Під поняттям «Церква в катакомбах» розуміємо таку Церкву, яка свої релігійні відправи мусить відбувати без відома влади, в підпіллі або за римською історією, у підземних печерах, катакомбах. Участь у таких Богослужбах беруть люди втаємничені, строго перевірені щоби не зрадити ні місця ні учасників. Річ ясна, вони свідомі того, що своєю участю в житті катакомбної Церкви наражають себе та своїх близьких на переслідування. їхня віра перемагає страх за свою долю. Коли ж ворожа влада їх переловить на тих «протизаконних» релігійних практиках, то їх шлях, — шлях мучеників за віру. Невинна кров мучеників родить нових послідовників, кріпить слабших духом, а трапляється так, що навертає на шлях Божої правди й самих переслідувачів.
Зразок Церкви в катакомбах» маємо зараз на наших землях. Священики діють тайно. В день працюють як інші, а вечорами чи поночі відбувають Богослужби. Завжди в іншому місці, в іншій хаті чи десь на дворі, коли погода на це дозволяє. Вони крім того, що несуть розраду вірним, але часто теж опікуються родинами тих, що їх переслідує уряд за виконування релігійних практик. На зміну старших приходять молодші. Також приходять вихованці сусідньої римо-католицької литовської Богословської Академії в Кавнас.
Отже поняття «Церква в катакомбах» є нам всім відоме, а теж багато чужинців про це поінформовані. Зате поняття «Церква в наймах» — маловідоме. Тому над цим поняттям належить ширше зупинитись.
На західньому пограниччі, українських земель, які Москва віддала Польщі, жило біля 1 мільйона українців. На Холмщині та Підляші були українці православні, а на посянні і Лемківщині в більшості українці католики. На південно-західньому клаптикові нашої прадідної землі було 454 церков. Частина з них була знищена під час війни та т. зв. «Акції Вісла» під час якої насильно переселювано українців на т. зв. «Одзискані землі». Частина церков без догляду зогнила, частину знищили місцеві вандали, щоби затерти сліди по українцях, а біля 120 передано для вжитку римо-католикам, православним або замінено для громадських потреб.
На території Польщі залишилося жити біля 300 тисяч українців. Пропорційно беручи половина з них це українці-католики. У Перемишлі живе нині біля 3000 українців з біля 25 священиками. Опіку над ними передано примасові Польщі кард. Вишинському, який номінує ґен. Вікарія для адміністрування священиками та опікою над вірними.
Колись посяння та Лемківщина належали до Перемиської єпархії з єпископом який жив у Перемишлі. Перемиське єпископство одне з найстарших в Україні. На домагання польського уряду з під опіки перемиського єпископства виділено лемківську адміністратуру, як самостійну одиницю. Осідком адміністратора було містечко Романів. Поляки, перемиського єпископа Коциловського та його помічника єп. Лакоту арештували і все церковне майно сконфіскували. Наша Церква на деякий час пішла в підпілля.
Коли ж після відлиги між урядом і римо-католицькою Церквою в Польщі прийшло до деякого порозуміння, тоді за деякими ватиканськими заходами нашу Церкву у Польщі передано під опіку кард. Вишинського. Вірні й священики нашої Церкви почали домагатись звороту наших церков. Ці спроби не увінчались успіхом. Церковні польські чинники відсипати до уряду, мовляв, це вони конфіскували ваші церкви, а ці відповідали, що вони до церковних справ не мішаються. Розв’язку знайдено в льокальних розмірах, де наші священики порозумівалися з польськими монахами і одержували дозвіл правити у польському костелі для українців Службу Божу. Згодом цю директиву поширено заходами примаса Польщі. Часом директива залишалась на папері.
Роздумуючи над цими питаннями, мимоволі приходять на думку події, що мали місце в Великій Британії, де ніхто за релігійні переконання нікого не переслідує.
Розбудували ми тут сітку храмів Божих, щоби мати де помолитись по своєму звичаю, без втручання чужих. І одного дня нам сказано, церкви не ваші, а єпископа, як голови «церковного трасті». Він має право кого хоче пустити або ні до церкви. Хто буде цьому супротивлятись, того англійський закон покарає. В Лондоні 16 осіб отримали на адвокатському бланкеті заборону вступу до своєї Церкви, аж поки не попросять єпископа про дозвіл. На дверях церкви поставлено «єпископських опричників» які одних пускали, других відтручали або передавали в руки англійської поліції як злочинців. З амвони посипались погрози і обвинувачення у «схизмі», «ребелії». Прийшла горезвісна заява вірних єпископові священиків, що для «ребеліянтів» не буде церковної обслуги: ні шлюбу, ні хрестин, ні похорону. Було кілька випадків відмови тих послуг. Отці за кару перестали навчати дітей релігії по суботніх школах. Деякі церкви закрито за це, що люди не хочуть слухати єпископа, який сам відмовив послуху Голові нашої Церкви Патріярхові Йосифові. Колиж атмосфера в церквах загострилась до нестерпного, тоді матері престали своїх дітей приводити до церкви, «до Бозі». Там «Бозі» не було, а була англійська поліція і єпископські «опричники». За ними й решта — шануючих себе й церкву, як Божу установу, вірні покинули «такі церкви».
