(Продовження з грудня 1989 р.)
— Одне тільки Богослуження до Серця Ісуса Христа є в нашім обряді нове. Але пригадайте собі те, що я Вам сказав кілька днів тому, що обряд мусить розвиватися, бо інакше стане він одежиною, яка перестане зовсім гріти. Та чи ж кожний християнин не молиться до Ісуса Христа, в Серці якого горить така гаряча любов до людей, що Він сам себе віддав на страшну муку на хресті? Чи ж воно зле молитися до того серця, яке так любить людей? Інакше думати і говорити може хіба чоловік, якого серце не відповідає зовсім любов’ю на любов Серця Ісуса Христа.
— На кінець скажу Вам, що наш митрополит є таким гарячим любителем усякої старовини, що він радо повідновлював би і найдавніші грецькі обряди, з яких і сліду нема вже нині, ні в грецькій, ні в російській Церкві, коли б ті обряди відповідали духові часу і могли причинитися до піднесення побожности серед християн. Може в цілій грецькій та російській Церкві нема ні одного єпископа, який би з такою пошаною та любов’ю відносився до старовинних грецьких обрядів, як митрополит Андрей!
На цьому закінчив о. Петро свою розмову з хворим і, попрощавшися з ним сердечно, відійшов.
Хворий лишився сам із своїми думками. А мусіли вони бути дуже поважні, бо довгий час по відході о. Петра лежав він нерухомо, як чоловік, що роздумує над дуже важною справою.
ІV.
Святий Петро, видимий Голова Церкви
В суботу увечері ввійшов о. Петро до кімнати хворого з великою книгою під пахвою. Хворий читав книжку, але, побачивши о. Петра, відложив її набік і, усміхаючися, простягнув до нього руку. Отець Петро глянув на заголовок книжки. Була це «Історія Унії», видана з нагоди 30-літнього ювілею Берестейської Унії. Хворий слідкував за поглядом о. Петра і, вичитавши в його очах мов би питання, сам відповів:
— Оцю книжку дав мені Ваш син. Я прохав його про якусь історичну книжку, а він приніс мені цю книжку. З неї я довідався багато, чого не знав досі, хоч і учився історії Церкви.
— А що за книгу Ви принесли, отче? — запитав поспішно хворий, мов би оцим питанням хотів звести розмову на щось інше.
— Це Мінея, — відповів о. Петро.
— Мінея? Чи така сама, як її уживають у нас при Богослуженні? — питав хворий.
— Так! — відповів о. Петро. — Не тільки що така сама, але навіть видана у вас, в Києві. З такої Мінеї відправляється Богослуження в російській Церкві. Я її приніс спеціяльно, щоб Вам показати, що таки у ваших богослужбових книгах є чимало такої науки, якої держиться католицька Церква і якої не хоче признати російська, хоч і відправляє з них Богослуження. Та заки вкажу Вам оці місця в Мінеї, мушу перед тим дещо розповісти.
Одною з найважніших різниць між наукою католицької Церкви і наукою Церкви грецької та російської є те, що католицька Церква признає Римського Папу своїм видимим Головою, а ваша Церква цього признавати не хоче. Тому то я хочу про це Вам розповісти. Та заки розкажу, мушу наперед розповісти про верховного апостола св. Петра та про те, як то Ісус Христос поставив його видимим Головою своєї Церкви.
Спаситель обіцяє поставити св. Петра видимим Головою Церкви
— Св. Євангелист Матей в ХVI главі свого Євангелія розказує ось таке: Одного разу прийшов Ісус із своїми учнями в сторони міста Кесарії Филипової. Йдучи дорогою, запитав своїх учнів: «За кого мають мене люди?». Учні стали відповідати. «Одні, — казали, — мають Тебе за Йоана Хрестителя, другі за Ілію, інші за Єремію або за якогось пророка». «А за кого ж маєте мене ви?» — спитав дальше Ісус Христос. Тоді Симон — Петро відповів: «Ти еси Христос, Син Бога живого». На це сказав Ісус: «Блажен еси Симоне варъ (сину) Іона, яко плоть і кров, не яви тебъ, но Отець мой, иже на небесъх. И азъ же тебъ глаголю, яко Ты еси Петръ и на семъ камени созижду Церковъ мою и врата адова не одолъеют ей. И дамъ тебъ клъчи царства небесного, и еже аще свяжеши на земли, будеть связано на небесъх, и вже аще разреъшиши на земли, будеть разръшено на небесъх».
