В останньому часі довелось прочитати чимало статтей в українській пресі про невідрадний стан українського шкільництва в ЗСА. Автори статтей пишуть нам про постійне зменшування, з року на рік кількости учнів у наших школах, і пропонують нам різні варіянти виходу з цієї кризи. Нещастям усіх цих алярмів є факт, що вони (алярми) ніколи не спираються на достовірні статистичні дані. Післявоєнна українська еміграція до ЗСА (1947-1950), за майже 30 років свого існування, не подбала про статистику української національної групи в ЗСА і навіть не пробувала таку статистику перевести, дарма що, засадничо, в цьому не було б нічого трудного чи неможливого, поскільки існує УККА зі своїми відділами, існують церковні громади, існує ціла низка інших українських організацій, які могли б допомогти у цьому ділі. Треба було тільки зрозуміти, що без національної статистики важко керувати національною групою, бо майже не можливо плянувати доцільні й переконливі заходи для її дальшого розвитку. Тим часом, навіть уламків такої статистики наші пляновики не посідають і це є причиною, чому вони густо-часто будують замки на леді, зокрема в ділянці українського шкільництва в цій країні.
У цьому місці, мусимо підкреслити, що в наших потребах нам мало може допомогти державна статистика, її щодесятирічні списи населення (останній за 1970, черговий за 1980 роки). По-перше, державна статистика не прив’язує великої ваги до національної чи пак етнічної статистики ЗСА, по-друге, у цій ділянці вона доходить до своїх висновків не на основі опису кожного окремого статистичного факту, але на основі «зразка» («семпл» фактів). Подібно на підставі таких «семплів» працюють бюра опитування в ЗСА, що на підставі отриманих «зразків» відповідей, вираховують пізніше, скільки людности є «за», скільки «проти», а скільки не знає, на яку ногу стати в предметі опитування. Часами з такого опитування виходить така правда, як та, що «вош кашле», але бюра опитування в свої висліди вірять, як і вірить у них, у переважній частині, публіка, і вірити нам можна у висліди державної статистики, хоч їх підставою є змінні «зразки» фактів, а не самі факти. Ось, напр., державний перепис населення з 1970 року подає для м. Філядельфії кількість 21,055 українців, що вважають українську мову своєю рідною. Ми не маємо і не мали своєї національної статистики, яка подала б нам статистичні дані, наскільки подана державною статистикою цифра відзеркалювала дійсність в 1970 році, і наскільки з цього часу кількість українськомовних українців у Філядельфії збільшилася чи зменшилася. коли питатися філядельфійських старожилів, скільки в Філядельфії живе українців, то відповідь звичайно паде: 40-60,000, але цієї цифри ніяк не можна доказати кількістю зареєстрованих парафіян в українських (католицьких, православних, євангелицьких) парафіях Філядельфії (около 3,600 родин). Мабуть цифра 40-60,000 такого походження що цих славних 2 мільйони українців в ЗСА) але тільки 10,000 платників УККА!, тобто до українців дораховано карпатських русинів з Мунгальської Метрополії (320 тис. але треба відрахувати греко-католиків мадярів, словаків і хорватів), карпатських русинів з Карпаторуської православної церкви (102,000), парафіян українського етнічного походження в трьох російських православних церквах в ЗСА (487 тис.), парафіян українського етнічного походження в різних англійських церквах (найменше 50,000 латинських католиків, скільки в інших церквах невідомо), українців, що не є членами ніякої української парафії (перший крок до денаціоналізації — кількість невідома). Реальнішу цифру отримаємо, коли до українців зарахуємо тільки тих, що себе за українців уважають (покищо без огляду на їх «рідну» мову чи уяву про неї), а саме: (а) українців-католиків (около 280 тис.), (б) православних українців (135 тис.), (в) українців євангеликів і баптистів (50 тис.), (г) інших: лат-кат. і незареєстрованих — 50 тис.) — отже разом 515,000. Реально можемо говорити про пів мільйона українців у ЗСА, хоча, без сумніву, кількість американців українського етнічного походження є значно більша; вона сягає 1.4-1.5 мільйона осіб, але не мітичних 2 мільйони. Але цифри, що ми їх навели, є приблизні, побудовані на хитких основах. Правдивих цифр не знаємо, бо їх не маємо, поскільки ніякої статистики ми не робили й не робимо. Державна статистика подає, що в ЗСА є 249,351 українців, що українську мову вважають своєю рідною. Не треба літати на крилах фантазії.
