Закінчення. Початок в №1 за 2015 рік
Шлях УГКЦ до Другого Ватиканського Собору відрізнявся від Мелхітської Греко-Католицької Церкви. Занепад синодального управління, відірваність Церкви на поселеннях від її Митрополита і глави в Україні умовинами Другої світової війни і більшовицького режиму, врешті заплутана ситуація осиротілої Церкви за кордоном – ось ті ознаки, які характеризували УГКЦ напередодні Собору. Іншими словами, Східна Церква із втраченою традицією церковного управління. В рамках конференції тему старань щодо відновлення належного управління в УГКЦ висвітлили владика Давид Мотюк, доктор канонічного права, та очільник Едмонтонської єпархії, професор історичного богослов’я Ярослав Скіра. Отці Андрій Чировський та Мирослав Татарин зупинилися на нинішньому значенні Декрету в сферах богословствування та екуменізму.
Владика Давид Мотюк представив огляд життя Української Греко-Католицької Церкви в Україні та Канаді напередодні Ватиканського Собору з точки зору пастирської стурбованості.
В Україні Митрополит Андрей Шептицький безуспішно намагався зібрати єпископат якщо не на Синод, то хоча б на спільні наради. Подібне відношення єпископату було й до літургічної реформи, пропонованої Митрополитом. Проте незалежно від ставлення свого єпископату Андрей Шептицький вміло використовував свій авторитет чи то для становлення УГКЦ в діаспорі, чи то для скликання міжнародних конференцій (1927 і 1929 рр. ) в питаннях очищення обряду від латинізмів тощо. А що стосується Канади, Mитрополит Андрей у 1910 році особисто звернувся до римо-католицьких єпископів з приводу необхідності греко-католицького єпископа в Новому Світі та накреслив дві протилежні еклезіології – східну і західну, які багато в чому не співпадають (звідси й по-різному бачать роль єпископа). Перефразуючи цитату Митрополита: християнин Заходу, схильний за своєю природою до традиції індивідуалізму, тому є немов особисто пов’язаний із Апостольським Престолом. А прив’язаність до свого місцевого єпископа не є такою важливою, як єдність з Папою. Інакше зі Сходом. Християнин Сходу є не менш шанобливим щодо конституції Церкви, але в першу чергу є прив’язaний до свого священика і єпископа. І щойно через єпископа додається зв’язок з Апостольським Престолом.
Майже через півстоліття справа єпископських нарад знову стала актуальною, коли митрополит Канади Максим Германюк почав скликати єпископські конференції з наміром відродити Синод, що сталося лише з приходом на Захід Блаженнішого Йосифа Сліпого. Митрополит Максим був одним із найактивніших та впливових учасників згаданого Собору, стверджує професор Ярослав Скіра – дослідник щоденників Митрополита. Зняття Римом анатеми проти Константинополя (спільне усунення анафем між Римом і Константинополем відбулось у 1965 році в останній день роботи Другого Ватиканського собору. – Ред.), введення народних мов у літургічне життя, пропозиція створити Апостольську колегію для синодальної форми правління в Католицькій Церкві були і його внесками у роботу Собору, хоча остання ініціатива не мала успіху. Маючи на увазі тяжке становище українських Греко-Католицької і Православної Церков, він був критичний щодо присутності делегації Російської Православної Церкви на Другому Ватиканському Соборі та шкодував, можливо, недооцінюючи тягар історії, що два митрополити УАПЦ – Іларіон Огієнко (Канада) і Мстислав Скрипник (США) відмовилися від участі в ньому. Владика критично ставився й до політики Риму відносно Московського Патріархату, публічно засудив усі придушення свободи в СРСР. Щоденники Митрополита віддзеркалюють напруження Собору між церковними традиціями Сходу і Заходу, особливо щодо єпископської колегіальності й діалогу. Митрополит Максим відкрито ділився про Другий Ватиканський Собор з вірними, оскільки вважав надзвичайно важливим діалог всередині Церкви.
