Іван Кедрин,сеньйор українських журналістів, порушив недавно у «Свободі» нібито забуту, хоч дразливу, але внутрішньо хвилюючу кожного з нас, тему календаря, у статті «Після Великодня за двома календарями» (2 травня 1981). Автор із властивою йому уважністю, але й відвагою, заговорив про справи, які більшість воліє промовчувати, бо вони «викликують контроверсії», а в українській громаді належить до доброго тону оминати контроверсії…
І. Кедрин висловився на календарні теми не з позиції промотора того чи іншого церковного календаря, а лише як суспільно активна і відкрита на проблеми дня людина, що бачить позитиви й негативи різних наших суспільних явищ. Він не ламає списів за «старий календар», але бачить виразно ряд недоліків, які нам принесло адміністративне введення «нового календаря» у філядельфійській Митрополії та в чікаґській Єпархії. Автор має зрозуміння до деяких практичних аргументів тих осіб, що стояли за зміною, але одночасно уважає, що втрачено багато саме тим, що деякі священики й вірні пішли по лінії найменшого опору та за всяку ціну хотіли пристосуватися до оточення.
Після того, що сталося на календарному фронті за останні роки, І. Кедрин радше пропонує прийняти факт різних календарних відзначень наших свят і апелює, щоб календарний поділ не став справжнім поділом людей того самого народу і релігії. З цим «реалістичним підходом» не можна не погоджуватися. Справді, нова релігійна війна для українців-католиків (бо це не стосується наших братів православних!) була б шкідливою, а в обличчі інших завдань цієї спільноти була б цілком зайвою. Та це не означає, що треба до цього питання ставитися легковажно, покласти його «під сукно» і не витягнути доброї лекції з минулих, не завжди щасливих потягнень. Це також не означає, якщо можна щось поправити, щоб цього не робити! Під цим кутом спрямовані й ці дальші міркування.
Перехід на григоріянський календар (такий самий неточний, як і юліянський!) в Українській Католицькій Церкві Америки почався після другої світової війни з ініціятиви молодшого покоління, яке в тому часі бажало увійти в загальний струм «американізації» й воліло затирати різні сліди відмінностей. Це явище було властиве не лише українській етнічній групі, але й іншим. Тодішня молодша й середня (перша вихована в Америці) Генерація священиків бажала уподібнитися у всьому до своїх братів по релігії — римокатоликів. Як сьогодні відомо, покійний єпископ, а потім митрополит Константин Богачевський, з природи дуже консервативний і авторитарний, не був прихильником цього переходу, але годився із станом, де на місцях рішенням більшости приймали новий календар.
Проте, не було вдумливого впливання і роз’яснювальної праці серед духовенства і вірних, щоб зберегти всі особливості обряду і традиції, бо це становить внутрішню силу окремого обряду та церковної структури і сприяє самозбереженню групи.
Толерувалося двокалендарність, як також і поступове затрачення інших особливостей, властиво, повільна латинізація у нашій Церкві. Перехід на англійську мову в останньому часі є лише логічним продовженням перших змін.
Згодом митрополит Сенишин і єпископи Шмондюк та Габро вже в ім’я уніформації і церковного порядку (так, ніби це були найвищі вартості в Церкві) самі сприяли переходові на новий календар, вже не спеціяльно звертаючи увагу на потребу голосування і якогось цензусу щоб парафія могла перейти на новий календар, чого вимагав митр. Богачевський. Треба сказати, що навіть нова і «патріотична» еміграція не скрізь усвідомлювала собі поважних наслідків цих змін. Як не дивно, але в багатьох парафіях, де переважали нові емігранти, в 1950-х і 1960-х роках відбулися ці зміни, бо новоприбулі або тим не переймалися або не розуміли, про що йдеться. В деяких осередках навіть не потрудилися піти голосувати, тоді коли прихильники григоріянського календаря самі, чи за намовою священиків, пішли і проголосували за новим календарем. Так ми маємо такі великі новокалендарні осередки, як Філядельфію, Ньюарк, Пасеїк, Патерсон, Трентон, Дітройт та інші, де переважають новоприбулі емігранти.
Але так не сталося скрізь. Відкритий опір проти календарних змін стався в Рочестері, Бостоні, Клівленді, згодом у Філядельфії, а зокрема голосною стала календарна боротьба в Чікаґо в 1960-х роках. Подекуди справу розв’язано безболісно, як наприклад в Боффало, де парафія без конфлікту поділилася природньо і де святкувала одна частина (старі емігранти) за новим, а нові — за старим, у двох окремих приміщеннях. Фактично, створилися дві окремі парафії, пов’язані тільки особою пароха.
