Останнє число «Патріярхату» за червень 1983 р. ще раз підтвердило і дало свідчення тому сумному станові, що з нашою духовістю ґрунтовно щось не в порядку. Оскільки мирянський рух поставив собі за ціль і завдання цю духовість плекати, варто призадуматись, чи дехто з відповідальних одиниць в цьому русі має ясно вироблений погляд на цей фундаментальний аспект у здоровому розвитку нашої церковної спільноти.
У моїх слідуючих заввагах дозволю собі покористуватись Вашими власними висловами, а саме з завважень до статті архимандрита В. І. Поспішила: «Та ж мирянський рух не виступав і не виступає, не закликав і не закликає діяти проти своєї Церкви, власне він змагає, щоб вона була ще кращою як є, була по формі й змістом українська»…
Щоб Церква наша була сильна і служила духовим кормом для вірних, замало очистити наш обряд від латинських і російських впливів; в парі з цим мусить іти виховання і плекання глибоких християнських чеснот. На жаль, Ваш журнал радше волить роз’ятрувати наші рани, ніж лікувати їх. Ви користуєтесь правом вільної преси, що можна про все писати, і правду треба людям знати, але цілковито нехтуєте наслідками такого «свавілля». Ви не виступаєте проти нашої Церкви, але такими тенденційними і необдуманими статтями, що знаходяться в згаданому останньому «Патріярхаті» від 9 до 17 сторінки свідомо підриваєте авторитет нашої церковної ієрархії та єпископів, а ворогам даєте поживу для зайвої агітації.
Ви твердите, що приймаєте критичні завваги, та я сумніваюся, що вони трактуються серйозно. До завваг архимандрита Поспішила Ви відразу ж себе оправдовуєте, замість лишити реакцію читачам. До анонімного листа священика Ви подаєте довгий вступний коментар, що теж відноситься до критики мирянського руху. Закінчується стаття священика згірдливим описом деяких звичок наших владик про різних «монсеньйорів, які хизуються своїми червоними лахами (підкреслення моє) при всякій нагоді», що вже і не годиться з журналістичною етикою. І під цим Ваша редакція похвально висловлює свою апробату і заохоту!
Та звідомлення про сходини мирян у Монтреалі з доповіддю. о. д-ра Ігоря Мончака лишилось без коментаря.
Оскільки я була на тому зібранні, можу ствердити, що насвітлення думок о. д-ра Ігоря Мончака п. Степаном Пастернаком є помилкове і тенденційне. Редакція повинна перевірювати такі дописи, щоб не вводити читачів у блуд, особливо коли йдеться про важні справи і поважні особи.
Зустріч ця була дуже успішною, про що свідчили голоси слухачів з висловами подяки, вислухавши з зацікавленням надзвичайно інформативний опис історії попередніх синодів і перебіг останнього. Ясно, що те, до чого зобов’язувала доповідача присяга, він говорити не міг.
Неправдою є, що зустріч була скликана на швидку руку і була мотивована приїздом кардинала В. Рубіна. Зрозуміло, що Громадські Організації за Патріярхат у Монтреалі хотіли почути дещо про перебіг останнього синоду з уст ділового секретаря цього священного збору нашої ієрархії. Приїзд В. Рубіна припав на той самий час, тож використано лише нагоду для злагіднення відносин між українською спільнотою і Східньою Конгрегацією.
Перебільшенням теж є твердження, що з «великим захопленням розповідав о. Мончак про великі осяги нашої Церкви завдяки великій прихильності слов’янського Папи Івана Павла II і кардинала В. Рубіна». Ці великі осяги і Почини в осягненні помісности нашої Церкви і спроби створення колеґіяльного управління в ній відніс доповідач авторові цих далекойдучих задумів — бл. митрополитові А.Шептицькому і його послідовникові Патріярхові Йосифові, присвятивши розвиткові дальших історичних подій більшу частину своєї доповіді. Що Папа Іван Павло II виявив таку вирозумілу і прихильну поставу до нашої болючої і скомплікованої дійсности, вплинуло на всіх присутніх дуже будуюче, бо мало хто усвідомлював собі трудність нашої ситуації.
А про гідне привітання кард. В.Рубіна була потреба сказати, бо хоч не заносилось може на демонстрацію, зате існувала велика загроза зігнорувати запрошення нашого Владики Ізидора Борецького. Завдяки д-рові І. Мончакові зустріч з кард. Рубіном відбулась успішно. Українська громада Монтреалю засвідчила своєю чисельністю і молитовно надхненним богослуженням, що Українська Католицька Церква є жива, велика і духово-вироблена сила, з якою треба рахуватись.
В часі богослуження й многолітствія по богослуженні (молебні) єп. І. Борецький спочатку поминав Патріярха Йосифа, а потім щойно кардинала Рубіна. Залю прикрашено двома портретами: Папи і Патріярха Йосифа, а на закінчення прийняття хор заспівав патріярший гимн, що його всі присутні, включно з кард. Рубіном, вислухали стоячи.
Таку духовість, що сприяє виробленню будуючих, конструктивних принципів у виробленні державницького думання народу, треба плекати, а всяку шкідливу полеміку на драстичні теми занехаяти.
Л. Левицька
