На іншому місці у цьому числі журнала друкуємо цікаву статтю під повище названим заголовком, якої автором с д-р Юрій-Мирослав Левицький. Автор порушує цілу низку проблем і питань, які заслуговують на увагу, але не з усім можна погоджуватись. Власне в цьому аспекті бажаємо звернути на деякі питання увагу.
На вступі статті автор підкреслює, що у нашій церковно-релігійній пресі пишеться багато про мирянський рух, його завдання, права та доцільність. На жаль, автор не називає тих пресових органів, ні авторів, що так багато пишуть на суто мирянські теми. На мою скромну думку, видається мені, що на цю тему взагалі мало пишеться. Справедливо це питання висунув у журналі «Патріярхат» о. д-р Іван Музичка. Дещо в цій матерії писав також інж. Іван Гречко зі Львова. Здавалось, що стаття викличе більше зацікавлення та щиру дискусію на цю тему. Якщо не помиляюсь, стаття Ю. Левицкого є також наслідком цих статтей.
Автор статті Ю. Левицький виходить з неправильного заложення. Він пише про одну «…та все таки не основну ціль мирянського руху, а саме про співучасть в управлінні Церквою…». На жаль, не наводить для цього твердження фактів, які б підтверджували сказане автором. Як мені відомо, то католицькі мирянські організації у Канаді, як також у США, таких собі завдань, домагань і цілей не ставили і не ставлять. Незаперечним є факт, що мирянський рух за патріярхат Помісної УКЦеркви, який під кінець шістдесятих і сімдесятих років був дуже радикальним, але навіть мирянський рух у той час не вимагав і не ставив собі таких цілей, щоб співволодіти Церквою. Можна проаналізувати всі мирянські резолюції, їхні статути і в них ніде немає поставленої такої цілі.
Вірю, що автор статті Ю. Левицький погодиться, що до Вселенського Собору Ватіканського II миряни не тільки у нашій, але також у латинській Католицькій Церкві були зведені до ролі — молитись, слухати і щедро жертвувати на Церкву. Вселенський Собор Ватиканський II правильно відкинув таку ролю мирян у Церкві, як кривдячу, і сказав, що миряни мають не тільки обов’язки, але і права. Власне український мирянський рух домагався і домагається своїх прав у нашій Церкві, а не влади.
Ю. Левицький вийшов з невластивого заложення, і хто не орієнтується у розвитку мирянського руху, готовий у це повірити, що справді миряни бажають володіти Церквою, а владики обороняються і не віддають влади. Також автор статті має схильність до узагальнення винятків. Без сумніву, такі випадки, які наводить автор, напевно трапляються, але вони є тільки винятками, і їх не слід узагальнювати. (Гляди статтю).
Ю. Левицький порушує справу синодів нашої Церкви, а саме їх секретність. Погодимось з тим, що Христос створив Церкву для всіх народів і не секретну. Чи не варто нам повертатись до первісних форм християнства. Якщо б це взяв був до уваги Ю. Левицький, то напевно був би не написав наступного: «Часто говориться про те, що єпископські синоди засекречені, і миряни не знають, що там діється, так начебто загал мирян краще розуміється на церковно-релігійних справах, ніж духівництво. Або начебто церковний провід мав би звітувати про кожний свій крок загалові мирян, як дійсно віруючим, так і невіруючим». Поперше духівництво не бере участи у синодах, як і миряни. Про яке звітування автор говорить? І властиво, що є в тому злого, якщо б миряни були інформовані, що було обговорювано і що постановленою синодом? В цьому немає нічого злого! Ми дуже добре знаємо, що за параваном таємничости ховаються слабощі, які часто йдуть на шкоду Церкві. Ось ми знаємо, що Синод УКЦеркви просив, щоб утворити Києво-Вишгородську Епархію, чомусь того не сталось, a є тільки екзархат? Ніхто нічого не говорить, чому так сталося, і всі уклінно б’ють поклони. Хоч автор має чимало. цінних думок, але не з усіма можна погодитись, їх треба трохи основніше і глибше передумати і тоді класти на папір.
М. Г.
