Продовження. Початок у попередніх номерах «Патріярхату»
313 рік нашої ери багато в чому став переломним для історії християнства. Саме тоді римський імператор Константин видав Міланський едикт, в якому дав християнам свободу віросповідання. Не те щоб раніше християни не знали періодів свободи – просто влада лише час до часу милостиво дозволяла їм сповідувати свою віру. А тепер вони стали повноправними членами суспільства, легально та офіційно. Понад те, Константин щораз більше цікавився християнським вченням і перед смертю прийняв хрещення. Церква та імперія примирилися.
Так у відносинах Церкви і світу почалася нова доба. Раніше перед християнами стояла дилема: чи то ми є вигнанці й небажані гості в цьому світі, чи то повноправні його громадяни? А тепер Церква стала вагомою частиною суспільства, посівши панівне становище, а значить мусила брати відповідальність за те, що відбувається навколо.
Наприкінці IV століття Римська імперія розділилася. Східна її частина трималася відносно міцно, а ось західна швидко занепадала, її імператори були мало на що здатні. В 410 році германські племена готів здобули й пограбували Рим – той самий, вічний, величний, блискучий Рим, який упродовж століть був символом миру, стабільності, надійності та злагоди. Згадаймо, як Римська імперія позиціонувала себе: носій права, культури та цивілізації. Водогони, театри, лазні, цирки, дороги, закони, школи, філософія, література були принесені на інші, дикі землі. Такий собі тягар «білої людини» в античній інтерпретації, Кіплінг у тозі й сандаліях. Саме тому в 410 році впав не просто Рим – був знищений Pax Romana, римський мир, символ, дух, запорука і гарант цивілізації. І хоча готи як прийшли, так і пішли, а нові імператори ще з півстоліття іменували себе цезарями і августами, світ похитнувся. Диванні експерти тих часів одразу ж почали говорити, що це боги покарали Рим за прийняття нової віри. І як відповідь таким любителям кричати «зрада» єпископ Августин із далекого африканського міста Іппон пише свій безсмертний трактат «Про місто Боже». Книга в нього вийшла цікава, глибока і велика за обсягом. На сторінках трактату Августин, відповідаючи на всі закиди ворогів християнства, доводить, що Рим здобув славу і велич не завдяки богам, а мужності та мудрості римлян, і всі ці героїчні римські воїни та імператори – від братовбивці Ромула до розпусних правителів – не такі вже й шляхетні, радше навпаки. Отже, на роль носія і хранителя всього доброго в цьому світі Рим не тягне. Це місто людське, що символізує диявольські справи. Але паралельно з цим Августин виводить Божий план історії та спасіння людства, символічне місто Боже, яке несе світові правдиве благо. Представник Бога на землі в даному випадку – Церква, яка, власне, й дала світові слово істини, вона стоїть і стоятиме, і брами пекельні не здолають її…
Події наступних років лише підтвердили правильність думок Августина. Коли в 452 році інші варвари – гуни на чолі з Аттілою – стояли під стінами Риму, а імператор утік, саме Папа Римський Лев І вийшов до загарбника і вмовив його пощадити місто. Через кілька років, коли під ті ж стіни Риму завітали нові гості – вандали на чолі з вождем Гейзеріхом, знову саме Папа Лев умовив вождя не проливати невинної крові та не руйнувати місто. Звісно, все це були тільки тимчасові перемоги, які лише трохи сповільнили занепад імперії, проте сама картина була символічною: Папа Римський – перед ворожим військом, а за спиною в нього – місто, країна, покинута імператором. Світська влада занепала, і хтось мусив узяти на себе відповідальність за цей світ.
Коли утворюється певний вакуум влади, хтось мусить узяти цю владу в свої руки і стежити за порядком. Так було й під час раннього Середньовіччя. Коли міста зникали у вогні, в монастирських бібліотеках Італії та Ірландії зберігали і переписували книги античних поетів та філософів, учили грецьку і латину. А коли місіонери навертали варварських вождів до Христа, то приносили їм таким чином писемність, знайомили з античним надбанням, заохочували менше воювати і жертвувати гроші на церкви та освіту. Фактично Церква взяла в свої руки багато функцій, притаманних державі, адже більше не було кому дбати про освіту і науку, про справи милосердя. Так при монастирях і єпархіях створювали бібліотеки, закладали школи, з яких пізніше виросли європейські університети, так рятували від забуття античних письменників, вчених, так закладалися підвалини літератури, музики, живопису, так варварська Європа поступово перетворювалась на Європу християнську, Європу університетів, поетів і філософів, Європу величних соборів і монастирів.
