Свіжий номер

5(505)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Декілька думок на маргінесі інтерв’ю Патріярха Мирослава-Івана

Звичайно, належить привітати зустріч-інтерв’ю Патріярха Мирослава-Івана з пресою, себто журналістами, що відбулась 6 квітня 1994 р. на Святоюрській Горі. Ця виняткова подія сталась з нагоди третьої річниці повороту Патріярха Мирослава-Івана з Риму в Україну. Ця винятковість полягає в тому, що главу УКЦеркви Блаженнішого Мирослава-Івана можна послухати не тільки у церкві з амвони, але також публічно, поставити йому питання і почути безпосередні відповіді. Такий підхід до проблем можна вважати здоровим, бо з цього все користають обидві сторони.

Не будемо тут переповідати думок, висловлених Патріярхом Мирославом, бо це інтерв’ю повністю друкуємо, як було подане до преси, на іншому місці, у цьому числі журналу. До речі, перебіг цього інтерв’ю було взято на відео-стрічку, і деякі фрагменти були передані програмою «Контакт» в Нью-Йорку. Тут заторкнено ці питання, які нам найбільше впадали в очі.

Шкода, що у підсумках трирічного творчого відродження нашої Помісної УКЦеркви нічого не було сказано про розвиток і становище нашої УКЦеркви поза західніми землями України. Посьогодні наша УКЦерква не має свого єпископа у Києві, а який повинен був бути давно. На нашу скромну думку, там повинен був мати свою резиденцію глава нашої УКЦеркви. Як нам відомо, що в Києві є чимало українців-католиків, а є дві з собою не пов’язані українські католицькі парафії. Одна на Аскольдовій могилі, василіянська, що підлягає Івано-Франківському єп. О. Дмитеркові, а друга студитська на Подолі в Києві під дзвіницею, що є під юрисдикцією Патріярха Мирослава-Івана. Так було перед трьома роками, і так залишилось, без змін, по сьогодні. Не знаємо, чому?

Дивно і незрозуміло прозвучало стверження, що рішення Синоду УКЦеркви є тайними, і такими ці рішення залишаються, аж доки їх не одобрить папа. Виглядає, що з цією таємничістю є справді зачароване коло, яке здержує розвиток нашої Церкви. Біда в тому, що за цими «таємницями» скриваються гріховні пляни. А, властиво, перед ким і що ховається? Насувається думка, якщо так, то чи взагалі варто скликати Синоди, коли його рішення чи ухвали підлягають цензурі і можуть бути проголошені щойно після дозволу… Ми вже знаємо з минулого, що чимало різних рішень чи ухвал наших Синодів залишились на столі під сукном у Апостольській Столиці, ніколи не побачивши денного світла.

Властиво, існує конечна потреба з’ясувати для Божого Люду, які є права і обов’язки Помісної УКЦеркви? На якій основі рішення Помісної Церкви мають бути апробовані Апостольською Столицею? Якщо слово «помісність» — тільки назва без змісту, то це інше питання, але якщо «помісність» означає «окрема Церква», себто «суї уріс», то тоді треба її і так трактувати, а не як Церкву другої кляси.

Варто б знати, на основі чого постав цей «тайний» закон, який нам так мало відомий, і відколи він став діючим? Як нас пам’ять не підводить, то це сталось після того, коли наші Владики на Синоді, що відбувся восени 1980 року, прийняли ухвалу про «Торжественне засудження т.зв. «львівського собору» з 1946 року, що було проголошене в українській пресі. До речі, це незаперечний факт, який був двічі осуджений в той час Папою Пієм XII. На жаль, ухвала нашого Синоду, без найменших причин була здезавуована папою, щоб тільки задовольнити своїх партнерів від остполітік. Це незаперечний історичний факт, який не має нічого спільного з Христовою Церквою. З того часу поставлено вимогу до наших Синодів, щоб всі його рішення перед проголошенням подавати до одобрення Апостольській Столиці. Чи цей т.зв. закон про «тайну», що утворився з спекулятивних мотивів, суто політичних, має сьогодні зобов’язувати нашу Помісну УКЦеркву на її власній території — Україні, є великим знаком запитання? Треба виходити з заложення, що наша Церква є патріяршою і має свої точно визначені права, а крім цього, наша УКЦерква має повне право відклика­тись до артикулів Берестейської Унії. Якщо ми точніше до цих артикулів приглянемось, то побачимо, що нашу Церкву позбавлено наших історичних прав. Хто це зробив і на якій основі? Незалежно від всього, за свої права треба змагатись і домагатись навіть в такій інституції, як Церква.

Патріярх Мирослав-Іван у своєму інтерв’ю згадує про справу Торонтської Епархії. Як нам відомо, то Східня Конгрегація написала листа з підписами префекта кардинала Сільвестріні і архиєп. Мирослава Марусина з дорученням, щоб Синод УКЦеркви справу Торонтської Епархії вирішив. Підкреслюємо слово «вирішив», бо це мало бути остаточне і для цього не вимагалось жодного додаткового затвердження. Так звучав лист. Як сталось, найкраще можуть сказати учасники Синоду! Знаємо, що і тут перед учасниками Синоду були застосовані «тайни». На жаль, забава у «тайни», бо це інакше не можна назвати, перешкоджає нормально діяти УКЦеркві.

