І
Совєтська літературна продукція дуже строката. Письменники, згуртовані у своїй Спілці мають дати своєму соціялістичному суспільству свої твори. їм до цього ставлять різні вимоги і умови, їм подають тематику, стиль і різні вказівки й напрями. Совєтський письменник без того не пише. Були часи (та й не минули вони вповні), що це була справжня продукція на замовлення партії. Очевидно, такий спосіб письменницької роботи плутає письменника чи поета, і він у поспіху «творить», щоб бути і залишились членом Спілки і користати з численних благ і привілеїв того членства. В додатку перед друком його твір солідно цензурують, міняють думки, викидають часами й цілі частини.
Не без гумору нагадую пригоду А. Кузнєцова, коли він дав до такої цензури свій «Бабій Яр» і коли видав його згодом в Лондоні, можна бачити, які тортури проходить совєтський письменник із своїми творами. (Тоді таку цензуру проводив в Москві голова Спілки письменників Борис Полєвой, відомий нашим читачам з його репортажу про ікону Ченстоховської Богоматері. (Див. ч. 161 «Патріярхат» з травня 1984 p.). Можливо, що тепер «ґласность» Горбачова змінить щось в тому. Існують, виглядає, помітні знаки змін в цій літературі, як і було в минулому. Письменники потребують свободи для свого пера і свого полету.
Потрапив мені в руки твір, що появився в 1987 році у видавництві «Радянський письменник». Автор — В. Т. Скуратівський з Житомирщини (Коростенський район), по професії — журналіст, що об’їхав великі простори України і жив між народом. Його твір зветься «Берегиня» і є першим його твором (дебют), сторінок — 280. Сам твір є цікавим задумом. Це є збірка своєрідних оповідань, ескізів, новель, як хочете, з українського побуту, про народні звичаї, українську народню духовість, що формувала сторіччями (разом з християнством, про що автор нічого навіть не натякає), особовість українця, його патріотизм, пошану до батьків, чесне і праведне життя в родині та в громаді. Все те майстерно Скуратівський схопив, пишучи з теплою любов’ю до свого народу, а зокрема до свого Полісся, де він народився і зріс (що в совєтській дійсності пахне «націоналізмом»!).
Щоб одним словом схопити цю, як ми кажемо, нашу традиційну духовість, він уживає нового слова — неологізму — і то слова з уст народу — «берегиня». В словниках його не знайдете. Що воно означає, каже йому його старенька мати: «Берегиня, любий мій синочку… — це наша оселя. Усе, що в ній є, що ми нажили, що приберегли од своїх батьків та дідусів, чим збагатилися й освятилися — хатнім пожитком, дітьми, піснею, злагодою чи суперечкою, добрим словом, спогадом у цій хаті, — все це, щоб ти знав, і є Берегиня». (Чотири рази в творі це означення подається!). Іншими словами — це родинна, а далі й народня традиція, стосована в житті родини і народу, й передавана нащадкам.
Треба признати, що автор щиро хотів звернути увагу на красу і силу наших народніх традицій, народньої духовости, мудрости, побуту, фолькльору (каже: фолькльор — це невмируща криниця). Він пише в одному місці: «Всього навчаємо дітей, тільки не традицій, тільки не кращих виховних форм людської моралі й етики». Очевидно, не каже, хто найбільше вдарив по тій традиції-берегині-духовості з наміром створити нові, включно з новою «совєтською людиною». В одному місці майже виразно це каже з натяком, що «нова традиція плекається тільки по плану». Автор з дитинства пам’ятає про кущ калини коло хати, і росла вона скрізь біля хат по селі, така була традиція і пов’язані з тим вірування. Сьогодні її нема ніде в селі. Автор питав на лісничівці, чи плекають калину хоч в лісі. «Стенули плечима — мовляв, планом не передбачено!»… Так то тії «плани» руйнували нашу духовість, наші народні традиції.