А таки дуже хотілось би мати точну відповідь на деякі питання, як ось, наприклад, на питання, що стосуються нашого шкільництва. Ми знаємо, наприклад, що кількість учнів в українських школах (цілоденних і доповняючих) зменшилася восені 1977 року в порівнянні з 1976 роком на 30 відсотків, але не знаємо чому зменшилася? Може в даних річниках, що вперше приходять до школи, зменшилася загальна кількість дітей? Кажуть, що особливо трагічною була справа записів до українознавчих шкіл; майже в усіх містах нашого поселення кількість записаних сильно зменшилася. В Філядельфії, в трьох школах українознавства, в старших клясах було всього 12.53% наявної кількости дітей цієї вікової групи (в підрахунку від 21.055 українців у державному переписі), але в минулому році їх було ще 19.76%. До нижчих кляс українознавчих шкіл у Філядельфії записалося тільки 7.88% наявної кількости дітей відповідної вікової групи, але в тому 13.77% дівчат і 3.02% хлопців. Виглядає так, що батьки вирішили, що їхнім синам школа українознавства до щастя не потрібна. Звичайно, ми повторюємо, що наші цифри дуже приблизні, правдоподібні, але неправдиві, бо статистики не маємо, а в подібних розрахунках ми повинні спиратися на реальні цифри. Все ж таки, ці цифри вдаряють на сполох. Вони нам показують, що навіть ті родини, що вживають української мови як рідної в домашньому побуті (так державний перепив підрахував цих 21,055 українців у Філядельфії), не відчувають потреби школи українознавства для своїх дітей. Більше, ніж 4/5 батьків відкидає школу українознавства як непотрібну. Але, крім шкіл українознавства, в Філядельфії існують ще при українських католицьких церквах цілоденні вселюдні школи. Мало в цих «українських» католицьких школах вчать української мови, але все ж таки дещо вчать. В деяких з тих шкіл, учні неукраїнського етнічного походження творять значну більшість учнівського комплету й, очевидно, не виявляють ніякого ентузіязму для навчання української мови. Отже, коли ми підрахуємо кількість учнів українців у цих школах і додамо до них ще кількість учнів-українців у школах українознавства, ми отримаємо приблизну кількість 1,275 учнів що так чи інакше вчаться української мови, що користають з існуючих цілоденних шкіл при українських церквах. У групі, що нараховує 21,055 українців, за віковим поділом у віковій групі від 6 до 18 року життя, повинно бути 4, 972 дітей. Якщо прийняти, що стільки є українських дітей у Філядельфії, то кількість 1,275 дітей, що навчаються української мови, виносить 25.64%, або 1/4. Три чверті українців, учнів і батьків, підкреслюю цих учнів і батьків, що їх державний перепис зарахував до тих, що їх рідна мова є українська, зовсім не цікавляться навчанням української мови, навіть у цих розмірах, що їх використовують для навчання в цілоденних школах. Вони цілком вдоволяються неукраїнським шкільництвом і вважають його цілком вистарчальним для виховання й навчання молодих українців.
І ще раз повторюю, наші приблизні розрахунки зроблені від цифри, поданої державним переписом, а не від перебільшених цифер типу 40,000 чи 60,000 українців у Філядельфії. Якщо б прийшлось було рахувати від них, наші цифри мали б ще більше катастрофічний характер. Але, й без них, є підстава, щоб призадуматись, що далі робити? Процес денаціоналізації українців у ЗСА вже почався і зробив сильний поступ. Цей поступ зроблено тому, що йому сприяли батьки, сприяли деякі установи й організації, сприяла наша Церква. Якщо б цього сприяння не було, денаціоналізаційний процес серед нашої української громади ніколи не був би проникнув так глибоко і не був осягнув такі успіхи. Поскільки денаціоналізаційний процес є протиприродній і тому шкодить духовому розвиткові людини, поскільки він, обіднюючи культурно людину, шкодить її гармонійному розвиткові, поскільки він діє свідомо в інтересах різних утопійних мафій на некористь людини, що її денаціоналізується, а на виключну користь цих мафій, ми вважаємо денаціоналізацію українців у ЗСА для них, у високому ступні, шкідливою й, тим самим, небажаною й непотрібною. З цих причин бажаємо справі денаціоналізації українців у ЗСА присвятити дещо уваги.
