Багатьох критиків згадують за те,
що вони не спромоглись зрозуміти.
Джордж Мур 1852-1933
Так треба сказати про багатьох критиків діяльности Мирянського руху за Патріярхат в Українській Католицькій Церкві, що постав по приїзді Первоієрарха Йосифа Сліпого до Риму. Справу патріярхату висунув Блаженніший Йосиф Сліпий на Ватиканському Соборі II. Про це, багато писалося у Радянській Україні, як також в діяспорі. Одні мали відвагу підписатися власним ім’ям, а другі видавали анонімні пасквілі, написані малограмотно, мовою прямо взятою із вулиці. Вістря злоби і ненависти було спрямоване в першу чергу проти Блаженнішого Патріярха Йосифа, проти патріярхії льояльних українських владик, священиків, монахів, а таки найбільше проти мирян, що згуртовані в Українському Патріярхальному Т-ві УКЦ. Навіть на вулицях Львова за дешевий карбованець чи копійку можна легко набути це «красне письменство» і то таких «відомих майстрів пера» як Тарас Мигаль, Л. Кизя. М. Коваленко, Р. С. Симоненко та багато інших із українськими іменами. У їх писаннях дуже зневажається митр. А. Шептицького, Блаженнішого Патріярха Йосифа, заслужених священиків, монахів та багатьох українських світських людей, що своєю працею задокументували правдиву любов до рідної Церкви і свого народу. Безіменна пасквільна протипатріярхальна і протимирянська «література» в США, Канаді, Европі (особливо в Англії) не відставала змістом і формою від радянської, а то навіть часто перевищувала її вульгаризмами, наклепами і порнографією. Протипатріярхальна і протимирянська література, автори якої підписуються своїми іменами є більше поміркована, без вульгаризмів і образливих висловів. Зате її зміст часто викривляє правду й ціль мирянських змагань за Патріярхат. Між авторами є такі, що намагаються працю за Патріярхальний Устрій УКЦ обезцінити, понизити, ототожнюючи з вуличним хуліганством. Авторами цих писань є часом люди, що тільки з імени є християнами, ніколи практикуючими християнами не були. Є ще такі, що своє християнство і католицтво відчули в собі досить пізно, бо аж у роках 1947-57, коли Папа Пій XII помагав українським біженцям грішми, одежею і т.д. Це так зване «мотивоване» християнство декого дійсно привернуло до своєї Церкви, а декого навіть зіпхало на рейки фанатичної любови і безкритичного послуху Римові. Тому не треба дивуватися, що дехто з таким завзяттям поборює мирянські демонстрації (їх треба розуміти як протест проти східньої політики Ватикану по відношенні до УКЦ за життя Папи Павла УІ), граючи при цьому на дуже богомільній і релігійній струні, правдоподібно з метою, щоб затушкувати своє минуле ліберальне ставлення до християнської науки, а зокрема до УКЦ.
У «Свободі» від 9-го квітня 1981 року на сторінці другій була надрукована стаття І.Кедрина під заголовком: «ШКІДЛИВІ НАПАДИ». Автор, усім нам відомий український журналіст-сеньйор, член Спілки Українських Журналістів, автор численних статтей на політичні, суспільні, громадянські та релігійні теми, має помітні заслуги для української журналістики. Сама стаття радше написана в обороні Блаженнішого митрополита Мстислава, голови Української Автокефальної Православної Церкви в США перед нападами нам зовсім невідомого Мазура. На перший погляд автор узявся за досить шляхетне діло обороняти зневаженого православного митрополита. Та вже у вступі І.Кедрин ідентифікує писання Мазура з діяльністю мирянського руху.