Іншою формою діалогу є богословствування. Oсмислювати чи теоретизувати з богословської точки зору будь-яке літургічне, доктринальне або церковне питання було донедавна ексклюзивним простором Латинської Церкви. Отець-доктор Андрій Чировський, засновник Інституту Східньо-Християнських наук ім. Мит. Андрея Шептицького, бачить Декрет Orientalium ecclesiarum як такий, що відкриває шлях до пошуку прийнятних розв’язків надокучливих питань, які надто часто мають еклезіологічну природу і стосуються організаційної структури Церкви, її самобутності і ідентичності. Це значить, що кожен документ Другого Ватиканського Собору – Lumen gentium (Догматична конституція про Церкву), Gaudium et spes (про Церкву в модерному світі), Канонічне право для Східних Церков, енцикліка Ut unum sint (про значення намісника святого Петра в служінні церковній єдності) та інші потребують осмислення в контексті власної духовно-церковної спадщини. Як для мелхітів, так і для нас в УГКЦ поділ на «з’єдинених» і «нез’єдинених» східних християн (тобто на грекокатоликів і православних. – Ред.) є незагоєною раною. Отець Чировський на місце метафори «моста» (часом щодо Греко-Католицьких Церков вживається поняття «міст», який покликаний об’єднати Східну і Західну Церкви – Ред.) ставить тезу про можливість подвійного сопричастя – з Римом і матірною Церквою Константинополя. Важливим є також більш збалансований підхід у питанні авторитету Папи і його непомильності у стосунку до християнського Сходу, до чого підводить нас Декрет про Східні Католицькі Церкви вже у першому реченні:
«Католицька Церква високо цінує інституції, літургійні обряди, церковне передання та встановлений правопорядок християнського життя Східних Церков. Бо в цих Церквах, що славляться шани гідною давниною, залишається помітна традиція і сяє передання, яке походить від апостолів через Отців і яке становить частину божественно об’явленої і неподільної спадщини всієї Церкви» (курсив автора. – Ред.).
Ключем до богословствування є комбінація двох рушійних ідей Собору, які на перший погляд містять парадокс: збереження традиції та усунення тих практик, які її заперечують. У напрямних Собору часто повторюються слова “сприяння і відновлення”, що чітко наголошують на історичній тяглості спадщини Східних Церков і віками встановленій духовній традиції, яким треба сприяти. Отож, справедливим буде припинити те, що заперечує гідність цих духовних традицій, ставить їх на другорядне місце стосовно Латинської Церкви і що отримало в ХХ столітті означення «уніятизм». Саме ця «другорядність», як сказав польський богослов Вацлав Гриневич, і є “первородним гріхом” уніятизму.
Учительство Східної Церкви, яке в Латинській Церкві називають «магістеріум», каже отець Чировський, перетинається в літургіці, таїнствах, іконографії, агіографії, як спиці в колесі. Притаманний Східним Церквам антиномічний спосіб думання поєднує співіснуючі елементи Священного Передання про триєдиного Бога, нероздільної єдності Божої і людської природи-Христа і т. п. Через них ми безпосередньо пізнаємо правди віри про трансцендентного Бога та інше догматичне вчення Церкви. Самоуправління Східних Церков є органічним цілим з їх богослов’ям літургічного і молитовного життя. Номінування єпископів за межами «матірної території», що є евфемізмом, який практично зводить Східну Церкву на рівень індіанських резервацій, де-факто продовжує практику уніятизму та містить присмак конкуренції, принижує відповідальність тих Церков, яких Декрет Orientalium ecclesiarum вшановує. І це при тому, що свою беззаперечну вірність Апостольському Престолові УГКЦ довела півстолітнім вимушеним мовчанням та мучениками катакомбної Церкви. Однак настанова щодо статусу єпархій УГКЦ за межами України не змінюється. Достойність універсальної юрисдикції папи – це одна річ, але вона не рівнозначна обмеженням, які не раз вносить Римська курія. Проте відновлення, про яке говорить Другий Ватиканський Собор, вимагає відновлення києво-візантійської богословської перспективи, в тому числі і в еклезіології, в інтерпретації Декрету про Східні Католицькі Церкви та інші соборові й післясоборові документи.
Щоби інтерпретувати працю Другого Ватиканського Собору, потрібно оцінити взаємодію різних елементів історичного контексту і духу цілого Собору та кожного документа зокрема, звернув увагу отець-професор Мирослав Татарин. Безперервність традиції, припинення привнесення несумісних практик є суттєвими для духовно-церковного оновлення. Виходячи з напрямних Декретів Orientalium ecclesiarum і Unitatis redintegratio (про екуменізм), він проілюстрував основну суть церковної єдності, яка є кенозисом – смиренням на зразок Бога, який умалився заради спасіння і обожествлення людського роду. Відважна ініціатива Митрополита Андрея 1942 року щодо возз’єднання українських Церков є виявом кенозису, тої любові, яка є зразком автентичної скромності та покори. Його активне листування-діалог з єпископами та інтелігенцією Православної Церкви багатомовне. В одному звернені до православної інтелігенції Митрополит пише:
“ми, греко-католики, не маємо ніякої волі старшувати і накидатися нашим братам, але навпаки, ми готові з власною стратою їм підчинитися, так що й повна злука двох українських віроісповідань виглядала би так, що радше треба говорити про підчинення греко-католиків під власть київського патріярха” (Церква і церковна єдність, том І, ст. 420, “Свічадо”, 1995).
У цьому Митрополит Андрей наслідує страстотерпців Бориса і Гліба, які у самовідреченні від київського престолу заради миру в країні наслідували кенозис Христа. Мирослав Татарин наголосив, що готовність Митрополита зректися престолу не була тактичним ходом, але щирим бажанням єдності, причому є необхідний період взаємного пізнання і зближення.