II
Денаціоналізація не є тотожною з асиміляцією, хоча під асиміляційними процесами дехто розуміє теж процеси, по суті своїй, денаціоналізаційні. Коли ми колись, в старому краю, говорили, напр., про «жидів-асимілянтів», ми думали звичайно про тих жидів, що з усіх сил намагалися виректися усіх ціх свого жидівства й стати «найправдивішими» поляками. Насправді, денаціоналізаційні процеси відрізняються від асиміляційних тим, що вони (денаціоналізаційні процеси) штучні, неприродні і навіть протиприродні («контра натурам»), коли асиміляційні процеси є процесами природними, в яких духовий розвиток людини відбувається в повній згоді з умовами, серед яких ця людина живе і в яких вона діє. В асиміляційних процесах, які, до певної міри, є неминучі, духовий розвиток людини відбувається самостійно, без ніякої «соціальної інженерії» згори, без потрясень і зрушень, без непотрібних ломок характерів і без потреби вивертання всього д’горі дном для осягнення якоїсь уявної чи доктринальної ціли. Мутатіс мутандіс, черпаючи аналогії з суспільного життя, можна сказати, що асиміляційні процеси своєю природою є процесами еволюційними, коли денаціоналізаційні процеси своєю несподіваністю й наглістю, своїм плянованим насильством, є процесами типічно революційними.
Асиміляція українця в ЗСА чи в інших країнах його поселення поза межами України, не вимагає від нього чи від його нащадків зречення їх національно-культурної спадщини, серед якої дуже важливу частину представляє українська мова, що її кожному, що визнає свою національно-культурну спадщину українською, треба обов’язково вивчати й знати. Але, асиміляція, що в ЗСА означає пристосування українця до американського оточення (національно-культурного в ЗСА воно не англо-саксонське, але різноетнічне), зовсім не перешкоджає в тому, що цей українець і навіть наступних десять чи більше генерацій в Америці можуть залишитися «українцями в Америці», навіть зі своєю українською мовою, а не мусять бути тільки якимись ближче неозначеними американцями українського походження, що вирізняються своєю любов’ю до гопака й вареників. Звичайно, такі «українці в Америці», вже в другій чи третій генерації різнитимуться від українців на Рідних Землях, але й теж від українців канадських прерій, українців в Австралії, українців на Зеленому чи Сірому клинах, українців у Великобританії, Бразілії чи Арґентіні. Ми старші добре пригадуємо, якою дивовижжю для нас, перед II світовою війною, були всі ці поворотці зі ЗСА чи Канади (ми їх називали «американи»), як важко було нам з ними знайти спільну мову. А були це українські патріоти, які залишили всі свої достатки за океанам щоб повернутися на Рідну Землю і за це, переважно, потерпіли, бо згідно зі своєю дивовижною логікою, їх перших вивезли більшовицькі «визволителі» в 1939 році на Сибір чи до Казахстану, заклясифікувавши їх як «ворогів народу». Важко було нам з ними знайти спільну мову, бо вони були сильно засимільовані. Думаю, що непорозуміння післявоєнних Українських еміґрантів до ЗСА з представниками попередніх українських іміґраційних хвиль в ЗСА, мали цей самий ґрунт. А втім, дальший хід асиміляційного процесу в самих ЗСА матиме той наслідок, що українець з «малої України» в тінях церкви св. Юра в Ню Йорку, значно різнитиметься від українця не тільки з Флориди, Арізони чи Каліфорнії, але навіть від свого «сусіда» з Філядельфії.
