Сьогодні ми є свідками складних, часом гострих церковно-релігійних конфліктів у різних кутках нашої незалежної держави. Суперечності протистояння ускладнюються глибокою економічною кризою, невирішеними соціяльними проблемами, неміччю влади, матеріяльним і духовним зубожінням людей.
Якщо уважніше проаналізувати існуючу ситуацію, можемо вивести певну закономірність між процесами, що відбуваються в державі і в Церкві.
Досить умовно накласти церковно-релігійну мапу України на адміністративну і побачимо взаємне переплетіння релігійної орієнтації з політичними пристрастями, груповими амбіціями, сепаратистськими намірами. Так, в єдиному силовому полі Росії у східніх і південних областях перебувають Українська Православна Церква — Московський Патріярхат (УПЦ—МП), колишня партноменклятура, політичні партії соціялістичної і соціяльної орієнтації, значна частина інтелігенції, які ратують за єдиний духовний і економічний простір, спільну валюту і армію, єдині кордони на всій території СНД, а в дійсності — за повернення до колишньої імперії з єдиним «православієм».
На протилежному кінці держави ті ж партноменклятурні сили разом з частиною духовенства, керуючись власними інтересами, вимагають Карпато-Руської автономії, роздуваючи неіснуючу проблему русинства, ведуть справу до розколу Української Греко-католицької Церкви (УГКЦ) в Закарпатті.
У центрі України і в західніх областях йде непотрібна і дуже згубна боротьба між колишніми православними діячами Руської Православної Церкви (РПЦ) при прямому втручанні державних чинників з священиками тієї ж Церкви, яких проімперські структури з поспіхом штовхнули на створення в Галичині Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ).
У самій Галичині відбувається довготривале протистояння, а місцями навіть відкрита ворожнеча між греко-католиками і православними, і це там, де домінуюча УГКЦерква могла б стати стабілізуючим фактором в національно-державному і релігійному житті.
Сьогодні ми не повинні забувати про ту ролю, яку відіграли різні релігійні течії в недавні часи національно-визвольних змагань.
Коли ієрархи, священики УГКЦ разом з народом пробивали мур тоталітарно-адміністративної системи, духовенство РПЦ на сході України чинило всілякі перешкоди відновленню автокефалії, яка там існувала в 1921-1930 роках і у 1942-1944 роках, виступали проти становлення УГКЦ, активно боронили російське православ’я.
На становище Церков в Україні впливає своєрідна соціяльно-психологічна аура (культура, загальноосвітній рівень, сталі релігійні традиції і т.ін.), а також наявність партій християнської орієнтації, мирянських організацій, релігійно настановленої інтелігенції.
Недавно проведені Інститутом Філософії АН України соціологічні дослідження, хоча б орієнтовно, але виявили, що в південній Україні більшість людей є атеїстами і тільки 10% — віруючими. У центральній і східній частинах це співвідношення становить приблизно 50 на 50%. І тільки в Галичині близько 90% опитаних визнали себе віруючими, а 1% — атеїстами.
Християнські партії в Україні тільки зароджуються, мирянські організації (за винятком Галичини) фактично відсутні, інтелігенція з відомих причини досить довгий час була відсторонена від Церкви. Така атмосфера не може позитивно впливати на цивілізований вихід Церков із кризи, а тим більше на подолання складнозаплутаних релігійних конфліктів. Натомість мають місце прямі втручання у церковні справи державних чинників, народніх депутатів, лідерів політичних партій і громадських організацій, різних ділків, які, спекулюючи на релігійних почуттях людей, вирішують свої кар’єристичні і матеріяльні справи.
Сказане вище приводить нас до висновку, що українці не однородні: в різних регіонах різна культура, традиції, ставлення до минулого і сьогодення, Церкви і релігії. Спільним і об’єднуючим для них повинна стати політично-незалежна, економічно багата і насправді правова держава.
Разом з тим, не можна відривати релігійне відродження і становлення Церков в одночасі від процесів розбудови держави або навпаки, і ставати будь-кому на сторону однієї конфесії, визнавати її єдиною національною і канонічною.