Багато речей находить автор в тій народній традиції: мамину пісню колискову, бабусіни казки, науки батька, весільні звичаї, «вулицю», «толоку», українську гостинність, жорна, хліб, назви, рушники, ношу, бурштин, навіть дьоготь, пасіку, питний мід, корову, коня, дерева, кущі й багато чого іншого. Бракує, однак, багато обрядів з народнього побуту! На жаль, автор не запримітив одної важливої речі в українських традиціях і звичаях — християнства і його впливу. А вплив цей перетривав тисячу років! А як навіть вже таки треба було в якомусь місці згадати християнство, то автор збуває його, що воно «штучно принесене»!.. Гостро осуджує пияцьку сьогодні гостинність чи весільну гостину, як «дикунське гульбище», але не згадує, що шляхетного лишило християнство і релігійність в нашому народі, в його звичаях і побуті. В одному місці (ст. 169), показуючи на світлині чудову народню ношу у вишивках на 10-ох жінках, бачимо їх на тлі сільської хати і… церкви! Як у поспіху я не добачив, що є тільки ще одна або дві світлини сільської церкви без коментарів. Надруковано й фото писанок, але про Великдень не прочитаєте нічого.
Не думаю писати якогось огляду чи рецензії на цілість твору. Можна було б висловити багато різних уваг і спостережень. Твір гарно виданий, як на совєтський стиль і видавничу «техніку» з доволі гарними ілюстраціями, із скромним, але добрим мистецьким оформленням, що частинно відповідає красі нашої України і змістові твору. Автор часто цитує Рильського і Симоненка. Твір нагадує спосіб писання «батька» совєтської педагогіки А. Макаренка.
Мою увагу звернули два есеї зразу на початку твору. Перший з них — «Мамина пісня». Син вертається додому по довгій розлуці зі старенькою мамою. Зустрічаються чутливо. Мама пригадує синові, що він останнього ранку просив її заспівати йому колискових пісень. Забули і про вечерю. Мама співає синові давні гарні колискові пісні народньої поезії, які створив народній геній. І автор пише про цю колискову пісню: «Цей особливий фолкльорний жанр позначений високим поетичним світосприйманням, глибиною мелодійного звучання, багатством образів. Лагідний материнський наспів засівав дитячу душу любов’ю до людей, до природи, до усього живого. Під спів неньчиної пісні виростали поети й композитори, хлібороби й захисники рідної землі, філософи та мудреці, прості люди. «Якби не мамина пісня, — сказав один древній історик, — яким убогим було б наше життя».
Автор доволі вміло орудує своїм пером, немов пензлем. І пригадує собі: був він недавно в якійсь родині з нагоди народження їх першої дитини (не хрещення!). Дитині пора спати. Мати кладе в колиску, колише, але малий не хоче заснути. Автор каже їй: «А ви спробуйте заспівати колискової!». Мама знизує плечима: мовляв, не знаю і не вмію… Входить бабуся, погойдує колискою і починає співати ніжну колискову. Малий притих зразу, заспокоївся і його очі почали злипатися. Пісні бабусі продовжуються. Малий вже дрімає і за хвилю спить! Ось сила колискової пісні, більша, ніж всякі інші модерні засоби.
Автор далі докоряє музичним видавництвам за те, що не видають старих пісень, а як видають, то в скупому накладі і книжка зараз по появі стає бібліографічною рідкістю. І нарід забуває свої давні пісні, бо слухає їх з «коробок» під звук гітар і саксофонів. І цитує слова відомої співачки: «Усім, що досягла я в пісні, завдячую тільки своїй добрій неньці. Це ж вона навчила мене не тільки співати, але й любити нашу прекрасну пісню». І кінчить цей свій нарис: «І що більше буде виспівано колискових, то щедрішими, духовно багатшими стануть наші діти, бо усвоєні з материним молоком неперехідні цінності, — а пісня серед них займає провідне місце, — допоможуть нам виховувати незрадливу пам’ять про рідний край, свою Вітчизну».
Коротко, немов підсумки: колискова пісня виховує-формує дитину, нове поколіня матерів колискових пісень не знає і над колискою не співає, знають їх ще українські бабусі, в руках яких є ще виховання нового покоління. До тих великих наших бабусь я повернусь в другій частині цієї статті. З автором вповні погодиться кожний.