Коли асиміляція є пристосуванням до оточення, головно в сферах кліматичній, соціяльно-побутовій, соціяльно-економічній, культурній («акультурація») і в усіх цих сферах проходить в згоді з законами природи, то денаціоналізація є, теоретично, революційним ломанням старих форм на користь нових, процесом насильницьким, накиненим цими «силами», які бачать в тому свою користь. Революційні процеси можуть бути природніми, коли вони дозрівають в гущі народніх мас і коли соціальні зміни проходять нагло, стрибкоподібними скоками, але вони є неприродні й протиприродні, коли вони є цим народнім масам накинені. Денаціоналізація в ЗСА була і є процесом протиприроднім, накиненим з боку чи згори для певних корисливих цілей. Вона є процесом контрреволюційним, бо цих псевдо-революційних змін ніхто собі не бажає, нікому вони не потрібні. Колишній през. Рузвельт любив деякі події в суспільному житті ЗСА характеризувати такою сентенцією: «Коли таке трапилося, то видно, що хтось так заплянував! Коли в другій половині XIX ст. приступлено в ЗСА до насильницької денаціоналізації всіх не англо-саксонських елементів населення в ЗСА і на послуги цієї денаціоналізації поставлено школи, Церкви, державні уряди й установи, численні приватні організації, то було ясно, що плян насильницької денаціоналізації в ЗСА продумано до найменших подробиць. В результаті постала теорія т. зв. «перетоплювального казана» («мелтінґ пот»), в якому, в скорому темпі, мали перетопитись всі неангло-саксонські етнічні групи в одну «американську» націю. Звичайно, говорилося про «американську» націю, але думалося про англо-саксонську зовсім, як тепер в Україні, де насильницьку русифікацію населення проводиться, щоб створити єдиний «совєтський» народ але цей «совєтський» народ, — це ніщо інше, як народ російський. Ну що ж, колишні царські русифікатори не в одному могли б повчитися у своїх знаменитих наслідників, коли йдеться про русифікацію всякого рода інородців російської імперії.
«Теорія перетоплювального казана», придумана до умов у ЗСА, які існували в другій половині XIX ст. а яка зовсім не надається до умов, які існують в другій половині XX ст., обов’язувала в американській практиці до останнього часу, а подекуди ще її далі вперто тримаються ці чинники, що не розуміють повного її ідейного провалу в сучасній американській дійсності, а зате залюбки тримаючись різних реакційних теорій, що нібито виправдали себе в житті. Річ у тому, що різні утопійні мафії в роді інтернаціоналістичних, марксистських і нео-марксистських, маоїстських, троцькістських, псевдоліберальних, монопольно-капіталістичних, всесвітянських та інших світових мафій, що цілком виразно роками вже ведуть боротьбу проти релігійних і національних ідеалів окремих народів, висуваючи міражі якогось нібито «вищого» понад релігії й нації людства, що постає шляхом змішування релігій, народів, рас, ставлять перед собою утопійні цілі, які в житті мають вартість ілюзій. Хіба не ілюзійною є ціль, що ставлять собі кремлівські верховоди, які вважають, що їм вдасться зрусифікувати половину населення СРСР і створити єдиний «совєтський» (читай: російський) народ? Вистачить приглянутись, що практична політика на таких теоретичних основах не сприяє будівництву совєтської імперії, але сприяє поширенні «націоналістичних» настроїв в Україні та в інших національних республіках СРСР. За цих 10 років, кількість відомих українських «дисидентів» збільшилася в Україні на 3,000%, при чому кількість українських «дисидентів», засуджених за пропагування українського сепаратизму («геть від Москви») збільшилася з 28% до 61%. Відомий русифікатор українського роду, Федір Маланчук, який у квітневому числі львівського «Жовтня» (ч. 4, ст. 92-99) виступив з «памфлетом» (читай: огидна лайка, недостойна культурної людини) проти «українських націоналістів», намагаючись побити їх «положеннями» сучасної совєтської національної політики й фантастичними обвинуваченнями українських «націоналістів» у злигуванні з всесвітнім імперіялізмом і різними «реакційними» силами (ці «імперіялізми» й «сили», часто персоніфіковані в більшовицькій літературі «Волстрітом», є найкращим союзником Кремля зокрема в т. зв. політиці «Міжнародньої розрядки», про яку Кремлеві найбільше йдеться!), насправді виступив на повну користь тричі виклятим собою українським «націоналістам». Пропоную націоналістичним середовищам на еміграції, щоб перевидали опус Маланчука з невеликим коментарем. Цей коментар потрібний з огляду на більшовицьку семантику, вжиту в памфлеті Маланчуком. У цій семантиці, деякі терміни мають інше значення, ніж ті, що їх уживається в нормальній мові. Напр. термін: «український буржуазний націоналіст» — що він властиво означає, коли ми знаємо, що в Україні вже 60 років немає ніякої «буржуазії»?