При недотриманні цих принципів будемо мати ще глибшу кризу православних церков в Україні, розкол Греко-католицької Церкви і Галичини, перенесення на невизначене майбутнє відновлення автокефалії.
Існуючі проблеми одним махом нам не вирішити, тому що вони прийшли до нас не сьогодні, а склалися протягом довшого історичного часу.
Так вже сталося в нашій історії, що українські землі були місцем експансії східніх і західніх сусідів, що призводило до поділів і переподілів цих земель між ними. Згадаймо хоча б Андрусівський таємний договір, коли Україна була поділена між Польщею і Москвою.
Отже, дилема Схід і Захід для України є найбільше ворожа. «Нема певнішої для знищення України. Прикладімо «Схід-Захід» до українського релігійного життя — і будемо мати релігійну війну» (Юрій Липа. Призначення України, Просвіта, Львів, 1992, ст. 235).
Чи була для України якась інша альтернатива? Так. Бо ж, передусім, не Схід і не Захід були джерелом України. «Наша бо земля протягом довгих століть належала до антично-грецького кругу, до кругу античної культури Елади — родовища пізнішої культури, і Риму, і Европейського Заходу. В цей факт варто вдумуватися частіше і глибше» (Євген Маланюк. Нариси з історії нашої культури, AT, «Оберіг», Київ-1992, ст. 11-12).
З Півдня прийшло до нас християнство, туди була спрямована політична і торговельна експансія київських князів. Культура і духовність, які прийшли з Півдня, поступово сухопутніми і морськими шляхами проникали на всі українські землі.
«Нарешті, друга напрямна українських земель — це Північ. Звідти прийшла династія норманів, звідти, як і з півдня, прийшли користі торговельного посередництва, культурні виміни… Врешті на північ була військова експансія київських князів, там була найбільша домінія Києва — Новгород» (Юрій Липа. Призначення України. Просвіта, Львів-1992, ст. 236).
Та й найповажніші потуги нашого народу за незалежність були зв’язані з підтримкою його з Півдня і Півночі (успіхи визвольної війни Б. Хмельницького, орієнтація і надії І. Мазепи на шведського короля, П. Орлика на Туреччину).
Можливості не були використані, і повернути колесо історії України на незалежницький шлях не вдалося. Українська історія продовжувала «крутитися на рожні» між Сходом і Заходом.
Сьогодні, в період глибокої всезагальної кризи в нашому суспільстві, коли є небезпека втратити незалежність на користь східнього сусіда, а Захід не спішить нам на допомогу, знову, як і в минулі часи, йде рятівний пошук альтернативи через входження України в можливі об’єднання Причорноморських держав або Балтійсько-Чорноморських.
Ввійти до західніх структур ми ще не здатні через економічну недугу, нестабільність, відсутність чітких законів і насправді правової держави, а з Росією нас пов’язують тісні економічні відносини і залежність від енергоносіїв.
Керівників високо розвинених держав світу, західніх політичних лідерів, промисловців і бізнесменів перш за все цікавить, якщо мова йде про Україну, ядерна зброя на її території і відносини з Росією. Саме від рішення цих двох важливих проблем залежатиме на найближчу перспективу геополітичне становище України у Европі і світі.
Мусимо шукати різні варіянти інтеграції з сусідами, якщо хочемо вижити і бути суверенними. Така інтеграція дала б нам на Заході країни спад сепаратистських настроїв, зміцнення позицій Греко-католицької Церкви, на сході — об’єднавчі перспективи в українському православ’ї і рух до автокефалії. Без об’єднання Православних Церков в Україні ніхто з нами не буде говорити про незалежну Церкву. Мусимо до цього об’єднання йти і маємо на це право.
Майже всю історію, будучи політично і церковно поділені, українці не переставали прагнути до порозуміння і поєднання, тому що їм було властиве однаково поважне ставленя як до християнського Риму, так і до християнського Царгороду, та й саме геополітичне становище України вимагало цього.
Що ж перешкоджало нам зробити це в минулому і що перешкоджає — сьогодні? Чи є між цим якийсь причинно-наслідковий зв’язок?