З посиленням змагань за Патріярхат, з новими заходами щодо релігійного оновлення і відродження обряду й нав’язування до східньої духовости, боротьба за календар набула нового й більш поглибленого обґрунтування. Властиво, цю справу вкладено у ширше русло плекання релігійної самобутности. І це врятувало навіть чисто календарну справу прихильників юліянського календаря. У тому пляні комітети оборони традицій і календаря знайшли перед собою вищу ціль, поставили справу календарного святкування у ширші рамки церковної ідеології. І це було запорукою, що ті гурти активістів справу виграли, що вони не були відштовхнеш як марґінесові «протестанти», але вибилися на оборонців різних загрожених вартостей у нашій Церкві. Постання нових старокалендарних парафій в Рочестері, Бостоні (повернення до юліянського календаря в тій самій парафії), Чікаґо, Клівленді, Філядельфії, а останньо у Вашінґтоні, разом із тими парафіями Стемфордської єпархії, де до зміни не дійшло, створило поважну силу, яка зберігає нашу Церкву при традиційних і їй питомих вартостях. Не важливо, що старокалендарні громади є в меншості, але вони нагадують, що з різних поглядів, включно щодо часу релігійних святкувань, ці громади є у єдності з їхніми одновірцями в Україні та їхніми братами українцями-православними.
Не слід забувати, що від часу голосної чікаґської календарної «ребелії» вже сімнадцять років тому, як нам відомо, ні одна наша громада не перейшла на новий календар. Якщо б те саме, що було в Чікаґо, сталося б перед двадцятип’яти роками у Філядельфії або деінде, можливо, ми не мали б того стану, про який І.Кедрин каже, що «людина почувається глупо», як її частують паскою і свяченим на Квітну Неділю. Це саме можна сказати, що з того часу утворення Блаженнішим Патріярхом Йосифом у порозумінні з покійним Владикою Ярославом Ґабром окремої старокалендарної парафії св. Володимира і Ольги в Чікаґо, що було розв’язкою календарної війни, постав осередок церковного життя, який став прикладом релігійного відродження. Разом з іншими старокалендарними парафіями це і є альтернативою, новим типом української і традиційної парафії, де не лише зберігається старий календар, плекається обряд, відновлюються традиції, але де — у найкращому пособоровому дусі — організується мирянство, відновилися типові мирянські організації — братства і сестрицтва, де в різних напрямах розвивається посилене духовне життя.
Треба було аж календарної війни, щоб до цього дійшло, і якщо воно так скінчилося, як у Чікаґо, то, можливо, було благословенням, що в 1964 році група активних і відважних людей створила комітет оборони традицій, обряду, мови і календаря в Українській Католицькій Церкві.
Цей історичний екскурс у недавнє минуле видається потрібним, щоб зрозуміти, де ми стоїмо сьогодні і як оцінити дальші можливості та розвиток наших церковних справ. Вже було сказане, що з календарем були пов’язані й інші справи — традиції, обряд, мова, ціла церковна ідеологія, все те, що представляє помісність і східність нашої Церкви.
Коли ці властивості збережені у більшій мірі, то й зв’язки Церкви на поселеннях з Церквою в батьківщині є сильнішими. Коли вони розводнені, розрізнені, коли вони з легкої руки пристосовані до іншомовного й іншообрядового оточення, то й наша Церква затрачує свою сутність.
Не будемо приховувати, що латинізація нашого обряду, що згладжування відмінностей і східньої специфіки пішли задалеко. Є факт, що кілька духовних осередків, а насамперед патріярший осередок у Римі, кілька парафій у Канаді, Австралії та в Америці, ряд священиків, монахів (Студитський Устав) розпочали за останні два десятиліття рух обрядової віднови і повернення до джерел київського християнства, відкрили нову сторінку у житті нашої Церкви. Цей рух дуже важливий і потрібний, бо цим не лише стримується тенденцію до нівеляції, але водночас вказується на справжню альтернативу того, що дехто уважає «природнім», бо це нібито «дух часу». Водночас цей рух є стимулом і прикладом для тих, що в добрій вірі шукають за правильними розв’язками, але їх не бачать.
Як бачимо, за останніх 15-17 років не було ніде переходу на старий календар, іншими словами «природний» рух спинився. Навпаки, з того часу утворено кілька старокалендарних парафій. Наявність старого календаря принайменше у частині парафій УКЦеркви в Америці є настільки позитивним явищем, бо зберігається спільність з українцями православними в цій країні, з українцями греко-католиками в Західній Европі, Австралії, значній частині Канади, а головне з українцями на рідних землях. Творення спільноти всього українського народу основується на спільних ознаках і практиках.