Прикладів ілюзій, що їх створювали різні мафії своїми утопійними цілями, можна навести більше. Ось, у передвоєнній Польщі, ендецька мафія створила була теорію, що до 25 років, населення Галичини буде повністю спольонізоване. Всупереч міждержавним зобов’язанням, уряди Польщі намагалися в Галичині проводити політику, що бажала здійснення згаданої теорії. Але історія посміялася над нефортунним творцем згаданої теорії, проф. Станіславом Ґрабскім. Саме в 25-му році існування його теорії, коли вже всеньке населення Галичини мало бути спольонізоване, проф. Ґрабского призначали членом польської делегації, що мала укласти договір із СССР, також про розмежування обох держав. Натиск польської делеґації, підтримуваної також Черчілем, щоб до Польщі приєднано хоч м. Львів, «батько» Сталін послідовно відхиляв. «Що мені скажуть мої українці», мовив «батько» Сталін, «коли довідаються, що «батько» Сталін віддав їхній Львів полякам?» Автор утопійної теорії-ілюзії, проф. Станіслав Ґрабскі, підписав як член польської делеґації договір із СССР, яким передано Львів і майже всю українську Галичину (по лінію Керзона) до складу Української РСР.
ІІІ
Теорія денаціоналізації шляхом перетоплення усіх етнічних груп в американському казані з’явилась в ЗСА в роки великої розбудови американської промисловости і в роки майже постійної політики ізоляції ЗСА від решти світу. На перших порах, ця теорія пособляла скоріше асиміляції, а не денаціоналізації іміґрантів. В шкільництві, йшлось про те, щоб дітей з різних етнічних груп навчити англійської мови й виховати в них почування американської спільноти, але без того, щоб вдаряти по національно-культурній спадщині окремих етнічних груп. Тим, що діялося поза школою, американський уряд й суспільність цікавилися мало. І так у кожній українській парафії існували українські школи,в яких т. зв. дяковчителі і священики навчали українську молодь — української мови, грамоти, співів, елементів української історії, не кажучи про навчання молитов і обрядів, і все це в значно ширшому обсязі, ніж тепер у цілоденних школах. У Канаді, у прерійних провінціях, існували добре зорганізовані українські школи, де англійська мова була тільки предметом навчання, існували учительські семінарі, де вишколювали вчителів для українських шкіл, а в церквах концентрувалося навчання молитов, церковних співів і обрядів, проводилась катехізація української молоді в такому обсягу, що і в «старому» краю. Це все зникло, за одним помахом пера, в 1917 році, коли просто всякі форми українського шкільництва для канадських громадян заборонено.
Але, під кінець XIX ст. а особливо в першій декаді XX ст. «теорія перетоплювального казана» прибрала виразний, шовіністичний, англо-саксонський характер. Тут слід відзначити, що крім мережі публічних шкіл, що їх утримують різні шкільні ради, теорію «перетоплювального казана» перейняла теж Американська Католицька Церква зі своєю мережею вселюдних і середніх шкіл, яка почала її ще ентузіястичніше реалізувати, ніж мережа публічних шкіл. Але, на послугах теорії «перетоплювального казана» знайшлась теж публічна опінія, що її унапрямлювала американська преса. Всі можливі способи агітації й пропаганди поставлено на користь здійснення, швидкими темпами, денаціоналізації «етніків», вже в першому тут народженому поколінні. Методи, що їх стосували денаціоналізатори, були густо-часто неетичні, часами просто аморальні, а завжди осоружні небаченою пихою й зарозумілістю денаціоналізаторів. Нічого тут не перебільшуємо! У денаціоналізаційному процесі денаціоналізатори вживали таких методів: висміювання батьків перед дітьми, глузування з їхньої «неамериканської» мови й поведінки, нехтування батьками й заохочування дітей до спротиву батькам, плекання відрази й огиди до рідної мови й культури, пропаганда вищости всього американського над «старокрайовим», при чому об’єктові такого виховання пропонувалось забути негайно все минуле, порвати з ним усякі зв’язки й уподібнити себе до американського оточення в мові, акценті, побуті, способі життя, а коли ні, то значить ти «форейнер» і тобі треба вертатися негайно до цього нещасного бідного європейського краю, звідки ти приїхав. Щоб таке виховання «етніків» поширити на всю етнічну масу в ЗСА, денаціоналізатори видумували завзято різні етнічні «джовки» (напр. польські жарти), в яких різні етнічні групи в ЗСА піднімано на сміх, щоб зогидити їх в очах американців, представляючи їх як дурних, затурканих, нецивілізованих селюків, що ніяк не надаються до життя в урбаністичному суспільстві. Від цієї нагальної пропаганди, «етніки» тікали, ховаючись під змінені англійські імена і прізвища, поривали зв’язки зі своїми родинами і етнічними групами, боялись сказати слівце в рідній мові і, згодом, пропадали зовсім у чужому оточенні.