Титанічними зусиллями сотень тисяч місіонерів, писців, перекладачів, учителів, священиків, монахіві єпископів вона вкрилася храмами і школами, спадщина древніх була збережена та поширена, а варвари (готи, вандали, франки, англосакси, вікінги, угорці) були навернені у християнство, навчені не вбивати без потреби, жертвувати гроші не лише на пиво, але й на школи, дбати не лише про військову славу, але й про добробут підданих. У одній зі скандинавських саг двоє братів-соправителів хваляться, хто з них кращий. Один побував на Святій Землі, мав багато пригод, другий сидів удома і дбав про добробут краю, будував пристані та церкви. Їхні сучасники найбільше дивувалися з того, що перепалки братів не доходили до бійок і що обидва вони померли своєю смертю. До християнізації таке (і гордість ще за щось, окрім пролитої крові, і ненасильницька смерть конунга) було неможливе.
В наші дні часом доводиться чути про нібито насильницьке поширення християнства, але в Папи Лева Великого не було жодного воїна, коли він говорив із Аттілою і Гейзеріхом. За спиною святого Патрика, святого Боніфація, святого Колумби не стояли армії. Були окремі спроби королів силоміць охрестити своїх підданих (як-от Олаф Трюгвассон охрестив Норвегію або Карл Великий саксів), але успіху вони не мали. Так чи інакше європейські народи стали християнськими, і в цьому новому світі Церква була найзначнішою силою. Збулося те, про що писав Августин і про що більшою чи меншою мірою мріють всі сучасні християни.
Але коли всі стають християнами і шанують Церкву, ми повертаємось фактично до старозавітної моделі відносин Церкви та суспільства (читай «Патріярхат» №1, 2016 р. – Авт.), де всі за замовчуванням віруючі живуть за законом Божим. З одного боку, це дуже красиво виглядає: замість жорстоких варварів – благочестиві лицарі, замість кривавих навал – війни за правилами, всі люди йдуть до церкви, шанують свята, не працюють у неділі, хрестяться, проходячи біля хрестів чи фігур Богородиці, всюди ікони, і складається враження, що Царство Небесне вже настало. Приблизно такі враження бувають у, скажімо, киян, коли вони приїжджають у Західну Україну, де замість привітання «Здрастє! » чують «Слава Ісусу Христу!», навіть пияки не лаються, а кажуть: «Прошу пана, вибачте, що я трохи випив».
Але як у старозавітному Ізраїлі мало хто насправді виконував Божі заповіді, як у Галичині масове благочестя не заважає красти, давати/ вимагати хабарі, вірити в прикмети і гороскопи, сваритися і так далі, так і в середньовічній Європі чи Візантії поголовне християнство не призвело до поголовної святості. Понад те, в суспільній моралі не було місця для засудження гріхів. Варто прочитати такі книги, як «Декамерон» або «Кентерберійські оповідання», «Роман про Лиса», поезії трубадурів чи вагантів з усіма цими невірними жінками та блудливими студентами, хтивими монахами, як одразу стає зрозуміло, що середньовічна поголовна християнізація не сягнула глибоко.
І річ не в тому, що проповідники у церквах погано старалися, закликаючи людей до побожного життя. Вони намагалися робити свою справу, люди прислухались до них – просто тільки відносно мала частка тих, що приходили в неділю до церкви, ставились до віри як до чогось серйозного. Тобто зовні картина виглядала як у Старому Завіті, а реально – як у Новому, де правдиві християни були в меншості відносно язичників та грішників. Та й не всі королі були такими, як Альфред Великий чи Людовик Святий, не всі лицарі були такими, як Гійом ле Марешаль, не всі папи були такими, як Лев Великий. Тепер Церква як найповажніша установа в суспільстві, установа, яка брала участь в усіх ділянках середньовічного життя, автоматично несла відповідальність за все, що робили її парафіяни, хоч сумлінні, хоч номінальні, взявши на себе тягар великої мети – зробити світ кращим, урятувати його від темряви і жорстокості, таки частково досягла свого. Зате в очах сучасників та істориків стала винною у тому, на що їй не вистачило сил. Це як генерала, який вийшов переможцем із нерівного бою, звинувачувати в тому, що він занадто довго бився і поклав занадто багато своїх воїнів. А ще, якщо говорити про середньовічну Церкву, то, опинившись у привілейованому становищі, наповнивши собою суспільство, вона опинилася перед дуже серйозними спокусами, і не від усіх їй вдалося втриматися… Але це вже тема іншої публікації.
Віктор Заславський, історик і публіцист
Продовження циклу есеїв Віктора Заславського «Церква і суспільство: біблійні та історичні уроки» читайте в наступних числах «Патріярхату».