Він пише таке: «Зрештою, це не перший випадок, що наші люди б’ють в особи та вдаряють в ту найвищу і святу установу, якою є Церква. Пригадаймо кампанію проти покійного митрополита Української Католицької Церкви Амврозія Сенишина. Пригадаймо демонстрацію у соборі у Філядельфії під час інтронізації єпископів Василя Лостена і покійного Івана Стаха і т.п.» Прямо важко повірити, що людина у такому поважному віці може щось таке написати у щоденнику «Свобода», який ще за редагування А. Драґана надзвичайно прихильно й гарно ставився не тільки до праці мирянського руху (за те ред. А. Драґанові мирянський рух буде завжди вдячний), але також до Блаженнішого Патріярха Йосифа, а також до справи патріярхату в нашій Церкві. Ми знаємо, що І. Кедрин стало проживає на Сході Америки, щоденно читав і читає «Свободу», бо до неї часто дописує, і ми певні, що його реєстрація подій довкола нього завжди була бездоганна і він повинен би добре розуміти й орієнтуватися, про що, властиво, ішлося. Твердити, що миряни вдаряли в найвищу святу установу Церкву є найбільшою клеветою і очорненням тих українців-католиків, що любов до рідної Церкви дещо відмінно розуміли, ніж І.Кедрин. Миряни не погоджувалися з церковною політикою митр. А. Сенишина (та й не тільки вони, але й такі визначні та заслужені люди, як: М. Шлемкевич, Маркіян Заяць, Володимир Кубійович та інші), бо вважали її дуже шкідливою для УКЦ. Мотив церковної отаманщини, розбиття єдности українського єпископату, ламання фронту єдности й солідарности не могли бути одобрювані українськими мирянами.
У книжці І. Кедрина «ЖИТТЯ, ЛЮДИ, ПОДІЇ» у розділі «ПАТРІЯРХАТ» є багато більше написано про мирянські змагання за Патріярхат. Наш Блаженніший удостоївся таких епітетів, як: деспот, твердий, безпардонний, принципіяліст, не гнучкий дипломат і т.п. Повторювати за безіменними священиками ці зневажливі вислови характеристики особи Блаженнішого — грубо, нетактовно і некультурно. Треба в першу чергу подати імена вищезгаданих священиків до прилюдного відома, щоб усі знали, хто вони такі, з якою вони минувшиною і яким духовним стажем і заслугами для УКЦ та на скільки вони компетентні забирати слово осуду Блаженнішого Патріярха. Блаженніший Йосиф Сліпий є дуже обов’язковий, надзвичайно працьовитий і дуже вимогливий. Життя ставило перед ним великі вимоги, і він їх виконав. Людина великої відповідальности, принципіяліст, і саме таким повинен бути майже кожний християнський владика, а тим більше католицький. До чого довела безпринципність ліберально думаючого римокатолицького духовенства, наглядно бачимо сьогодні. Одружилися єпископи, монсеньйори, монахи, монахині й священики. Навіть ось ці «новоженці» зуміли вже навіть створити власні клюби для розваги… Невже ж це зразок до наслідування для нас…? Сьогодні прикро пригадувати образливі вислови на адресу нашого сивоголового Блаженнішого Патріярха Йосифа і то у навечір’я його дев’ятидесятиліття, однак автор цих рядків як бувший голова Крайової Управи Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ в США (в час моєї каденції було найбільше мирянських демонстрацій, я часто зустрічався із Блаженнішим при різних нагодах) має моральне право, а То й обов’язок заперечити ці злосливі інсинуації та стати в обороні зневаженої, а при цьому так дуже заслуженої для нашої Церкви і українського народу людини.
Демонстрація — для багатьох українців нова, досить невідома форма протесту. Тут в Америці вона досить поширена і популярна. Американські матері протестували проти висилки їхніх синів до В’єтнаму, і це мало свої глибокі причини. Знаємо, що протестували священики, монахині, учителі, робітники, та якось ніхто тим не згіршувався і не проливав сліз. Українські мирянські демонстрації відбувалися дуже культурно, спокійно, про це дбали члени Крайової Управи. Про це часто-густо писалося на сторінках «Свободи», де закликалося учасників до порядку, гідної поведінки, як і також остерігалося перед можливістю різних провокацій для обезцінення їх. Навіть американська поліція з признанням висловлювалася (і то не раз) про поведінку українських демонстрантів. А якщо були тут і там емоційні відхилення, то на це негайно реаґувалося. Бо всякого роду зневаги не могли мати там місця! За нетакт одної чи другої особи ціла мирянська праця не може бути понижена, обезславлена і обезцінена. Остаточно: мирянські демонстрації і емоційність радше віддзеркалювали глибокий біль скривджених мирян, що їх рідну Церкву позбавлено прав, які їй належаться. Сьогодні це робиться під тиском Москви.