Скільки в цьому денаціоналізаційному процесі полилось непотрібних сліз батьків і матерей, дітей і старших, над якими збиткувались денаціоналізаційні експериментатори, то це зрахував хіба тільки один Господь Бог. Людям було байдуже. Коли польска делегація прийшла до свого єпископа прохати дозволу на будову нового костела (до цього часу Богослуження відбувалися в якійсь шопі, переробленій на каплицю), єпископ-айриш запитався, чи в Польщі вони мали, коли-небудь кращу церкву, ніж та, що її вони мають тепер? Польська делегація слушно вважала себе ображеною своїм єпископом і з цього виникнула справа. Єпископ-айриш виправдувався пізніше, що він нікого не хотів образити, бо він тільки сказав невинний «польський джовк». Отже такими «джовками» оперували теж єпископи Американської Католицької Церкви.
Несподівано, в 1950 роках, почали в американській соціологічній і педагогічній літературі, появлятися ластівки, що віщували майбутній широкий протест проти теорії «перетоплювального казана». В 1960-их роках, проти нього воює вже ціла низка науковців і політиків, і щодалі їх кількість збільшується. В 1970-их роках, широкий розголос здобувають книги проф. д-ра Михайла Новака із Сиракюзького університету, що став ідеологом боротьби за «нову етнічність». Бойова книга цього американського словака: Rise of the Unmeltable Ethnics (Зростання (впливу) етніків, що не перетоплюються) викликала не тільки широку й палку дискусію в наукових і громадських колах з певними практичними наслідками по лінії заведення в ЗСА політики багатокультурности (мультикультуралізм) з обов’язковим вивченням національно-культурної спадщини і білінґвальним шкільництвом. До речі, в Канаді, політика мультикультуризму пройшла вже етап експериментації. Після закінчення трьохрічної експериментальної фази організації білінґвальних англо-українських шкіл в Едмонтоні, Альберта, шкільна влада ствердила, що учні білінґвальних шкіл осягають кращі успіхи в навчанні англійської мови, ніж учні монолінґвальних шкіл. Для тих, що колись вчились багатьох мов у школі, цей факт цілком зрозумілий: навчання однієї мови впливає позитивно на вивчення другої мови: чим більше мов знати, тим скоріше можна вивчити кожну наступну мову. Але цей факт, — це й доказ всім тим, що й досі вірять, нібито, навчання чи знання української мови перешкоджає у вивченні чи добрій вимові англійської мови.
