(Дві міжнародні імпрези в Італії, що розкривали совєтський режим)
Нерідко чуємо, як то на різних публичних неукраїнських виступах промовчується українські справи. Закидаємо організаторам, речникам чи виступаючим, що роблять це свідомо або із незнання. Жаліємося на себе, чинимо докори, іноді слушні, різним українським чинникам, що не допильнували, щоб про нас сказали правду.
На цей раз хочеться позвітувати про дві імпрези, де українські справи видатно були представлені, де їх з’ясовано об’єктивно й у властивій пропорції до інших подібних проблем. Важливо додати, що це не було також відоме нам «форсування» за всяку ціну українських проблем, чи просування їх «заднім входом». Ішлося таки про пристойне представлення об’єктивних фактів, справ і людей, котрі самі за себе промовляють, а також було це зроблено так природньо, що не робило враження «силуваної» пропаганди. До того, значною мірою робили це також неукраїнці або люди, непричасні до справи чи ідеї, яку заступалося.
Мова про Сахаровські слухання в Римі, властиво, їх другу сесію, що відбулася в днях 25-28 листопада, та про один симпозій Венеційського Бієннале, котрий приходив безпосередньо після римської сесії слухань, а саме 29 і 30 листопада ц. р. Ваш кореспондент брав активну участь в цих обидвох імпрезах та поділиться деякими фактами і спостереженнями.
Що таке Сахаровські слухання? Західні кола, котрі від початку були затривожені станом репресій проти дисидентів і порушення людських прав в Совєтському Союзі та комуністичних країнах Східньої Европи, утворили два роки тому спеціяльний комітет з метою прослідження цих справ і їх оприлюднення. Для цього було досить багато свідків і свідчень. Тому що найголоснішим речником людських прав в самому СССР є академік Андрій Сахаров, нагороджений премією миру Ноббля, комітет, що має осідок в Данії, звернувся до Сахарова, щоб він дав свій протекторат публичним слуханням. Академік погодився, хоч з цього приводу мав і має багато неприємностей. Таким чином, відбулися перші слухання в 1975 р. в Копенгазі, а оце той самий комітет постановив відбути другі міжнародні слухання Сахарова в Римі. Вийшло щасливо, що вони проходили ще в час Белградської конференції, яка й покликана перевірити виконання Гельсинкських угод країнами-учасниками. Навіть тематикою обидві імпрези перекликувалися.
Проте, якщо в Белграді стосували дипломати різних тактичних прийомів й користувалися «дипломатичною мовою», іноді, промовчуючи очевидні речі, то в Римі було інакше. Тут ясно і, називаючи речі та уряди й установи по імені, ілюструвалися факти драстичного порушування тих же Гельсинкських угод.
Рамки римської імпрези дещо нагадували судову розправу, через що преса і публика іноді й уживали терміну «Нюренберзький трибунал». Правда, злочинці тут не сиділи на лаві підсудних, а прокурор не виголошував акту оскарження й не просив покарання. За цими вийнятками, решта нагадувала трибунал. Були об’єктивні судді, що разом з панелем експертів намагалися ствердити правду. Були свідки, живі і речеві показання. Були правники, не настільки оборонці сторін, як спеціялісти, котрі представляли леґальну сторінку вчинків, політики й актів. Підсудні і їх оборонці не були присутніми, хоч могли добре взяти участь. Вони тільки відгрожувалися, що це «провокація», «антисовєтчина» (це так ті з Москви!), а їх прихильники в Італії й деінде на Заході воліли стояти осторонь й не блямуватися ділами своїх менторів зі Сходу. Що ж до підсудних, то ними були режими і система, яка призводить до такого ступеня незаконности, террору і варварства у наш час «відпруження», людських прав і гуманних деклярацій.
Чотириденні слухання виявили, що цей час, принайменше на великій частині земної кулі, є також часом забріханости, фальшу, подвійних стандартів і несамовитої пропаганди. Проводив цією римською сесією слухань д-р Симон Візенталь, директор жидівського бюра документації у Відні, що слідкує за різними нацистами і їх співробітниками, котрі нищили мільйони жидів. Д-р Візенталь заявив, що він не був би послідовним і чесним з собою, якщо б він, бажаючи справедливости для одних злочинців проти людяности, не цікавився іншими, сучасними, що вживають таких самих, або ще більш рафінованих методів у боротьбі з людською свободою, гідністю, а то й самим існуванням.
