Звичайно наш журнал не займає становища до політично-громадських справ, але в даному випадку робимо виняток і шляхом інформації подаємо наші враження та спостереження як офіційні учасники СКВУ з рамени Українського Патріярхального Світового Об’єднання (УПСО).
Делегати, що їхали на Четвертий Світовий Конгрес Вільних Українців, у Торонто, (Канада), який тривав від 30 листопада до 4 грудня 1983 p., не знали, у якому напрямі підуть наради, і яких можна сподіватись висновків, рішень та ухвал. До останньої хвилини відбуття Четвертого Конгресу СКВУ було під знаком запитання, чи він відбудеться. Може, ця непевність і тривога за дальшу долю СКВУ мала свій вплив. Якби не розцінювати нашу українську громадсько-політичну надбудову світового значення, що нею являється СКВУ, українська спільнота в діяспорі вбачає в ньому дійсного репрезентанта українців у вільному світі.
Численна участь делегатів у четвертому конгресі (понад 600 осіб) говорить сама за себе. Якщо до цього додати багато зареєстрованих гостей, які були з різних континентів і країн на протязі всіх чотирьох днів, має також свою вимову. Не ризикуючи, можна твердити, що ця численна участь делегатів у конгресі була у багатьох випадках вирішальною. Вона примушувала думати й передумувати кожний крок. Факт, що у конгресі брали безпосередню участь делегати і представники з різних континентів і країн вільного світу, підкреслює повноту збору — конгресу та його дійсного, а не фіктивного стану.
Коли до цього додати фінансовий бік справи, то побачимо, що це було з боку зорганізованої громади й безпосередніх осіб велике зусилля і посвята у фізичному розумінні та чималий фінансовий видаток, що його учасники конгресу не пожаліли. Всі ці моменти слід врахувати в оцінці відбутого ІУ Конгресу Вільних Українців, що відбувся в Торонто. Названі факти є подивугідні й багатомовні та підбадьорюючі. Вони говорять про те, що українська зорганізована громада у діяспорі не є байдужою і готова підтримати кожну добру ініціятиву для добра українського народу — України.
Це треба взяти до уваги і врахувати у своїх плянах праці нововибраним керівним органам СКВУ на чолі з його головою, д-ром Петром Саварином.
Хоч СКВУ дотепер не був на висоті своїх завдань, то перед ним є великі можливості, й українська громада в діяспорі свято вірить, що вони будуть належно використані. Спостережливий учасник не міг цього не завважити. Тому під тим кутом повинна проходити праця СКВУ.
Під час нарад вражало, що події, які не належали до завдань СКВУ, розігрались на його форумі. На жаль, вже на самому СКВУ не можна було цього оминути. Тут ішлось про знеславлення визвольної боротьби українського народу під час Другої Світової війни й після неї середовищем ІСНО (Ідеологічно Споріднені Націоналістичні Організації) у своєму органі «Самостійна Україна», що появляється у Чікаґо. Проти цього знеславлення виступили Організації Українського Визвольного Фронту та поодинокі учасники цієї боротьби, вимагаючи певних санкцій. Треба шкодувати, що середовище ІСНО не спромоглось, ще до самого конгресу СКВУ чи вже на самому конгресі, сказати «вибачаємось» за те, що було написане в «Самостійній Україні». Так нам трудно сказати «вибачаюсь». На жаль, і того не сталось. Мабуть, середовище ІСНО мало свої калькуляції, але в заключенні всі сподівання були розвіяні. Еквілібристика не помогла. Не треба думати, що противник завжди не має рації. Часом буває, що він має рацію. Можна шкодувати, що це питання забрало учасникам конгресу багато дорогого часу, але й це також можна зарахувати до одної з лекцій, яка є доброю наукою.
Другим складним питанням виявилось існування двох центральних установ на терені США, себто Українського Конгресового Комітету Америки (УККА) і Українсько-Американської Координаційної Ради (УАКР). Перша Установа, себто УККА, заперечувала існування другої, себто У АКР, і не погоджувалася, щоб У АКР була репрезентована на форумі СКВУ. Після довшої дискусії прихильників і репрезентантів з одної і другої сторін, нарешті табір УККА, речником якого був Ігнат Білинський, визнав факт, що УАКРада є другою українською громадською централею на терені США, і що вона має рівні права з УККА. Ствердження цього факту мало надзвичайно позитивний вплив на дальший хід нарад. Всі інші питання були розв’язані в дусі дальших домовлень і узгіднень.