Так, не мала Україна своєї держави, народ був розділений політично і релігійно, постійно воював між собою на шкоду собі і на догоду корисливим політичним цілям сусідів. Але ще гірша біда була в тому, що український народ роздвоювався, в ньому вихолощувався національний дух, вироблявся нігілізм до державотворення, історичних традицій, формувалася байдужість до «своєї віри».
«Кажуть, що десь на початку нашого століття візитував у Києві Микола II. Любуючись Мазепинським чудом — Миколаївським собором (його зруйнував Постишев у 1934 році), він запитав у прихожан: «Ви вдячні Мазепі за цей величний храм?» — «Аякже, Ваша Величність, — відповіли прихожани, — він же його побудував». — «І проголошуєте йому анатему в цьому ж самому соборі щороку на Великдень?» — «Не можна інакше, всі ж проклинають, Ваша Величносте». — «І що ж ви за народ такий?!» — вигукнув цар, вражений нашою роздвоєністю» («Березіль», 92, 11-12; ст. 88).
Довготривалість цього процесу робила щораз гірші позначки в нашій національній пам’яті, обезсилювала духовний потенціял. Особливо це стосується східньоукраїнських земель. Іван Огієнко в 1913 p., задумуючись над долею нашого народу, висловив припущення щодо повного упадку через 20-30 років справи українства, духовного запустіння, церковного руйнування, якщо ситуація якось не зміниться. Ситуація не тільки не змінилася, але й погіршилась. А чи могло бути інакше? Ні. Поперше. У 1986 році Київська митрополія позбавляється своєї автономії і підпорядковується Московському патріярхатові. За деякий час руйнується структура митрополії, вона стає звичайною єпархією. Поступово касуються церковні книги, мова богослужіння, елементи обрядовости. Українських церковних ієрархів переводять служити в Росію, а російських — в Україну.
Подруге. Засадничі християнські демократичні принципи, властиві українському православ’ю, замінює ідея цезаропапізму із ставленням інтересів державної влади понад норми християнської моралі при наданні більшого значення зовнішнім ознакам віри над внутрішнім удосконаленням.
Потрете. Українське православ’я втрачає підтримку зі сторони інтелігенції — цього генератора ідей, льокомотива суспільно-культурного розвитку. «Свого часу Дмитро Донцов, якого не можемо підозрівати у великих симпатіях до греко-католицизму, звинувачуючи східньоукраїнську «демократичну інтелігенцію» в антипатріотичній, антидержавницькій поставі, цілком справедливо приписував їй головний гріх — віровідступництво. Він писав: «… У цієї останньої бачимо замість прив’язання до своєї віри — байдужість до неї, коли не ворожість або лише формальну релігійність». «…Бо замість шукати свого місця і своєї історичної місії в християнському світі, вони одностайно воліли від православного царя, аби лиш «відлучитися від того погибельного рода» (Польщі). (Іван Паславський. Українська інтелігенція і церковна традиція, Львів-1993, ст. 4-5).
Все це разом привело до занепаду українського православ’я, християнської ідеї і принципи якого були позбавлені українського «я», нашої внутрішньої сутности. Правда, у 20-х роках XX ст. зароджується Автокефальна Церква, яка оперлася на традиції Київського Собору 1147 p., але проіснувала під більшовицькою владою недовго. Рештки цієї Церкви зісталися серед українців в Америці.
До «перебудови» 1985 року яких-небудь рухів на землях, де зародилася Автокефальна Церква, не було. Постає питання, чому з таким великим поспіхом утворюється Українська Автокефальна Православна Церква в Галичині у 1989 році? З двох причин: щоб не допустити відродження УГКЦ і якось зберегти позиції Руської Православної Церкви. Коли автокефальний рух набрав розмаху, сьогоднішні «філаретівці», сподіваючись за звичкою, що Автокефальна Церква в незалежній Україні може стати «державною», обминаючи церковні канони, пішли на утворення УПЦ.