В інтересі нашого організованого і церковного життя є, щоб ці зв’язки й одностайність поширювалися та збільшувалися. Без того, щоб відновлювати вже дещо зажилі старі рани, все таки, потрібно, щоб і організоване життя нашої громади більше віддзеркалювало ту орієнтацію на єдність. Наприклад, нас вражає, що від деякого часу найповажніша в діяспорі газета «Свобода» на рокові свята за старим стилем не містить архиєрейських послань української католицької ієрархії, а містить їх лише за новим календарем. В різдвяних чи великодніх числах газети за старим стилем знаходимо лише послання православної ієрархії. Навмисно це, чи ні, але воно виглядає на Дискримінацію тієї частини української католицької громади, яка святкує за старим стилем.
А втім, їх є чимало. Вистачить подивитися на списки установ і осіб, які містять у «Свободі» святочні привіти за старим і новим стилем, щоб переконатися, що активна українська громада в більшості святкує традиційні свята. Це установи, у яких на 70 відсотків є членами українці-католики, це також індивідуальні особи чи родини, яких серед тих, що на сторінках газети передають вітання, є також понад 70 відсотків. Тому очікуємо більше уваги й респекту до почувань цієї активної меншости серед цілої української еміграції в США.
Але ми маємо ще одне побажання: побажання до тих, що сьогодні вже жаліють, що їх громади так легко перейшли на новий календар і що воліли б святкувати традиційні українські свята. А такі є, як подає ред. Кедрин, і в Ньюарку, в Джерзі-Сіті й деінде, що воліють приїхати на український Великдень чи Різдво до церкви св. Юра в Нью-Йорку. Ці вірні у великих осередках мають право домагатися від парохів святкування за старим стилем. І то не лише відправ для себе, як «відчепного», але в повній пошані повинні добитися надання усіх прав, чи то в спільній церкві, чи то в окремій, коли в даній місцевості є кілька наших церков. Властиво, в засаді й ця розв’язка є лиш піврозв’язкою. Бо, наприклад, що з того, коли у Філядельфії у церкві Царя Христа правлять на український традиційний Великдень чи Різдво ще одну великодню чи різдвяну літургію, і тоді церква виповнена, а цілий рік все проходить за новим календарем. Це «гібридне святкування». Треба себе виразно визначити і, без того, щоб антаґонізувати єпископа чи священика чи «новокалендарників», слід бути послідовним і мати повну опіку за старим календарем. В тому напрямі повинно піти дальше поглиблення і розбудова нашого життя принайменше по більших осередках.
Ред. І.Кедрин торкнувся радше марґінесово ще однієї справи, а саме англійської мови в літургії. Редактор каже, якщо особи з третьої чи четвертої генерації домагаються введення англійської мови, то з необхідности на це треба піти, щоб їх цілковито не відштовхнути від українства. Немає сумніву, що там, де на це є крайня потреба, навіть компроміс щодо мови треба знайти. Але ми маємо застереження не до факту, що в кількох парафіях Пенсильванії є одна літургія англійською мовою, де на це є крайня потреба і де англійська мова ще зберігає при нашій церкві дітей старшої еміграції.
Річ у тому, що майже нічого не робиться, щоб українську мову розуміли, її вивчили і могли нею принайменше в літургії користуватися тут вроджені чи їхні діти. На жаль, частина нашого духовенства готова йти по лінії найменшого опору, думаючи, що англійщина все розв’яже. А тепер виявляється, що й мова не є настільки притягаючою, щоб ці люди дорожили своїм обрядом і Церквою. Помимо англійської мови, частина з них відходить. А це тому, що їм не розкрито повної суті й вартости свого обряду, духовости, вже хочби й англійською мовою.
А подекуди все ж є такі священики, що зуміли навчити церковного співу, наприклад, в Мекаду, включно з Воскресною Утренею, нашою богослужбовою мовою, і ці молоді люди третього й четвертого покоління люблять свій обряд і співають тією «незрозумілою мовою», і тримаються своєї Церкви. Отже, є щось інше, що наших людей — українсько- і неукраїнськомовних — буде тримати при Церкві. І на це слід звернути увагу світським та священикам. Ніякою розв’язкою не є автоматичне впровадження «дванадцятки» англійською мовою, а на ту літургію приходять у більшості «англійці з Коломиї» з-поміж новоприбулих, бо їм це вигідно (щодо часу) або «всьо равно» (щодо мови). Нераз ми самі, «патріоти» й інтелігенція, не доцінюємо належно тих важливих справ у нашій Церкві, а легкодушно і по лінії моди приймаємо розв’язки, назовні нібито невинні, а в дійсності з далекойдучими небажаними наслідками.
Щире спасибі ред. Іванові Кедринові, що ненароком дав нам можливість повернутися до цієї нібито делікатної, але такої засадничої теми під кутом нашого самозбереження, як Церкви й української спільноти в діяспорі. При цій нагоді долучаємося до тих приятелів і шанувальників сеньйора українських журналістів, які недавно відзначили скромно його 85-річчя. Жийте нам ще багато літ, Пане Редакторе, та оперуйте гострим пером наш, тут-там заражений суспільний організм!