Другий нарис говорить про силу і значення у вихованні любови до казки. І знову ж бабуся, що розповідає свої казки внукові й сусідським дітям про русалок, водяників, зміїв-дванадцятиголовців, ведмедів та про інші дива фантастичного світу, і при тому додаються всякі поучення, напімнення, перестороги. Коли перевіряти всякі збірники пісень, казок, приповідок, часто стрінеться таку увагу при кінці: «То мене бабуся навчила»…
Стільки з твору для моєї теми. Існує багато гарних і добрих речей в тім цікавім творі. Твір гідний уваги, хоч міг би більше осягнути успіху, коли б шукав виразніше тієї нашої духовости серед народу з минулого в тій «берегині», вказував на їхню генезу в народі й потребу її привернути, а не для того, щоб з неї творити «нові радянські звичаї» чи давати «підмурку» для комуністичної моралі-етики (якої, властиво, в науці марксизму-ленінізму нема, як окремої науки, бо, згідно з тією наукою, моральні заповіді міняються, народ творить собі сам моральні вартості, а релігійна мораль здатна вбити в людей все людське)… [От такої! Це вже мої зауваги, не автора. — о. І. М.]. Хотілось би, власне, бачити, що автор хоче віднайти ту рідну духовість в повноті, бо вона є справжнім скарбом, основою нашої української ідентичности, силою, з якою ми витримали не один удар долі в історії і зуміли зберегти себе серед хижих сусідів, які намагались нівечити, калічити, і найбільше того каліцтва наніс московський більшовизм, що хотів створити нову людину, новий світ, нові звичаї — «ми новий мір пастроїм»! Своїм твором Василь Скуратівський пригадав своїм братам про цю духовість, бодай в якійсь частині. І та духовість гарна, шляхетна, вона справді наш скарб. Ця наша Берегиня зазнала стільки ущерблень, не вберегли ми її саме такою, як її передали нам наші діди й бабусі, а був хтось, що її руйнував пляново, щоб нам накинути іншу, не нашу «берегиню», створену фантастами матеріялістичної філософії з її діялектикою і всякими соцреалізмами. У тій нашій Берегині був ще один скарб, що її міцно скріпив і ушляхетнив, і цим було наше християнство, яке прийняли ми тому тисячу років. Автор про цей скарб нашої духовости-Берегині не згадує, хоч згадує про інші куди меншої ваги вартості. Не дивуюсь йому, бо й коли б згадав, цензори цього не допустили б, не зважаючи на всяку там «ґласность» чи іншу «перестройку»… Про цей скарб нашої духовости — нашу релігійність в нашій народній традиції хочу ще кілька слів сказати.
II
Наші народні звичаї, обичаї, різні побутові обряди сягають наших поганських часів і пройшли разом з нами сотні років. Майже всі вони релігійного походження, пов’язані з шуканням людиною надприроднього, надістотного, божеського, від чого людина вповні залежна чи таку залежність відчуває. Наше християнство — київське — не вело безпощадної боротьби з тими звичаями чи обрядами, як це діялося в інших народів. Цікаве явище. Християнство в нас не натрапляло на твердий спротив, як наприклад на півночі в Новгороді, і наше християнство не воювало завзято з поганськими звичаями, що збереглись досьогодні в пам’яті народу. Очевидно, виразно противорічні християнській вірі звичаї, всякі чари, шкідливі забобонні вірування усувала Церква, але велика частина їх залишилась в народі та згодом навіть стали вони своєрідною прикрасою християнських празників і християнського життя народу. Коли Церква усувала різні поганські обряди і вірування, на їхнє місце поставила інші, які справді давали те, що означали, і ними освячувала людину, родину, громаду, заспокоювала її спрагу надприроднього і лучила з Богом. Більшовизм із сатанічною ненавистю кинувся у всі ці наші цінні звичаї враз з християнськими викорінювати, усувати, висміювати, ставити перешкоди. [Навіть нераз в наївний і дуже дурненький спосіб, наприклад: кілька тижнів перед Великоднем ніде не дістанете дріжжів, щоб українська господиня не могла спекти традиційної паски!]. Згадуваний вже А. Кузнєцов пригадує із свого дитинства, як в школу на наказ впроваджено одного дня заборонену різдвяну ялинку, але зроблено це з нагоди нового року і дітям сказали, що цю ялинку приніс їм… Постишев. Робили цю страшну, нищівну роботу від «головокруженія» комуністичні активісти усіх щаблів. Може, сьогодні бачать свою глупоту й найпримітивнішу наївність. Але вже пізно.