Виступ студента у соборі св. Патрика в Нью-Йорку був скоріше «особистим» виступом без найменшої консультації й апробати голови або членів Крайової Управи. Студенти — це молоді люди, що люблять емоції і сенсацію, бо дійсно нераз цього рода виступи в США роблять рекляму. Та кардинал Кук — розумна людина. Напевно зрозумів і виправдав молодечий вискок і не так дуже погнівався за те на українців, як нам суґерує І. Кедрин. Треба мати власних дітей, щоб глибше зрозуміти психіку молоді й мотиви їх поведінки. Все ж таки інтенція у студента була благородна.
Те, що працею мирянського руху за Патріярхат цікавилися органи безпеки в США, у цьому не бачимо нічого злого ані надзвичайного. Для того ці органи існують, а на їх утримання ми платимо податки. Якщо б І. Кедрин навіть припадково був обвинувачений у крадіжці або злочині, то ним теж поцікавились би органи безпеки США. Правдою є, що ці органи безпеки ніколи праці Товариства за Патріярхат не перешкоджали, можна сказати, що праця була дозволена у рамках американської конституції, була позитивною і нікому не загрожувала. Дозвіл на демонстрації саме ті органи безпеки без труднощів видавали і то не раз. У цій праці органи безпеки нічого не добачували протизаконного ані проти держави, ані проти американської суспільности. Звідки і чому в І. Кедрина взявся такий острах? Страшити своїх читачів органами безпеки є нерозумно, а то навіть дещо наївно!
І. Кедрин засуджує справу підписів-петицій до Риму. Така форма вияву думки чи бажання у цілому світі вже дуже давно прийнята, апробована і дуже часто практикована. І. Кедринові вона не дуже припала до вподоби. Є правдою, що справу підписів до Риму за Верховним Архиєпископом Йосифом митр. Сенишин не апробував. Правдою є також, що саме він дуже апробував висилку підписів-петицій за ним (митр. А. Сенишиним) як кандидатом на американського візантійського патріярха у місті любови — Філядельфії. Були й такі випадки, де підписи, зібрані за Верховним Архиєпископом Йосифом Сліпим, «перероблено» на підписи за митр.
А. Сенишиним. І тут можна бо навіть і треба повірити І. Кедринові, що він і того не знав!
Щодо «Українського Православного Слова» (на яке покликався митр. А. Сенишин), то був час, коли його сторінки були виповнені незугарними висловами в сторону мирян УКЦ. Досьогодні незрозуміло, чому редактори «Українського Православного Слова» встрявали в не своє діло. Не є таємницею, що частина православного духовенства й мирян була дуже проти наших змагань за Патріярхат в УКЦ.
А тепер дещо про книжку «НЕВИДИМІ СТИҐМАТИ» Мілени Рудницької. Можна б про це взагалі не згадувати, бо Мілени Рудницької немає між живими. Та залишаються питання, яких промовчувати не можна. Сама книжка, дуже цікава, гарно написана, має свою вартість як джерело інформацій. Вона й сьогодні надається, щоб миряни її купували та запізналися з фактами. На жаль, вартість цеї книжки та її популярність сама М. Рудницька заперечила своїм незугарним і невластивим вступом, як і також своїми критично-образливими статтями про нашого Блаженнішого Йосифа Сліпого, що були друковані в чікагському «Українському житті». І Кедрин думає, що вступ до книжки — це другорядна річ. Не так думав загал українського мирянства, бо відмовився її купувати. Треба признати, що авторка за свою працю була солідно винагороджена і Видавничою Спілкою, і Блаженнішим Йосифом та й ще деким.
Чому Мілена Рудницька саме «такий вступ» написала, яким заперечила зміст книжки, цікавить не одного мирянина. Якими мотивами вона керувалась — залишається таємницею.
З розділу «Патріярхат» (стор. 532) на думку І. Кедрина митр. А. Сенишин був приступніший, ніж митр. А. Богачевський. Трагедія в тому, що саме ця «приступність» митр. А. Сенишина спричинила велику шкоду в нашій Церкві, бо саме він, єп. Горняк і єп. Мартинець (всі три Василіянського Чину) дались легко намовити, нам неприхильним ватиканським чинникам, справу патріярхату торпедувати на Ватиканському Соборі II. Ми переконані, що митр. Константан Богачевський ніколи був би не дав себе використати для такого нешляхетного діла.
