Слова відомого англійського письменника Герберта Веллса, який сказав, що «історія людства перетворюється на гонку між освітою і катастрофою», як ніколи влучно окреслюють тенденційний характер політичних дебатів навколо теми біженців, а притаманна їм дискусія містить всі ознаки істерії, панічного страху, а іноді й банального невігластва та фанатизму.
Ще досі на українських вокзалах не зменшується кількість валіз переселенців зі сходу і Криму, які, тікаючи від обстрілів, шукають місця для кращого життя. Таку саму проблему мають біженці із Сирії, Сомалі, Лівії, де триває війна, або з Еритреї, яку часто називають Північною Кореєю африканського континенту. Однак шлях до свободи і кращого життя, який долають ці біженці, набагато довший і небезпечніший.
Без сумніву, «криза» біженців та мігрантів у Європі вимагає від європейської і світової спільноти дати важливу і водночас добре обдуману та гідну відповідь. Загальна паніка, відчай, почуття безнадійності не допомагають, а навпаки, заважають у пошуках адекватного і реального вирішення проблеми. Колючий дріт, поліцейські гумові палиці, сльозогінний газ не в змозі зупинити потік людей, котрі прагнуть кращого, більш гідного життя як не для себе, то хоча б для своїх дітей. Лицемірна словесна війна проти контрабандистів, які нелегально заробляють мільйони євро на людях, котрі втікають від війни чи злиднів, закриття кордонів та «розумова гімнастика» політиків з ціллю відділити козлів від овець, тобто відрізнити справжніх біженців від несправжніх, поступово завели Європу в глухий кут.
Істеричні коментарі не лише безрезультатні, а передовсім антилюдські, антихристиянські і дуже часто ґрунтуються на неперевірених фактах, що легко стають міфами, які людина повторює як мантру і з часом починає в них вірити. Міфи ці можуть бути дуже небезпечними, навіть смертельно небезпечними. Історія Європи подає нам безліч прикладів сліпої віри в них. Жителі Старого континенту полювали на відьом, різали протестантів, палили науковців, переслідували євреїв… На кого вони, на кого ми полюватимемо завтра? На арабів, мусульман, афганців? Історія нас нічого не вчить… Що ж це за міфи?
Міф про те, як біженці заполонили Європу
Кількість міжнародних мігрантів у період між 1960 та 2000 роками збільшилася майже вдвічі і досягла 175 мільйонів чоловік. Чисельність населення планети за той самий період часу також збільшилася вдвічі. Простий математичний підрахунок показує: відсоток мігрантів у світі залишився на тому самому рівні і на сьогоднішній день становить менш ніж 3% від загального населення або 11% від населення розвинутих країн.
Протягом останніх років змінилася природа та напрямок міграції. Століттями головними мігрантами були європейці, які спочатку відкривали нові континенти, а потім колонізували їх. Після Другої світової війни картина змінилася кардинально – Європа стала головною метою більшості біженців та мігрантів. Це породжує міфи про те, що в Європі «наплив» мігрантів. Але насправді змінився лише напрямок. Висновок: коли ми, тобто європейці, були чи є мігрантами – це добре, а коли вони є мігрантами – це погано.
У 2014 році ООН нарахувала майже 59,5 мільйона біженців та внутрішньо переміщених осіб у цілому світі. Це рекордна кількість переселенців, зафіксована за час після Другої світової війни. Найбільша кількість із них походила із Сирії, Афганістану та Сомалі. 86% біженців у цілому світі прийняли країни, що розвиваються, тобто на багатші країни припадає 14%. Кількість осіб, які просили притулку в іншій країні наприкінці 2014 року, становила майже два мільйони чоловік. Найчисельнішою групою є сирійці, які просили притулку в Туреччині, та українці, які звернулися до відповідних державних установ Російської Федерації. І все ж левова частка біженців не має змоги отримати відповідного захисту. Топ-10 країн з найбільшим числом біженців на 1000 жителів очолює Ліван – 232, друге місце посідає Йорданія – 87, далі йдуть Науру, Чад, Джибуті, Південний Судан, Туреччина, Мавританія, Швеція і Мальта.
За підрахунками ООН, з січня 2015 року до Європи прибуло понад півмільйона мігрантів, більш ніж половина з них – вихідці із Сирії. Водночас переважна кількість сирійських біженців залишаються в сусідніх із Сирією країнах Близького Сходу – Лівані, Йорданії та Туреччині. Якщо порахувати, скільки відсотків від загального населення Європи припадає на біженців і мігрантів, які прибули в цьому році, то вийде приблизно менше одного відсотка (0,0673%). Тож коли ми говоримо про «наплив» мігрантів та «захоплення» Європи, це, м’яко кажучи, перебільшення.