На благання преслідуваних єпископом вірних Блаженніший прислав з духовною розрадою священиків з Риму. Змісця єпископ Горняк виклопотав для них «суспенди» і розтрубів по всій англомовній пресі про це, даючи свої коментарі. Наші церкви, що закрито їх брами для тих що ті церкви будували чи купляли, а тепер закрито і перед українськими священиками присланими Головою нашої Церкви. В такій ситуації прийшлось відправляти Богослужби по громадських домівках чи позичених у чужих церквах. Ревний єпископ постарався, що й всі римо-католицькі церкви солідаризуючись з єпископом Горняком закрили для нас свої брами. Те що діється у Великій Британії, оклевечування в пресі, суспензи, відмови сповіди чи похоронів, замикання перед вірними церковних брам — мимоволі нагадують нам ситуацію в Україні а частинно в сучасній Польщі.
* * *
Які пляни має Москва і її Російська Православна Церква, та які має Польща та її шовіністичний клир — ми знаємо, ми не дивуємось їхній поведінці. Ми знаємо, що від ворога трудно чекати чогось доброго для нас. Алеж у Вел. Британії маємо до діла не з ворожою державою та її політичними цілями. Тут справа товчеться і до скандалів доходило не через ворожі нам чинники. У нас справа станула так: єпископ-екзарх виломився з під зверхности Голови Помісної УКЦеркви та її Синоду. Замість правди Божої та піклування про спасення душ довіреного йому стада, поставив правду сухих законів і вимагав від нас, щоби ми тим законам покланялись. Його зарядження зміряли до дальшого роздрібнення нашої церковної єдности. Він нас старався переконати, що його перший обов’язок — послух Намісникові Христа, та що він поступає згідно із законами. А зарядження Голови нашої УКЦерки його зовсім не зобов’язують. Йому неважним було, що подавляюча більшість вірних залишилась без духовної опіки. З його натяків виходило, що це краще для Церкви, коли «болото відпаде», а залишаться самі довірені. Воюючи спритно законами Церкви він зумів з’єднати собі англійський єпископат та притягнути до помочі англійську поліцію. Вживаючи англійських адвокатів він перебрав до рук все церковне майно, а навіть зложені вірними пожертви на купівлю майбутніх церков. А для кого це все? Та подавляюча більшість вірних (петицію про відкликання єп. Горняка підписало 18 000 вірних на всіх 25 000 зареєстрованих) залишилась без своїх церков. Бо йти молитися до церкви де на нас вовком твої брати по крові дивляться, де не дозволяють заспівати молитви за Патріярха, де з амвони осмішують не лиш нас, але й нашого Світоча Патріярха Йосифа — таки совість не дозволяє.
Нині ми маємо, завдяки Блаженнішого Патріярха Йосифа, кілька своїх Божих домів, але по деяких місцевостях, приходиться користати із винайму церков у протестанів, які мають більше вирозуміння до наших душевних страждань, чим «рідний» єпископ, чи католицький клир у В. Британії.
Вдумаймось добре у те, що на рідних землях наших католицьких священиків переслідує ворожа, окупаційна влада із стадом своїх посіпак. Вони замучили деяких в садистичний спосіб, інших запроторили на довгі роки повільного завмирання на засланнях. Та навіть у таборах ті нові апостоли виконують далі свою місіонерську службу. А тут на волі, у західному світі, за виконування духовної опіки українськими католицькими священиками яких посилає Голова УКЦеркви — єпископ тоїж самої Церкви суспендує, забороняє виконувати священичі обов’язки, переслідує в пресі, пише на них доноси, закриває перед ними наші церкви. Сухий закон — вище Христової Правди, всякі модерні засоби оброблення публічної опінії — замість Слова Божого. Ненависть, злоба та обмова замість любови ближнього. Це маємо від «доброго пастиря», від людини відвічальної за долю повіреної йому Церкви на цьому терені. То чи можна того рода поступовання та ведення церковного корабля порівнювати з реакцією простих, щирих але глибоко патріотичних вірних, які не хочуть кланятися чужим Богам, ані «правничим телцям» — але які хочуть у СВОЇЙ ЦЕРКВІ МАТИ СВОЮ ПРАВДУ, ПРАВДУ БОЖУ І ЗБЕРЕЖЕНИЙ СВІЙ ОБРЯД.