— Кожному, хто з увагою прочитає оці слова Спасителя, мусить прийти на гадку, що Христос хотів ними св. Петрові пообіцяти щось, чого не приобіцяв іншим апостолам. Ісус Христос казав: «Ти є Петро і на сім камені збудую мою Церкву». Ім’я Петро є утворене з грецького слова і значить тільки, що камінь, скала. Проте і значення тих слів Ісуса Христа є: Ти є каменем (скалою), і на сім камені я збудую мою Церкву.
— Чим же ж має бути Петро? Не чим іншим, як каменем, себто фундаментом, підвалиною, на якій Христос хотів збудувати свою Церкву. Фундамент є найважливішою частиною будинку, бо на ньому стоїть будинок і в ньому ціла його сила і тривкість. Церква Христова є збором (товариством) усіх, що визнають науку Ісуса Христа, а Петро має, по словам Спасителя, бути найважливішою її частиною, на якій вона стоїть. Чим же має бути Петро в Церкві Христа? В будинку найважливішою частиною є фундамент, а в товаристві той, що його проводить, що стоїть на чолі товариства, значить, голова. Проте Петро, якого Ісус Христос називає (фундаментом) підвалиною Церкви, мав зістати її Головою.
— Ще яснішими стануть оці слова, коли пригадаємо собі, що Ісус Христос сказав їх в мові гебрейській, як вони і записані у св. Матея, який ціле Євангеліє писав по-гебрейському. По-гебрейському камінь значить «кифа», і Христос, відповідаючи Симонові, сказав: «Ти є кифа і на цьому збудую мою Церкву», що значить: «Ти є камінь і на цьому камені збудую мою Церкву».
— За що Христос обіцяє Петра поставити Головою Церкви? За те, що Петро признав Його Сином Бога живого. Мов би хотів сказати: «Ти признав мене Божим Сином і признав мене ним не зі свого власного знання, бо ні твоє тіло, ні кров не об’явили тобі цього, а з об’явлення небесного Отця, значить, з об’явлення вічної Правди, то ж за це об’явлю я тобі правду, скажу тобі, чим ти будеш. Ти будеш підвалиною, Головою моєї Церкви».
— Але йдемо дальше. Коли Христос приобіцяв св. Петрові, що його зробить Головою своєї Церкви, каже: «І тобі дам ключі царства небесного». Хто має ключ дому? Правда, що господар, голова газдівства. Тож і Христос, віддаючи Петрові ключі царства небесного, робить його господарем, Головою своєї Церкви і то господарем, що має владу «в’язати і розв’язувати». Що значать слова «в’язати і розв’язувати»? «В’язати» значить тільки, що видавати накази, бо наказ – в’яже (зобов’язує) того, до кого він звернений, а «розв’язувати» тільки що зносити накази або й забороняти, бо коли той, що має право видавати наказ, знесе його, тоді той, до кого наказ був звернений, вже вільний від нього — розв’язаний. А ці накази Голови Церкви мають таку силу, якби їх видавав не звичайний чоловік, а сам Бог, бо Христос каже: «Що ти зв’яжеш на землі, буде зв’язане в небі, а що розв’яжеш на землі, буде розв’язане в небі», значить: «Що ти накажеш, то так, якби наказав сам Бог в небі, а що ти заборониш, то так, якби це заборонив сам Бог».
Що учили грецькі Отці Церкви?