Міф про соціальну допомогу
Якщо розглянути звіти та дослідження міжнародних організацій, що займаються вивченням впливу міграції на економіку конкретних країн, то можна зауважити, що ця теза так само, як і попередня, має мало спільного з реальністю. Звіти показують, що мігранти не потребують так багато соціальної допомоги, як того бояться жителі Європи. Аналітики Світового банку, ОЕСР (Організації економічного співробітництва та розвитку), спеціалісти різних департаментів та агенції ЄС і ООН погоджуються з тим, що міграція може лише за певних умов мати негативні наслідки для тих працівників місцевого населення, які мають таку ж професійну кваліфікацію. Ці негативні ефекти, здебільшого незначні, є короткотривалими, а іноді взагалі відсутні.
Найчастіше міграція стимулює економічний розвиток. Наприклад, згідно зі звітом ОЕСР за 2014 рік, вплив міграції до країн Європи та Північної Америки становив приблизно 0,5% ВВП (найбільший спостерігався у Швейцарії та Люксембурзі, де мігранти принесли майже 2% ВВП у державний бюджет цих країн). Крім того, дослідження показало, що мігранти частіше сприяють економічному розвитку через сплату податків та соціальних внесків, аніж живуть завдяки соціальній допомозі.
Якщо погортати бульварну пресу, подивитися телепрограми, послухати промови деяких політиків, а іноді навіть цілком респектабельних європейських лідерів, то виявиться, що кожен мігрант є соціальним паразитом, який не працює, а тільки «сидить на соціалці». Протягом декількох років Європейська комісія вимагала від уряду Великобританії надати докази того, що мігранти зловживають лояльністю системи соціальних виплат, але так і не дочекалася жодних вагомих аргументів. Що й не дивно, адже статистика та дослідження свідчать про цілком протилежні тенденції.
Дослідження Університетського коледжу в Лондоні у 2014 році показало, що мігранти, які прибули до Великобританії з 2000 року, на 43% рідше користувалися пільгами і допомогою через безробіття, аніж громадяни, що народилися в Сполученому Королівстві.
У 2011 році звіт Інституту дослідження ринку праці в Бонні (Німеччина) не виявив жодного логічного зв’язку між соціальною допомогою через безробіття та міграцією в різних країнах ЄС і тому відкинув ідею Європи як магніту, що притягує людей, які живуть за рахунок виключно соціальної допомоги.
В квітні 2014 року науковці Лондонської школи економіки та політичних наук переконували, що соціальним житлом користуються більше місцевих жителів, аніж мігрантів. А проте ми продовжуємо вірити в ці міфи і тим самим зводити невидимий мур між «ними» і «нами».
Любов є гідною відповіддю на страх
Коли горе стукає в двері нашої хати, коли саме в нас порушуються права людини, її гідність та свобода, коли в нас забирають останню надію на краще майбутнє, наше підсвідоме прагнення бути в епіцентрі уваги світової спільноти, яка зрозуміє, поспівчуває та допоможе із солідарності, є чимось самозрозумілим. Наше горе робить нас пупом землі. А коли трагедія приходить до наших сусідів, тобто до них, чужих, інших за вірою, кольором шкіри, до тих, що говорять незрозумілою нам мовою, мають інші політичні погляди, ми перестаємо бачити горе конкретної людини, маса перетворюється для нас на цифри, на страшні й загрозливі одиниці з багатьма нулями. І за цими страшними цифрами ми перестаємо бачити зло, а це своєю чергою призводить до егоцентризму. Все частіше в країнах Східної Європи лунають націоналістичні гасла «християнських» фанатиків, які пропонують прості рішення дуже складних питань. Свого часу в Європі вже лунали подібні гасла, а ті, що в них повірили, дійсно були переконані, що своїми вчинками рятують християнську цивілізацію від «зарази».
Європа загалом і ми як її частинка повинні зрозуміти, що правдива загроза для нашого континенту – не мігранти, а той панічний внутрішній страх, дуже часто безпідставний і перебільшений, через який насправді слабкі й беззахисні люди, котрі втратили все, у наших очах раптом перетворюються на сіру загрозливу масу, позбавлену людських рис.
Без сумніву, людство в ХХІ столітті опинилося перед багатьма викликами: бідність, безробіття, зростаюча прірва між країнами різних континентів, екологічна катастрофа, війни та сотні тисяч біженців, збільшення багатьох фундаменталістських рухів (економічних, політичних, релігійних) тощо. Але найбільшим викликом є втрата фундаментальних людських цінностей. Що в сучасному світі означає «бути людиною»? Як відповісти на це на перший погляд легке питання?
Нинішні виклики дають нам шанс і нові можливості відповісти на такі питання і заодно визначити свою християнську ідентичність. За допомоги віри та розуму ми можемо дати гідну відповідь фобіям і страхам, індивідуальним і колективним інстинктам самозбереження. Гідною для Європи відповіддю може бути тільки Любов, бо лише вона здатна на перемогу.
В’ячеслав Окунь ТІ, Єзуїтська служба допомоги біженцям (JRS – Jesuit Refugee Service), Мальта
