєї Церкви на цілий світ, що не відповідає правді. Декрет, на жаль, не поширює юрисдикції поза річку Збруч, хоч в ньому сказано, що юрисдикція простягається на цілу Україну, але Патріярх Мирослав-Іван не може зробити ні одного кроку без попередньої згоди Апостольської Столиці. На жаль, параграф третій, заперечує перший. Якщо юрисдикція простягається на цілу Україну, а Закарпаття належить до української держави, то не годиться його виключати. І тут вияв, не служіння у Божому винограднику, а суто політичний — володіння.
Що з колишньої Київської Митрополії сьогодні утворено Києво-Вишгородський Екзархат, себто зведено до рівня Екзархату УКЦеркви в Німеччині й Англії. Чи це має бути виявом добросердечности? Хоч Синод УКЦеркви просив утворити єпархію, але позиція папського нунція архиєп. Антонія Франко, який на Синоді УКЦеркви у 1994 році доказував, що Київська Митрополія вже вимерла і можна мати тільки екзархат, перемогла. Еляборат в цій справі, який був спертий на історичних фактах і висланий до Апостольської Столиці, не мав найменшого впливу. Навіть, якщо так є, як доводив папський нунцій, то можна було піти на вимогу часу і утворити, якщо не митрополію, то так, як бажав Синод УКЦеркви, єпархію. Але знаємо, що у Христовій Церкві є воскресіння, яке ми в особливий спосіб кожного року величаво відзначаємо і святкуємо. Якщо Київська Митрополія справді вимерла, то варто було б її воскресити!
Як нас інформовано, то на Синоді порушено ще цілу низку питань, серед яких було питання прийняття статуту патріяршої курії, але його повністю відкинено, бо з цього статуту випливало, що Церквою мав би керувати канцлер, а не Патріярх. Знову ж приходиться підкреслити нездоровий елемент у Церкві, це є надмірне бажання володіння, а не служіння. Це дуже нездорове явище, з яким треба боротись. Це є тільки прояви людських слабостей.
Микола Галів