І. Кедрин також твердить, що Москва могла тільки радіти (треба розуміти із того, що робив мирянський рух). Це також досить втерте твердження, на яке у нас часто покликуються ті, яким бракує аргументів для підсилення власних тез. Ми, однак, дотримуємося думки, що боротьба проти Блаженнішого Патріярха Й.Сліпого, намагання його обезславити, применшити і обкроїти його заслуги перед українським народом і цілим християнським світом, боротьба проти патріярхату, принцип удільних князівств тощо — далеко більше до вподоби Москві й партійним заправилам в Україні, ніж мирянські демонстрації у Філядельфії чи Вашінґтоні. Принайменше це доказують писання в Україні. Приписувати мирянському рухові (стор. 534) організування демонстрацій в середині філядельфійської катедри — це наклеп. Події в катедрі стались спонтанно. Миряни були обурені двоторовою поведінкою кандидатів на владик. Щиро та ясно кажучи: кандидати на владик що іншого говорили представникам Товариства за Патріярхальний Устрій У КЦ під час авдієнцій, а зовсім інше робили. Така поведінка спричинилась до того, що миряни голосно сказали: НЕГІДНИЙ! Християнська наука вчить говорити правду. А це тим більше зобов’язує кандидатів на українських католицьких владик. Тодішня Крайова Управа організувала демонстрацію під філядельфійською катедрою і за це вона несе повну відповідальність.
Вкінці треба сказати, що в розділі «Патріярхат» є ще дуже багато такого, що не відповідає правді, та прямо неможливо все написане пересівати, відділивши правду від фантазії, інсинуацій, перекручень, недомовлень. Можна по-різному свою церкву любити за принципами власного характеру, особовости, зрілости, освіти, світогляду та розуму. Є такі, що стало «крутяться» коло свого єпископа (єпископ тут нічого не винен), бо в його оточенні чуються певніше. Римові вони віддані беззастережно, не думають самостійно, бо за них думають ті, що визначують їх шлях життя. Є також інші — більше принципові, більше самостійні й відважні, критично думаючі, агресивні, що не бояться демонструвати. Мають відвагу вказати на зло і його нап’ятнувати. Ці дві протилежні групи людей компромісу не знають так довго, як довго будуть жити на цьому світі люди із відмінними характерами.
Нарешті потрібно сказати, що: об’єктивна, глибока, а при цьому розумна критична аналіза мирянської праці за Патріярхат є конечна. Без розумної критики не має поступу і поліпшення. Коли, однак, будь-хто береться за критику подій, праці товариства чи осіб, мусить найперше солідно запізнатися з матеріялом, про який він має видати свій критичний осуд. І.Кедрин не завдав собі труду цього зробити. Створюється враження, що багато із цього було писано поверховно. Десь від когось почув, щось вичитав із «Свободи» або з іншої газети, а решту доповнив власними здогадами і власною фантазією. І так дуже скоро зродився розділ «Патріярхат», що повинен би служити колись і джерелом інформацій про працю мирянського руху. Журналістична несолідність, брак обізнання з матеріялом, брак знання осіб і подій, поверховність — це характеристика дешевої журналістики, яка, на жаль, у нас, українців, не раз практикується. Було б не пошкодило ані І. Кедринові, ані темі, яку заплянував автор, пошукати матеріялів в архіві Патріярхального Товариства, поговорити із діячами мирянського руху. Це було б згаданий розділ піднесло на вищий рівень.
Як колишній голова Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ, почуваюсь до обов’язку стати в обороні усіх тих мирян-патріотів, що не жаліли труду, грошей та відваги, щоб стати в обороні прав УКЦ. Не має сумніву, що в народі було піднесення і заломання, коли миряни бачили, як деякі українські католицькі владики надуживали владичий сан для власних амбіцій та діяли на шкоду солідарности українського католицького єпископату. Нам потрібно доброї історії мирянського руху, нам потрібно добрих, розумних, працьовитих і совісних журналістів. Дешевих сенсацій, спертих на неправді і фантазуванні, нам не потрібно, бо справа змагань за Патріярхат в нашій Церкві заповажна, щоб її аж так неповажно трактувати. І це врешті повинен зрозуміти журналіст-сеньйор Іван Кедрин.