Це була друга лекція, що її «учні» не повинні забувати. Без сумніву, на такий позитивний зворот подій мали вплив безпосередні учасники, які не бажали себе зараховувати до одного чи другого табору, але дивились по суті справи і піддержували не якогось «івця», але справу. Властиво така постава делегатів була вирішальною. І це слід мати на увазі. Ніхто собі не міг дозволити на якісь зайві й непродумані протилежності. Це збагнули всі, і в тому був позитив конгресу.
Правдою є, що на конгресі не було багато часу на ділові, поточні проблеми нашої діяспори, але все ж таки в тій ситуації й обставинах були прочитані цінні доповіді на тему: «Що дало християнство Україні за перше тисячоріччя», яку виголосив митроф. прот. д-р Григорій Удод, а також «Релігія і Церква в сучасній Україні напередодні тисячоріччя християнської України», що її прочитав д-р Богдан Боцюрків. Доповідь «У сторіччя Українського Жіночого Руху» прочитала д-р Марта Богачевська і «Завдання СКВУ на тлі сучасних потреб» виголосив ред. Ілля Дмитрів.
У рамках СКВУ також відбувались інші наради молодечих, наукових і релігійних установ і організацій, які також винесли свої рішення. Тут дозволю собі ширше поінформувати про симпозіюм на тему:
Український екуменізм
Заходами Українського Патріярхального Світового Об’єднання відбувся у рамках СКВУ симпозіюм на вищеназвану тему, у якому були виголошені три доповіді й прочитана одна на цю тему стаття. Голова Ради українських громадських організацій з Канади за Патріярхат УКЦеркви, о. декан Роман Ганкевич, як господар на Канадському терені, привітав учасників та попросив голову УПСО д-ра Богдана Лончину відкрити симпозіюм. Вступне слово на відкритті симпозіюму д-ра Б. Лончини друкуємо на іншому місці. Правда, кожна доповідь називалась сесією, і для кожного доповідача був окремий голова сесії, який представляв доповідача й керував дискусією, але це нічого не додавало до суті й змісту симпозіюму. Можна це робити простіше.
Першу доповідь виголосив Владика Митрополит Максим Германюк на тему: «Діялог католицької Церкви з православними Церквами». Владика подав загальне широке тло, як прийшло до розколу однієї Христової Церкви на Східню і Західню в 1054 р. Властиво до розколу не було якоїсь канонічної, серйозної причини, але були особисті, що були первопричиною, а згодом для цього знаходились і інші. Доповідач підкреслив, що у спробах поєднання як з одної, так і з другої сторін не шукали причин поєднання Церков, але завжди знаходили арґументи, які їх роз’єднували й відцалювали. «Тут можна було б говорити й аналізувати про собор у Ліоні, Константинополі, про Фльорентійську Унію, про спроби Слуги Божого Андрея, але про все це не буду говорити, бо це дуже широка тема,— сказав доповідач. Владика зупинився на періоді, коли обидві — православна й католицька Церкви після дев’ятисотлітнього поділу зняли з себе клятву й обнялись, два архиєреї, поцілунком миру. У цьому велика заслуга Івана XXIII. Початок був зроблений, і на цьому не зупинились, але дальше почали працювати. Цю лінію діялогу дальше продовжує Папа Іван Павло II. Цей діялог не спирався тільки на заявах, але — проявлявся у практичному житті. Нещодавно покликана до життя спеціяльна комісія, до якої входять 60 осіб — по тридцять від обох Церков. Між тими учасниками й богословами є визначні особи. Нашу Церкву заступає Владика Мирослав Марусин. Відомо, що греки були проти участи нашої Церкви, вони вимагали, щоб видалити з цієї комісії Владику Марусина, але цього не сталося. Для греків унія — це форма зради грецької православної Церкви. Комісія почала свої праці на острові Потмас, а згодом перенеслась на острів Родос.
Закінчення в наступному числі
(Непередбачено матеріал затратився на пошті)