Потім обидві Церкви об’єдналися, опісля розійшлися, і цьому немає кінця. На більшій території України діє УПЦ-МП в канонічному зв’язку з Московською патріярхією і покищо до об’єднання з УАПЦ і УПЦ-КП не спішить. Чиє вихід з цієї кризи? Він мусить бути. Але тільки канонічним, еволюційним шляхом, а не революційним, який спостерігаємо сьогодні, об’єднуючи всі православні структури.
Інша Церква, Греко-католицька, яка, образно висловлюючись, була повернута серцем на Схід, а розумом на Захід, попри всі нагінки, перешкоди і труднощі, зберегла свій обряд, мову, виплекала національно свідому інтелігенцію. Ось що в цьому контексті читаємо в І.Лисака-Рудницького: «Мабуть найбільш разючою рисою в національному відродженні Галицької України була унікальна роля, що її відіграла Греко-католицька (Уніятська) Церква… Східній обряд проводив чітку демаркаційну лінію, що відділяв його вірних від поляків, які належали до латинського обряду, а підлеглість Римові творила забороло російського впливу» (Іван Паславський. Українська інтелігенція і церковна традиція, Львів-1993, ст. 5).
Не забуваймо, що Греко-католицька Церква, яка виникла як загально-українське явище, і, до, речі, найпізніше прижилася у Галичині, не втрачаючи духовної і етнічної єдности з Великою Україною, перетворила галицького русина в українця, а Галичину в своєрідний український П’ємонт. Відроджуючись у важкій і несприятливій для неї атмосфері, УГКЦ переживає сьогодні кризу як внутрішнього, так і зовнішнього характеру. До проблем треба віднести регабілітацію Церкви, відшкодування майна, розбудову старих і утворення нових єпархій, брак кадрів і т.ін. Непрості сосунки складаються останнім часом з Апостольською Столицею. У зверненні Мирослава-Івана, Кардинала Любачівського, глави Української Греко-католицької Церкви в Україні й на поселеннях (див. «Патріярхат», Нью-Йорк, квітень 1993 p., ст. 6-8) звучить тривога з приводу затягування апробацій рішень Львівського Синоду УГКЦ 1992 p., обмеження юрисдикції Церкви до території Галичини, словакізації Церкви в Пряшеві, підпорядкуванні частини церков Закарпаття Апостольській Адміністратурі. У цьому зв’язку варто нагадати, що Папа Римський у 1807 році видав декрет, яким відновив Галицьку митрополію, а митрополитові Галицькому надав усі права митрополита Київського на території Галичини і Холмщини. Оскільки Ватикан не тільки Апостольська Столиця, але й держава, правомірно можна поставити це питання на державному рівні, дипломатичними каналами.
Не обминути нам сьогодні взаємовідносин Греко-католицької і Римо-католицької Церков на Україні, які, без сумніву, мають вагоме значення не тільки для УГКЦ, але й впливають на релігійну ситуацію в Галичині. Взяти хоча б події в Перемишлі (РП) і реакцію на них офіційного Львова і Греко-католицької Церкви. Попри всі перипетії, не можемо з нашої сторони ставити питання «зуб за зуб». Мусимо себе заявити перед світом перш за все, як демократична країна щодо прав свободи людини і свободи совісти, пробиваючи політичну і інформацій ну бльокаду дня утвердження свого українського реноме.
Загалом, дивлячись сьогодні на перспективу Церков в Україні, задумаймось над тим, чи не могла б ідея греко-католицизму стати в майбутньому основою для побудови соборної української Церкви? Що не вдалося зробити в геополітичному пляні Сходові й Заходові, може вдасться зробити на національному ґрунті.
Відомий релігієзнавець Іван Гречко у статті «Ми знову спізнилися, браття» («За вільну Україну», 17 квітня 1993 p.), турбуючись з приводу зволікання церковних і громадських організацій, владних структур до підготовки 400-річного ювілею Берестейської Унії, ставить питання про об’єднання зусиль греко-католиків і православних для плідної праці у цьому напрямку. А це може зближувати позиції обох сторін.
Гуменний Мирослав Омелянович,
заступник директора Львівського музею історії релігії,
290008, пл. Ставропігійська, 1