Приклад кенотичного екуменізму Андрея Шептицького – не поодинокий випадок. В такому ж ключі Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський простяг руку взаємопрощення Російській Православній Церкві (1987 р.), Патріарх Любомир Гузар під час візиту Папи Івана Павла ІІ в Україну говорив про примирення з польським народом і з РПЦ (2001 р.), із закликом примирення звертався до РПЦ й теперішній глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук (на Божественній літургії інтронізації обмінявся поцілунком миру з усіма присутніми архиєреями з різних православних юрисдикцій і таке ставлення до православних братів показує далі). Блаженніший Любомир стверджує, каже Мирослав Татарин, що в думанні Шептицького київська Церква через Берестейську унію не була спроможна осягнути основних умовин бути справді Східною і справді католицькою. Він радить провести самоаналіз і чесну оцінку власної вини, щоб уможливити відповідні зміни. Любомир Гузар зауважує, що часто внутрішні чинники, які не сприяли автентичній єдності, були підступнішими від зовнішніх і проявлялись особливо тоді, коли зовнішні обставини були сприятливими.
Мирослав Татарин вважає, що ще менш зрозумілою є мотивація кенозису Патріарха Йосифа. Досить пригадати ту покору, з якою він держав вірність намісникові святого Петра коштом тривалого заслання, і пізніше, опинившись на волі, в Римі, терпів наругу безкритичної політики Ватикану стосовно Росії. В умовах відірваної від своїх духовно-церковних коренів діаспори, коли велика частина Церкви жила без права на існування, Йосиф Сліпий і далі мужньо стояв на засаді єдності УГКЦ та її єдності з Апостольським Престолом. Не можна оминути й глибоке смирення Блаженнішого Любомира впродовж цілого його життя, його свідомий та добровільний відхід із київського престолу в 2011 році.
Кенотична еклезіологія, описана Мирославом Татарином, показує фундаментальну позицію керівництва УГКЦ минулого століття і вимагає глибокого застановлення її вірних. Для того, щоб довести до кінця не тільки програму Orientalium Ecclesiarum, але й програму Другого Ватиканського Собору в цілому, стати свідком Євангелія в цей історичний момент, уся наша Церква мусить замислитись, аби зрозуміти свою кенотичну місію. Мирослав Татарин закінчив свою доповідь тим, що помилки минулого не мали достатньої уваги і що заклик припинення їх вимагає зречення вигідних навичок. Заклик до відновлення потребує «енергійного бажання» жити літургійним життям. Попри ці виклики, які стоять перед Східними Церквами, а передовсім перед нашою, він каже, що це “також вимагає від Римської Церкви визнати історичну відповідальність за Східні Церкви для будівництва єдності [кожної Східної Церкви] з їх сестрами-православними”.
На завершення
Незважаючи на те, що Декрет про Східні Церкви Orientalium ecclesiarum був далеким від того, чого очікували отці Східних Церков, католики і православні, доповіді виявили, що він містить великий потенціал для відновлення. Близький Схід, який уже тривалий час переживає неспокій, а в сучасну пору колосальну кризу власного існування у середовищі воюючого радикального ісламу, все ж таки готується до поважних реформ. Із виступу єпископа Ніколаса Самри було зрозуміло, що Мелхітська ГрекоКатолицька Церква налаштована відновити авторитет патріархії не лише на власній території, але й у всьому світі. Ми свідомі розбудови патріарших структур нашої Церкви, але нам бракує досліджень про те, як реалізовуються різні напрямні Другого Ватиканського Собору. Мелхіти, які щодня живуть в умовах переслідувань, не нарікають на травми, а працюють в цьому напрямку, тож такого права не маємо й ми. Життя йде вперед, і зволікання з подоланням критичних недоліків може мати небажані наслідки втраченого часу. Нас тішить розпочате відновлення об’єднаного церковного управління, але ми ще далекі від тих реформ, які пропонують соборові та післясоборові документи. Вони звернені до всіх Східних Церков, але кожна з них має свою церковну і духовну спадщину. Богослови УГКЦ потребують діалогу між собою для кристалізації тяглості традиції та оновлення, без обмеження кордонами, лише своїх митрополій. Питання Блаженнішого Любомира «Де наше богослов’я?» (Патріярхат, №6, 2011) залишається центральним задля збереження безперервності з автентичною традицією та відділення невластивих «уніятських» нашарувань останніх століть. Господь дарує нам кенотичних провідників Церкви, але вся Церква мусить піднестися до тих завдань, про які говорили отці Браян Дейлі і Джон Еріксон, єпископ Самра, отці Чировський і Татарин. Сьогодні, коли знову є прихильні умовини для оригінальних ідей Київської Церкви, що мали місце ще в XVI – XVII століттях, та зміни в дусі реформаторського Другого Ватиканського Собору, чи можемо ми дозволити собі проспати цю місію?
Рома М. Гайда