— Чудово до цих слів говорить св. Йоан Золотоустий, котрого так високо почитає грецька і російська Церква, що признає його одним з найбільших Отців Церкви. Він питає: «Що значить: «Дам тобі ключі»? І відповідає: «Як Отець дав тобі пізнання про мене (що я є Сином Божим), так і я дам тобі. Він обіцяє дати Петрові те, що властиво належить Отцеві та робить Церкву непохитною серед усіх бур і простого чоловіка робить твердішим від усякого каменя». Опираючись на цих словах Спасителя, усі християни признавали св. Петра Головою Церкви.
— Не хочу наводити цього, що про це говорять св. Отці Західньої Церкви, щоб Ви не думали, що так вірили та учили тільки вони. В тім, що Ісус Христос установив св. Петра Головою Церкви, однаково учать і західні, і східні (тобто грецькі) Отці Церкви, яких і російська Церква признає святими.
— Св. Кирило, єпископ єрусалимський, виразно називає св. Петра найпершим між апостолами, найвищим Учителем Церкви, а св. Йоан Золотоустий прямо каже: «Петро — це Церква Божа». В іншім місці цей великий учитель грецької Церкви, роздумуючи над словами Ісуса Христа: «Ти є Петро, і на цім камені збудую мою Церкву», каже: «Петро є названий каменем, бо на ньому поставив Христос свою Церкву».
— Як Христос укріпляв своїх учнів, нагадуючи їм, щоб не боялися, бо небезпека загрожує тільки Йому, так і св. Йосафат розмовляв про свою смерть так щиро одверто, що присутній при вечері диякон Доротей просив його, щоб перестав говорити про свій кінець. На це сказав Святитель: «Що в тім дивного, що хочу вмерти за Христа, за католицьку віру?»
— Останню ніч перевів св. Йосафат в молитві, як Христос в Оливнім городі. Старець Тифон, котрого св. Йосафат держав при собі, бачив, як Святитель довго-довго вночі лежав хрестом на землі і молився. Бачив, як рясні сльози спливали по його обличчю, як він, ще цієї останньої ночі, страшно бичував своє тіло. Наочні свідки ствердили присягою, що цієї ночі надземська ясність стояла над домом єпископа.
— Коли на другий день розбійники вдерлися до кімнати єпископа, вийшов Святитель проти них, як колись Христос напроти натовпу, який провадив Юда, і сказав: «Бог з вами, мої діти. Чого знущаєтеся над моїми слугами? Що вони вам винні? Наколи маєте що проти мене, ось я. Лишіть в спокою моїх слуг, не вбивайте їх!». А коли натовп на ці слова Святителя пристанув, як колись натовп Юди перед Христом, тоді з другої кімнати впало кілька інших розбійників, і один з них сокирою вдарив в голову Святителя. За його приміром послідували інші, завдаючи раз-по-раз нові рани.
— Останні слова Святителя були: «О, Боже мій!». Ще раз вернулись кати до лежачого на землі тіла Святителя і двома кулями довершили страшне діло. До якого звірства довели кати, видно хоча б із того, що після замордування Святителя вбили пса, потяли на кусні і кинули на його тіло.
— Як колись жиди знущалися над розп’ятим Христом, так убивці св. Йосафата знущалися над його тілом. Одна жінка, що виривала волосся з бороди Святителя, осліпла на місці й до кінця життя оплакувала свій злочин.
— В часі страшного убивства стояла над домом Святителя чорна хмара, і ясний промінь сонця, що продирався крізь неї, падав на його мертве тіло. Це ствердили свідки торжественними присягами.
— Вкінці взяли кати тіло Святителя, прив’язали до нього його волосяницю, наповнену камінням, і кинули згори. І знову сталася чудесна річ. Хоч з високої гори скотилося тіло Святителя разом з камінням, залишилося ціле і непокалічене. Тоді кількох людей взяли тіло на човен, попливли на ріку Двину і, прив’язавши великий камінь до шиї Святителя, кинули його в велику глибінь, що називалася «Свята студня». В тій хвилині, оповідає свідок, побачено світляний стовп, а в нім поважну постать, що зійшла в воду. За хвилю попливло тіло Мученика. Перелякані цим чудом, кати втікли.