З нагоди 1000-ліття Хрещення Руси-України в Совєтському Союзі появилася велика кількість творів про цю священну подію. Деякі з них і доброї вартости. Це твори головно науково-історичні. «Берегиня» появилася саме в часі перед Ювілеєм (1987), який в Совєтському Союзі відзначували і в ньому в якійсь мірі брали участь уряд і партія, які давали на те гроші! Чому, однак, таке дивне промовчування християнських вартостей і традицій у книзі, що появилася в часі підготовки до Ювілею, в якому, власне, згадується початок тих великих традицій, коли стільки авторів про це пишуть? Чому автор згадує про стільки звичаїв і обрядів, що мають свій початок ще з поганських часів, отже теж є релігійними, і християнство їх не викинуло, а про християнські звичаї не згадує, хоч релігія, згідно з конституцією, не є забороненою справою? Боїться їх? Чому не згадує християнських звичаїв, що були гарні, корисні й виховували також високі чесноти, ушляхетнювали душі й те, що поставив на їхнє місце безбожний комунізм, ані не вмилося до тих гарних традицій.
Можна б ставити більше таких питань, і не знаю, що відповів би автор. Якщо його, чесного нашого поліщука, не зіпсула система, в якій він виховався, а мама напевно виховала в релігійному дусі, бодай в дитинстві, він повинен би сказати правду, бодай в дечому. В одному з перших творів нашої християнської старовини Луки Жидяти написана така глибока християнська мудрість, яка стала потім нашою народньою мудрістю: «Не буди іно на серці, а іно на устах» — «не будь інакшим у серці, а іншим у твоїй мові». Можливо, що автор є щирим у серці, про це можна б догадуватися, бо так виховала його добра мама, але інакшим є він у словах, бо так виховала його система…
Чому така стриманість або й мовчанка, коли йдеться про заслуги християнства в житті нашого народу? Відповідь коротка: переконання під впливом науки марксизму, що релігія це — ніщо, це — обман, це — вигадки панівної кляси суспільства, щоб панувати і використовувати нижчі кляси, це — опіюм, дурман народу, що обіцяє гнобленим на вербі грушки, це щось, на що не варто звертати увагу, бо ніякої позитивної ролі воно не відігравало. Можливо, так вихований Скуратівський і подібні йому і тому він захоплюється і хоче, щоб повернувся виріб дьогтю, народня медицина, знання знайти підземні джерела води, пасічництво, але згадати такі гарні релігійні звичаї нашого народу як пости-говіння і Великдень і з тим взаємне прощення собі провин під церквою, життя народу з молитвою при різних нагодах (навіть роблення знаку хреста на хлібі, який тільки що починають кроїти, чи перед кіньми, з якими виїжджається на нову сівбу), прив’язання до своєї сільської церковці, до ікон, яких повно все було в хаті, про Різдво, релігійні празники, з якими пов’язував своє життя нарід різними звичаями (свячення овочів, зілля, води, різних предметів), — про це не найдете в творі ні слова, і ці речі — теж народні звичаї і велика Берегиня, а вони не заслужили в автора на те, щоб бути Берегинею, а виглядає, що їх треба таки забувати і не видавати про них творів, хоч вони стільки добра в народі зробили. Чому не трактувати їх так, як інші звичаї, залишки поганства? Нема логіки. Чому релігійні поганські звичаї шанувати, вимагати їхнього повороту з забуття, признавати їм виховну вартість, а християнські — викидати і забувати, не справдивши навіть їхньої справді користи?
Чи розумна така постава і мовчанка, і стриманість супроти християнської нашої народної духовости — Берегині? Християнство — це великий факт в історії, релігійність — це дійсність. Скуратівський бодай помістив в своїй книжці три фотографії сільських церков. Гарні дерев’яні церкви, що так гармонізують з поліським краєвидом. Що ж може бути шкідливого чи негативного в тій гарній народній архітектурі, в тім краєвиді з церквою, яка таку важливу ролю відіграла в різні дні історії села і поодиноких душ людей? Я вже бачив фота в деяких совєтських творах, щоб показати якісь там села, і фотограф навмисне так укладав свій апарат, щоб виминути з краєвиду села церкву!
Скуратівський помістив. А коли б згадав про те, що з тією церквою пов’язане, напевно це не були б погані речі. Чому, властиво, боятись згадки християнства і його додатнього впливу на життя народу? Щось мусить бути, що після сімдесяти років дії «геніяльного вчення» марксизму і найбільших матеріяльних досягнень будови соціялізму нарід таки до тих церков хоче вертатися і в них далі молитися!