Академік Сахаров прислав своє записане на стрічці звернення до учасників слухань, в якому визначив напрямні праці для цієї установи, а також сам подав факти і докази совєтського порушення основних прав людини і громадянина. Він згадав понад тридцять осіб, переслідуваних і репресованих — від запроторення до психіятричних заведень, до покарання без суду за релігійні переконання чи домагання права виїзду за кордон. Між цими прізвищами Сахаров вирахував дев’ять українців, за долю яких він закликував боротися. Російський письменник Олександер Солженіцин так само прислав своє привітання і сильно закликав організаторів слухань довести всю правду до відома світу. Кожне нове ім’я репресованої людини, що його розкриє перед світовою опінією римська сесія, — писав Солженіцин — заслужить на додаткове признання учасникам римської імпрези.
Між коронними свідками римської сесії був Леонид Плющ, що говорив першого дня головно про своє перебування в психіятричному заведенні та про зловживання психіятрії як засобу репресій проти політичних дисидентів. При цьому Плющ не обмежився своїми власними переживаннями й важким досвідом, але й нагадав велику плеяду товаришів, однодумців, головно з-поміж відомих українських дисидентів. Він говори загально про всіх переслідуваних, але й специфічно про ситуацію в Україні. Як мало чиї інші показання, Плющеві твердження звучали переконливо.
Про українських дисидентів і політичних в’язнів в таборах та тюрмах говорили ще Людмила Алєксєєва, Аркадій Любарський, що після довгого тюремного речинця у Владімірській тюрмі, як співв’язень Мороза й інших, недавно був «видворений». Драматично говорила й Ніна Буковська, мати Владіміра, що особисто не міг прибути до Риму через навантаження виступами в Америці. Буковська тепло згадувала про терпіння рідних, а головно матерів ув’язнених. Як приклад привела терпіння Оксани Мешко, матері Сергієнка, а також дружин таких в’язнів, як Мороз, священик Романюк й інших. Доктор Валентин Турчин, реферуючи справу соціальних й економічних прав та їх порушення в СССР, детально розповів про ситуацію українського робітника в Одесі, Сірого, та ще про одну західньо-українську родину, яка подалася на виїзд за кордон.
Свідки говорили ще про віруючих людей та їх переслідування. Неначе на похмурій фільмовій стрічці проходили ці жахливі розповіді, яким годі було не вірити. Члени жюрі (до якого належав і підписаний) ставили питання доволі прицезні, щоб перевірити правдивість показань. З питань і відповідей не виходило, що тут свідки переборщують чи видумують, тільки ще більш драматичними виявилися їхні показання. Крім свідків з СССР, були ще свідчення з різних СОЦІАЛІСТИЧНИХ республік. Один перебіжчик із Східньої Німеччини демонстрував модель надзвичайно складного приладу, закопаного в прикордонній смузі, який при наближенні до кордону автоматично вибухає, маючи кількакратні вибухові стрільна. Профспілковий діяч з Польщі розповів про масакру робітників в прибалтійських портах в грудні 1970 p., як репресію за робітничі страйки. Литовський католик представив боротьбу католицьких активістів за існування цієї Церкви, а один колишній совєтський журналіст представив 25 листів дітей віруючих п’ятидесятників до міжнародних чинників про те, як їх і їхніх батьків переслідують за релігійні переконання.
Саме в день слухання про релігійну свободу прибув до залі слухань наш Блаженніший Патріярх Йосиф. Його присутні зустріли гідно і склали належний йому трибут, бо ж і він свідок долі своєї Церкви та й власного вісімнадцятьрічного перебування в тюрмах і на засланні. «Сліди цього переслідування ще ношу на власному тілі» — заявив Патріярх. Коротка, але речева і зворушлива заява Блаженнішого викликала помітне враження. Він згадав про ліквідацію більшовиками Української Автокефальної Православної Церкви в 1929 і 1930 pp., а потім про насильне знищення Української Католицької Церкви в 1945-50 pp., якої достойний свідок є «батьком і головою», її Патріярхом. «Чиню це свідчення сьогодні тут перед цим трибуналом, щоби світ та історія знали від мене про несправедливості, гноблення й насилля над людськими правами мого народу», — заявив Патріярх Йосиф.
