Блаженні ті, що слово зберігають,
А було сказано це всій земній родині.
Ісус вознісся в небеса й прорік
Творцю всього: «Да будуть всі єдино!
Хай будуть в єдності, у мирі, у любові,
Як ми у Тройці нероздільні нині», —
Сказав оце, бо знав Ісус те зло,
В якому світ давить по нині.
Як батько сина ставить по собі.
Як мудрий керівник заступника лишає,
Так і Божий Син, ніж вознестись горі,
Сам цар царів — Петра він назначає.
Тут, на землі, ключі йому вручив,
Щоб слухались усі Петра по чину.
«Ти є Петро — скала, а на тобі
Я побудую Церкву незбориму».
Єдину Церкву — не сказав «церкви»,
І врата ада не одоліють
То ж зрозуміймо це, хоча б в кінці,
Бо вороги Христа ще жнуть і щедро сіють.
Єдину Церкву, не сказав «церкви»,
Це розуміли десять бо століть
Цю істину і благу і незбориму.
І їхала за благословенням вся
Зі світу ієрархія до Риму.
Тут був Василій сам Великий (теж),
Був злотоустий на поклоні в Папи,
Були собори всі і на чолі
Завжди стояли римські легати.
І княгиня Ольга мала благодать
Від Патріярха ж, бо католичка хрестилась.
Іскра вселенства й в Володимира ввійшла,
За внука щиро бабця все молилась.
О ми щасливі, як народ також,
Що ще до розділу благословення взяли
Від грека Теофана — він також,
Мов благодать вселенського начала.
А потім, як диявол світу взяв
І посіяв розділ в Божім храмі, схизму,
Раділи цьому східні всі царі,
Що в їх руках вже сила, а не в Римі.
Їм це на руку — вже вони «боги»,
Серця на сході рвались нездоланно,
А Україна з ласки Божої іще
Десятиліттями, бо залишилися без рани.
І Ярослав Мудрий — він на те й мудрець,
Коли вся Греція перебувала у роздорі,
Зібрав усіх єпископів своїх
І сказав митрополита обрати на соборі.
І обрали українці на престіл
Священика Іларія на ймення.
І слухалась служба на українській землі
Ще в ласках Божого Благословення.
Був виноградник, і була лоза,
Ми віткою в Вселенській Церкві звались
І давали плід, бо з коренем були,
І давали плід, бо з Богом залишались.
Та після мудрого — другі ішли царі,
Єпископи забули заповіти
І через торг із Сходом і зв’язки
Ми не помітили, що в схизмі стали жити.
Як дерево, що зрубане в собі,
Тримає довго соки, хоч відродитись,
Пускає і бруньки, і навіть листочки,
Та вони живі, довго їм не жити.
І у 16 столітті знову час
Саме ж, бо Провидіння Боже припинило
До кореня Вселенства, щоби ми
Все ж не померли, але жили, жили, жили.
І зберегли колядки, мову і обряд,
І зберегли Шашкевича, Шептицького й Сліпого.
Чому саме Вселенська Церква зберегла,
А східня Україна бідна того.
Чому, яко народу дух і саме тут
Зберігся ще, яко нігде на Україні,
Чому ж бо Російська Православна Церква не оберегла
І східні браття так бідненькі нині.
Ми не покинемо ніколи вас, брати,
І слово «КАФТОЛІК» — це вселенство означає,
А слово «ПРАВОСЛАВНИЙ» в наших всіх книжках
І нас усіх слова ці, яко нарід об’єднають.
Так польські королі, загарбники — ми знаєм
Хотіли нас ополячити пани,
Та був в нас Сагайдачний, був Шевченко, був Шашкевич,
І цього не позволили вони.
І вони стояли проти ворогів,
Проти загарбників, тиранів і ляхів,
Але не проти віри виступали,
Тим більше не вселенської, о ні.
Нас обдурили в школах в живих фактах,
З нас яничарів готували, яко дзот,
Та ми воскресли, відродились, щоби жити
І заявити світу: «Ми народ!!!».
Тут і Вселенський, Православний, Правовірний,
О, це чудесно й в єдності народи світу,
І й бо народом, то не можем, бо ми
Не зможем буть, яко народом, діти!!!
Проти тиранів вражди нарід наш стояв.
Стоїть він зараз, нині, в цю хвилину,
Щоби відірваним церквам усім донести
Гуманну істину: «Да будуть всі єдино!»
м. Самбір, грудень 1989 р.