У наголовку книги проф. Новака показано головний арґумент опозиції проти «перетоплювального казана»: а саме арґумент, що в цьому етніки не перетоплюються в «американську націю» («юшка в ньому не вариться», за дотепним висловом одного з противників теорії «перетоплювального казана»). Чому у ньому етніки не перетоплюються, чому вони залишаються unmeltable, як каже проф. Новак? Головне тому, що творці теорії «перетоплювального казана» бажали осягнути ціль, якої осягнути не було можна (отже паки і паки ціль утопійну! — Л. Ш.) навіть при всьому цьому «ламанні костей» (за висловом посланки Барбари Мікульської з Балтимору, одної з провідниць у боротьбі за мупьтикультуралізм) у денаціоналізаційному процесі. Річ у тому, що ставлячи вимогу про перетоплення етнічних груп в «американську націю», творці теорії «перетоплювального казана» не взяли до уваги природних націотворчих процесів, але зідентифікували «американську націю», яка ще не мала потрібного часу для своєї консолідації, з однією етнічною групою в ЗСА, що її окреслюють як WASP (White Anglo-Saxon Protestants) отже білих англосаксів різних протестантських релігій. Ця група дуже (але й не виключно!) заслужилась для будівництва американської держави, але, в теперішніх часах, вона вже не відограє тієї ролі, що в минулому. До речі, під сучасну пору, англосакси в ЗСА творять тільки 35% населення, коли перед 200 роками цей відсоток виносив 77.8% (німців у 1776 році було 8% всього населення). Отже, творці теорії «перетоппювального казана» вибрали як інтегруючий центр майбутньої американської нації етнічну групу, що для національно-культурної інтеграції інших груп зовсім не надавалась через свою замкненість, ізольованість, свій шовінізм. Це й було причиною, що ця група впродовж другої половини XIX і першої половини XX ст. почала раптово втрачати свої державні впливи. Ще перший президент Рузвелт (Теодор) публічно хвалився, що в ньому немає ні крапельки англійської крови. Під сучасну пору, англо-саксонська група в ЗСА майже зовсім не має впливу на американську закордонну політику, але її вплив також на внутрішню політику малий. Група творить замкнений англосаксько-протестантський естеблішмент, з яким забагато ніхто не рахується і який поступово здає свої позиції на користь пізніше прибулих груп. Відсоток англосакського населення постійно зменшується шляхом сучасного напливу еспанськомовних груп, які прибувають до ЗСА легально й нелегально. Беручи до уваги велетенські резервуари «людських ресурсів» в латинській Америці, і їх природну експансію до ЗСА, існує конкретна можливість, що в XXI ст. лінґва франка в ЗСА може стати мова… еспанська.
Таким чином, з «ламанням костей», чи без нього, європейський «етнік» не міг стати англосаксом і він ним не став. Шкода було «мучити худобу». «Етніка» позбавлено його рідної мови й національно-культурної спадщини, але на цьому діяння теорії «перемови й культури «етнік» на набув. Для англосаксів, з якими він мав інтегруватися, він надалі залишився «форейнером» і таким він для них буде і за десять поколінь. «Етнік» перестав бути українцем, поляком, словаком, італійцем і став ближче неокресленим «американцем», що вживає гіршої чи кращої англійської мови (а втім, цією мовою можуть говорити не тільки «американці») але національно-культурно він не має ніякої «приналежности». Соціяльно, його положення є майже безвихідне, воно характеризується іммобільністю, відсутністю соціяльного авансу, бо ж він далі, не зважаючи на всі свої зусилля уподібнитись до оточення, рахується громадянином II і III кляси. Проти цієї загальної кривди для етнічних груп у ЗСА, без сумніву дуже заслужених для економічної розбудови ЗСА, мусіла наступити реакція не тільки передової соціологічної й педагогічної думки, але й самих калічених різними експериментами етнічних груп. Сьогодні вистачить тільки поговорити з молодими українцями III чи IV генерацій, щоб зрозуміти, як глибоко вони відчувають кривду, що їм та їхнім предкам зробила теорія «перетоплювального казана». Було б зайвим оптимізмом думати, що цю теорію вже остаточно переборено в ЗСА. Ні, коли слідкувати за американськими виданнями, видно виразно, що ця перетоплювальна утопія має ще багатьох, могутніх оборонців. Теорія мультикультуралізму, нібито, визнається в ЗСА офіційно, але за кожну поступку, за кожну урядову допомогу для її здійснення треба боротись з усіх сил. На прикладі марксизму бачимо, що різні утопійні теорії мають силу своїми діялектичними формулками впливати на свідомість людини до цієї міри, що вона відкидає багатющий практичний досвід, який заперечує утопійні теорії й виказує ілюзійність їхніх цілей. У наступному розділі цієї праці, постараємося представити зусилля утопістів-денаціоналізаторів вжити навіть нашу Українську Католицьку Церкву для денаціоналізації українців у ЗСА.
Закінчення буде