Четвертого дня ще слухання почули виступи західніх адвокатів, котрі були зголосилися боронити теперішніх ув’язнених діячів Гельсінкських груп, а саме оборонців Орлова, Щаранського, двох грузинів, а також керівників київської групи — Руденка і Тихого; виступив також адвокат Сергієнка — Голл, що його, як відомо, «видворено» з Києва.
Президія і жюрі других Сахаровських слухань прийшли до висновку, що совєтський уряд та інші комуністичні уряди Східньої Европи кричущо порушують права людини наперекір власному законодавству та міжнароднім зобов’язанням, стосуючи скандальні і нелюдські методи репресій, гідні темного сердньовіччя та новітніх практик нацизму. Матеріяли слухання (кілька томів) рішено переслати на Белградську конференцію. Що високі дипломати зроблять з цим, важко сказати. Але публічна опінія на Заході вже засудила совєтське безправ’я. Західньо-европейська преса надала широкого розголосу слуханням і морально підтримала справу репресованих.
З Риму частина учасників переїхала до Венеції, де — як згадано — відбувся симпозій про релігійний опір в комуністичних країнах. Тут вже перед нами був невтомний Леонид Плющ, який брав участь в іншому симпозіюмі про марксизм, соціалізм і свободу. Його виступ був широко коментований. «Тепер інший режим Брежнєва це ані лівий, ані правий, це просто — фашизм» — заявив Плющ. На симпозіюмі про кіномистецтво виступав український молодий письменник і знавець кіномистецтва Марко Царинник, що говорив про фільми Олександра Довженка й виступав у дискусії про засланого Параджанова, режисера славного фільму «Тіні забутих предків». Плющ ще раз буде виступати на симпозіюмі про літературу. Властиво, його книга «На карнавалі історії», що появилася недавно французькою мовою, має бути предметом однієї сесії.
Тому що релігійний симпозіюм порушував і питання, яке ставлення до релігійної боротьби в СССР дисидентів, незаанґажованих в релігійному русі, також про це говорив Леонид Плющ. Він виразно заявив, що справжні дисиденти демократи, віруючі і невіруючі, працюють разом. Він, як невіруючий, беззастережно боронить усіх віруючих у їх змаганню за визнання релігійної свободи, свободи сумління та релігійних практик. Сам Плющ подав резолюцію на цьому симпозіюмі, в якій домагався відновлення Української Католицької Церкви та інших релігійних спільнот, невизнаних нині совєтським режимом.
На симпозіюмі виступала українська проблематика ще у двох доповідях, а саме проф. Богдана Боцюркова з Отави (він також був членом жюрі в Римі) про релігійну ситуацію різних віровизнань в Україні, та доповідь цього кореспондента про католиків східнього обряду в Україні, Польщі, Чехословаччині, Румунії, Угорщині та інших східньо-европейських країнах. Так само окремі дискутанти виявили знання та зрозуміння українських проблем, як і в Римі. Коли виринула справа становища самої Російської Православної Церкви, в рядах якої є також дисиденти і щирі некомпромісові визнавці людських свобід, Плющ, однак додав, що серед деяких реакційних православних дисидентів побутують різні націоналістичні месіяністичні ідеї, котрі є однаково небезпечні, як і виключні ідеології комунізму. Левітін-Краснов відмежувався від цього і сказав, що він і його однодумці є ліберальними православними, котрі визнають право всіх на свою релігійну свободу, а тому й українців — католиків та православних.
Так само Венеційська імпреза — міжнародний фестиваль культури, що триває від 15 листопада до 15 грудня і яку спонзорував італійський уряд, набрала широкого розголосу у пресі та радіо. Наші земляки в Україні довідалися про Сахаровські слухання та про фестиваль на тему культурного дисидентизму через радіо «Свободу», «Голос Америки», «Вільна Европа», а частково і через Ватиканське радіо, що — на диво — передало в етер промову Патріярха Йосифа.