Залишається незрозумілим твердження: «… є дуже важливим, щоб усі єпископи та вірні поважали закони нашої Церкви, які зобов’язують нас тримати таємницю». Патріярх Мирослав-Іван не називає цих законів, що зобов’язують нас тримати таємницю, і не вказує, де вони є. Я знаю тільки одну тайну — «Тайну Сповіді», але ця тайна не має нічого спільного з тим, про які говорить Патріярх Мирослав-Іван. Чи не краще відмовитись нашій Церкві й діяти без «тайн», відкрито, це більше поможе, як за «тайнами» скривати гріховні пляни. Треба проаналізувати всі дотеперішні тайни, і побачимо наявно, що вони були більше шкідливі, як ми собі їх уявляли. Тайний документ папського нунція архиєп. Антоніо Франко є клясичним прикладом.

Дуже вражає визначення ролі мирян у Церкві, яке подав Патріярх Мирослав-Іван. Правда, хоч у визначенні ролі мирян Патріярх Мирослав-Іван покликається на Вселенський Собор Ватиканський ІІ, але його з’ясування ролі мирян є далеке від з’ясування Вселенського Собору Ватиканського II, у якому говориться, що миряни в церкві мають не тільки обов’язки, але і права. Це дуже суттєве ствердження.

Ми далекі від того, чи група демонстрантів під час Синоду мала оправдану причину для того, щоб демонструвати, чи ні, але цього явища не можна ігнорувати. Це не добре! А, може, демонстранти, крім всяких задніх плянів, мали|й добрі наміри, може справді вони над чимось боліють? А навіть коли в них цих добрих намірів не було, треба було їх болі вислухати, розглянути їх вимоги і завваги та запізнатись з їх пропозиціями. Знаємо, що доброта, любов, сердечність робить більше, як ігноранція, злобність і ненависть.

Пригадую собі той час, коли мирянський рух в США, демонструючи, вимагав прав для нашої Церкви. За це тоді мирянському рухові приписували багато чого, а покійний сьогодні митрополит Сенишин у своєму офіціозі «Шлях» писав про мирянський рух, як про «український в’єтконг», називаючи їх комуністами. Не варто стосувати подібні методи, бо вони не створюють доброї атмосфери. Не варто сьогодні повертати мирян до старих, далеко віджилих форм. Це не добре!

Сьогодні миряни є інші, як були вчора. До такого заключення прийшов Вселенський Собор Ватиканський II ще в 1965 році, який визнав за мирянами не тільки обов’язки, але й права.

В інтерв’ю є окремо підкреслено: «… Інколи віруючим важко прийняти рішення ієрархії…». Чи справді так воно є, чи часом це не відбувається навпаки, що у більшості ієрархія не прислухається до голосу мирян. Голосу мирян не треба недооцінювати чи ігнорувати, бо для цього є пословиця, яка говорить — «голос народу — голос Божий». Гадаю, що цю істину брав до уваги Вселенський Собор Ватиканський II, але чомусь цього не практикується в нашій Церкві. Незаперечною правдою є, що незалежно від цього, хто яке на голові носить накриття, всі ми є тільки дітьми Божими, без жодних винятків. Це слід нам усім мати на увазі! Тому хочеться бачити і чути більше відчуття і зрозуміння від тих, що взяли на себе відповідальний обов’язок бути душпастирями.

Відповідаючи на питання у справі офіційного визнання патріярхату УКЦеркви, Блаженніший Мирослав-Іван сказав: «Будемо дальше просити про піднесення нашої Церкви, але в продовженні відповіді на це питання повторив зміст, слів папського нунція з його тайної промови на Синоді, що «Святіший Отець дасть нам це визнання, коли, за його переконанням, воно повинне бути надане». Але ми собі пригадуємо, що під час авдієнції наших Владик у Папи у Римі впало питання про визнання патріярхату УКЦеркви. Папа Іван-Павло II відповів: «Тепер вже не бачу причини, щоб не визнати патріярхату УКЦеркви». Властиво, що сталось, в той час не бачив причини, щоб не визнати патріярхату нашій Церкві, а тепер, виглядає, знайшлись «причини», щоб дальше не визнавати патріяршого статусу для нашої Церкви. Пробуймо шукати і побачити правду такою, як вона є, і не підмальовувати, бо вкінці будемо дуже, дуже розчаровані. З перспективи часу, можна сьогодні ще з більшою певністю сказати, що св. пам. Патріярх Йосиф виразно бачив усю правду і тому він рішився на такі кроки, які він зробив, і в «Завіщанні» просив — молітеся, молітеся і ніколи не відречіться від Патріярхату УКЦеркви. Прямуймо у наше майбутнє шляхом, який нам вказав Патріярх Йосиф.

 

Поділитися:

Популярні статті