Читаючи між рядками, можна бачити, що автор жаліє, що стільки добрих звичаїв пропало в тій Берегині. Але і на сторінках свого ж таки твору він не поміщує багато, що пропало з християнських звичаїв, які були добрі, а деякі таки зосталися. Всякий християнський автор вкаже на якісь позитивні прикмети чи успіхи марксизму, якщо такі знайдуться, і ніхто йому за те у вільному світі не сконфіскує твору. Марксизм боїться з признанням сказати щось про релігію. За тисячу років християнство щось таки зробило на нашій землі, щось залишило для людей і їхніх душ. Через застосування Христових засад хіба не гинули мільйони з голоду, а великі десятки мільйонів людей не йшли до тюрем, ҐУЛАГів та на заслання на Сибір з України? Каже Скуратівський: «Всього навчаємо дітей, тільки не традицій, тільки не кращих високих форм людської моралі й етики». Значить, були кращі виховні норми і етичні засади, але їх не вчать більше. А що вчать? А що вчили в тридцяті й сорокові роки? Плакала тоді наша Берегиня… Коли нарешті у релігійному питанні, у християнському питанні в совєтській дійсності розпочнеться здорове мисленя, що не замикатиме очі на дійснійсть? Коли в релігійному питанні розпічнеться правдива «ґласность», а зокрема про нашу католицьку Церкву, якій далі закидується найбільше безглуздя, що вона в історії співпрацювала з ворогами українського народу йому на шкоду… Як це дивно, що досі всі історичні науки і всі кандидати історичних наук не переконали українського народу про такі факти і про такі шкоди, і той нарід далі прагне, щоб тая Церква з ним була на волі!..
Мене окремо торкнула та бабусина казка. Чудові тії бабусині казки. Великі й шляхетні ті наші бабусі, що казки знали і вміли їх розказувати. Ми так тепер не вміємо, та й бабусині (якщо в кого була в дитинстві) казки ми позабували. А дитина казки-байки потребує, бо в певному віці дитини вони є її життям.
Психологи називають вік дитини від третього до сьомого року життя віком казки, хоч той вік триває довше, бо в пізнаванні світу фантазія дитини й молодого юнака працює буйно, навіть в юності. Телевізійні спеціялісти в тому ділі творять чудові програми для дітей і так заступили дітям бабусю і маму. Телевізор розказує тепер і показує казку, байку. Чи все це, однак, корисно? Може часто так, як казка про те, що Постишев приніс дітям ялинку.
Фантазія — то велика снага душі, яка є енергією духа, не матерії. Ця енергія, сила, здібність нашої душі в дитинстві, що, немов в приспішений спосіб, помагає пізнавати світ, відкривати всесвіт. Матерія такої прикмети не має і не може мати, бо вузько спрямована до великої обмежености в своїм бутті й існуванні. Дух витворить фантазію. Матерія не творить нічого, ми радше з матерії своїм духом можемо творити те, що дух в ній найде чи й вифантазує. Той матеріяльний світ в очах дитини — живий, він говорить, він творить дивні дива, чим дивніші, тим краще! Дитина не хоче бачити мертвих речей, вона хоче, щоб все було як у неї — духовне, бо так наш дух відчуває буття, таким хоче його бачити чи уподібнити до себе.
Тому та снага «фантазувати» помагає нам легко знайти Бога, тому відчуваємо Його існування, розуміємо, що Він є Дивний, Великий, Гарний, Добрий. Св. Августин не думав хибно, коли вбачав в нас вроджені поняття про Бога. Це — снага душі, якою любимо щось незвичайне, чудесне, небуденне, а навіть страшне! Дитині тому так легко повірити й зрозуміти, що є Бог, є світ Божий, Його сотворення з Його ангелами, Його бажання добра людям, включно з Його народженням в історії для людей. Тієї снаги не можна заперечити вже із самого факту, що дитина любить казку, потребує її і вона для неї корисна. Філософічно, як сказав хтось, вся релігійна метафізика вже спить, вона скрита в снах дитини. Очевидно, наші розповіді для дитини про Бога не є казками, але ми відкриваємо для дитини так легко сприйнятливий в ній світ про Бога, який не є фантазією, але дійсністю, яку дитина так легко схоплює, бо для неї все є дійсністю, і чим вона більше надзвичайна, тим жадібніше і щасливіше дитина її слухає.