— Так, як колись жиди, хоч бачили чуда, що діялися по смерті Спасителя, не навернулися, так і ці кати, хоч бачили чудо, вернулись назад і наново затопили тіло Святителя. Було це 12 листопада 1623 року. Дня 17 листопада побачено світло над водою і там знайдено тіло св. Йосафата, хоч через п’ять днів дарма шукали за ним. Один з найбільших ворогів св. Йосафата, радник міста Вітебська, Ходига, що бачив на власні очі чуда, які діялися при смерті Святителя, до тижня навернувся і прийняв католицьку віру.
— Коли тіло Святителя було виставлено в церкві св. Михаїла, тоді всі мешканці Вітебська одними устами славили його святість. Католики славили його діла, нез’єдинені молилися, плакали і проклинали тих, що вбили його, протестанти прийшли із своїм пастором, який хотів навіть нести домовину Святого. Навіть жиди славили святість його життя і прилюдно говорили, що це правдиве чудо, що тіло Святителя не псувалося.
— З того часу многими чудами прославилися мощі Святого. Не раз розказували про них. Наколи хочете про них знати, прочитайте книжечку під назвою «Житіє св. Йосафата», яку я вам дам.
— В рік пізніше відбувся суд над убійниками св. Йосафата. Всі свідки зізнали під присягою, що св. Йосафат ніколи нікому не заподіяв ні найменшої кривди і що вбили його тільки тому, що був вірним пастирем католицької Церкви. Між свідками були і нез’єдинені, з котрих ні один не зізнав нічого злого на Святителя. Одноголосно зізнавали, що св. Йосафат був єпископом, який з апостольською ревністю стеріг своїх овець, що над усе цінив і любив святий, грецький обряд, що не дозволяв нічого в ньому зміняти та що вбили його з намови Сильвестра, висланника нез’єдиненого єпископа Смотрицького.
Навернення Мелегія Смотрицького
— Що за Смотрицький? — перервав Хворий.
— Чи може Мелетій Смотрицький?
— Так, той самий,— відповів о. Петро. — Він був найбільшим ворогом св. Йосафата і католицької Церкви. Він то підбурив народ проти Святителя. Та тут сталася чудна подія. Св. Йосафат віддячився Смотрицькому за це, що він придбав йому вінець мученика. Смотрицький, найбільший ворог католицької Церкви, в кілька літ пізніше став католиком і умер як найліпший син католицької Церкви, оплакуючи щиро свій гріх.
— Кров св. Йосафата була тою небесною росою, що впала на українську Церкву. Всі пізнали, що Церква, яка видає таких людей, мусить бути Церквою Христа. Католицька Церква по грецькому обряду стала чимраз більше розширятися на Русі.
— Загальний голос домагався, щоб Церква причислила св. Йосафата між Святих. В році 1628 з’їхалася комісія, зложена з єпископів, яка переслухала під присягою 1165 свідків. Зізнавали католики, нез’єдинені русини, протестанти і жиди. Всі одноголосно славили святість життя св. Йосафата. Добули мощі святого і, на великий подив усіх, переконалися, що вони залишились досі нетлінними. Весь народ кинувся до домовини Святого і з тисяч грудей линула молитва до св. Мученика. Народ признав його Святим ще заки оголосила це Церква. Численні чуда, що діялися при гробі Святителя, пронесли вість про його святість по цілім світі.
Дня 16 травня 1643 року Папа Урбан VIII, по переведенні якнайточніших допитів, видав письмо, в якім св. Йосафата оголосив Блаженним, а в вісімнадцять соток літ по смерті св. апостола Петра, дня 29 червня 1876 року, Папа Пій IX зачислив його між Святих, признаючи на святкування його пам’яти день 12 листопада.
— Так, св. Унія, зрошена кров’ю Священомученика Йосафата, стала чимраз більше розповсюджуватися між українським народом і, маючи в ньому могучого заступника перед престолом Божим, є певна, що і сили пекла не переможуть її.
(Далі буде)