І проте, попри казки, про Бога розказували також дітям, своїм внукам, наші українські бабусі! Вчили молитву, яку діти так радо повторяли, хоч не все розуміли і смішно перекручували незрозумілі їм слова, вчили при тім, як треба бути добрим і чому — бо Бог добрий, бо Він дав сонце, дає дощ, звірята, рослини для всіх… Який це чудовий світ для дитини і який близький їй Бог! Легко побачить це Скуратівський в Максима Горького в його повісті про своє дитинство чи і в недавнього А. Кузнєцова, що також друкував свій «Бабій Яр» в Совєтському Союзі [а, може, вже заборонений?.. — о. І. М.]. Легко відкриє, що вчили бабусі, попри казки, і яке це було корисне і добре для дитини. Скуратівський це не згадав, а згадав з вдячністю тільки бабусину казку. Не міг згадати, не дивуюсь йому, бо тих бабусь за казку не карали, а за науку про Бога карали і забороняли про це їхнім внукам говорити. Казки-байки про котиків і ведмедиків можна було говорити і про них друкувались для дітей книжки. Оповідання про Бога в Совєтському Союзі називали також «байками», але чомусь їх забороняли. Чим вони були шкідливі? Коли кажуть не вірити в Бога, то хіба кажуть вірити, що звірята говорять, що ведмедика обманув зайчик і котик вибрався з торбиною паляниць на лови і там стрінув хитру-прехитру лисицю… І автор «Берегині» в те не вірить, але жалує за бабусиними казками, каже їх привернути, хоче, щоб вони виховували далі нових сучасних дітей, хоче навіть, хоч він вже не дитина, щоб мама йому їх розказувала. Але згадати про те, що наші добрі бабусі вчили дітей про Бога і виховували їх для Нього змалечку, не схотів [і повторяю, може не міг, і в тім, власне, лихо, якого він не бачить! — о. І. М.].
На Україні тепер при якомусь перепитуванні виявилось, що понад 70% населення заявились, що є релігійним, що вірить в Бога. І то вже є нове совєтське покоління, бо ж система триває сімдесят років. А скільки не призналось… Хто їм дав те знання про Бога? Тії великі наші бабусі, що з острахом слухали заїлу атеїстичну пропаганду й хулу на Бога з уст неграмотних активістів, що носили своїх внуків тихцем і крадькома, без відома, нераз, їхніх батьків, до Хрещення, потім вчили їх, що все, що бачимо, створив Бог, якого не бачимо, потім вивчили молитви, показували їм ікони, голубе небо, як дзеркало щасливої вічности по смерті. А коли ті діти йшли в школу, ті бабусі з острахом слухали від своїх внуків слова, які вони чули в школі: «Бога нема!». Очевидно, для дітей авторитет бабусі був більший, але вони питали, як це так. Тоді тії бабусі безстрашно заперечували слова вчительки в школі й казали словами, повними доброти й ласки: «Твоя вчителька того не знає, твоя вчителька так мусить казати, а Бог є! І він такий добрий. Він тебе покликав, щоб ти був, щоб ти ходив в школу, щоб ти вчився про все гарне й добре!». І додавали притишено: «Але ти про те нікому не кажи, і в школі не кажи, бо в світі є злі люди»… І малий слухав і важив два авторитети — вчительки й бабусі. І авторитет бабусі перемагав, бо мале серце, що тільки гарного від бабусі чуло, знало, що це слова особи, що любить його, любить і знає світ. Бог є! І так Бог увіходив до душі українських дітей — опікою і вихованням бабусь. До сердець дітей, що таких бабусь не мали, Бог входив іншими дорогами.
Колись у вільній Україні на спомин того дивного явища і на славу тих наших бабусь — десь там на Володимирській Гірці, треба поставити пам’ятник українським бабусям, що зберегли в серцях українських дітей віру! Великий пам’ятник! І за казки, і за великі науки про правдивого, дійсного Великого Бога — Отця нашого!
Книжка Скуратівського вартісна, бо торкнув він чутливу струну: привернути старі добрі, виховні традиції, привернути велику бабусину Казку з великої букви! Безсмертну Казку! Він може направити свою недостачу в новому виданні свого гарного твору: описати ще раз українську бабусю, що розказує про Великого Бога, з яким Україна прожила тисячу років і не хоче Його загубити.
