19-го березня 1979 р. Папа Іван Павло II написав листа латинською мовою до українського Митрополита Йосифа Кардинала Сліпого, висловлюючись з уваги на майбутні (1988) тисячолітні святкування хрещення Київської Руси. Може, тим не хотячи, діткнувся політично «гарячої» проблеми. Тимбільше, що папське письмо, в деякій мірі, не мало дипльоматично передуманих і делікатних зворотів і форм, які були вживані в подібних важливого значення документах, які виходили з ватиканської держави, з її церковного секретаріяту, до яких звикли в московському патріярхаті.
Перша реакція наступила дуже скоро. Передбачений V-тий теологічний «кольоквіюм» між російсько-православною і католицькою церквами (останній відбувся в 1975-му році) було визначено на кінець квітня 1979 р. в Одесі, але коротко перед реченцем було відкликано «з організаційних причин». Видно було, що на екуменічні відносини між Римом і Москвою, які охолодилися по смерті митрополита Нікодима — впав видимо мороз.
Як відомо совєти брутальною силою здушили в 1946 р. Греко-Католицьку Церкву і підчинили її московському патріярхові. Частина з тих п’ять мільйонів українських віруючих католиків, до нині не визнали цього факту, як дійсність, чейже від часу Берестейської Унії, з року 1595-1596 були зв’язані з Римом. Ще більше негативно зареаґували українські емігранти, які здебільша боролися не лише за свободу для своєї Церкви, але ще більше за політичну незалежність своєї батьківщини. Ті емігранти бачили в Митрополитові Сліпому, в певному сенсі, свій релігійно-національний кристалізаційний пункт і хотіли від років вже визнати своїм українським патріярхом старого Митрополита, що незалежно від суто політичних акцентів, рівналося афронтом для московського патріярха, тому всі старання в тому напрямі були Ватиканом відкинені.
Вже події в 1948 р. сильно обтяжили екуменічні зносини з російсько-православною церквою, то в пізніших часах зростаюче розполітикування українців-уніятів на заході, з їх войовничим антикомунізмом, спричинили Ватиканові додаткові труднощі, а Ватикан мусить остаточно думати ще й про тих всіх католиків, які живуть ще в Радянському Союзі. Може якраз для того Папа пробував зосередити увагу українців-католиків на важні історично-реліґійні події і при тому правдоподібно сам заплутався в політику.
Зрозуміло, що в такій ситуації московський Патріярхат і очевидно також Радянський Союз, який має, до речі, клопоти через український націоналізм у себе в краю і там відносини загострюються, а за якими пильно (як не з острахом) стежать, навіть за кожним зверненням на адресу українців. Тому ледви, чи можна дивуватися, що керівник зовнішнього уряду московського патріярхату митрополит Ювеналій, довідавшися з «Осерваторе Романо», з 17 червня 1979 p., про лист папи до Кардинала Сліпого, звернувся 4-го вересня 1979 р. на приказ своєї церкви з деякими питаннями до президента секретаріяту для поширення християнської єдности Й. Кардинала Віллебрандса.
(Ми публікуємо окремо відповідь Кардинала з 22-го вересня в перекладі з оригіналу писаному по французьки). Ця відповідь є дуже важним документом з різних поглядів тому, що пізніше, через папські енунціяції в подорожі до Ірляндії і Америки могли би повстати деякі сумніви в інтерпретації нового папи щодо питань екуменізму. Тому пише Кардинал Віллебрандс у своїм листі в ясних і недвозначних словах про сучасне, розуміння екуменізму в Католицькій Церкві. В певному сенсі є це рішучий погляд Папи Івана Павла II, якого слова наводить.
Крім того подається тут цілком ясно і відкрито поставу Святого Трону відносно тих церковних частинних уній і тих Церков східного обряду, які частинно зв’язані з Римом і які декому видаються екуменічною перешкодою, при чому вони забувають, що побіч екуменізму існує також свобода релігії, яку ясно визнає Другий Ватиканський Собор.
Кардинал Віллебрандс наголошує, що пише цього листа з наказу папи, але може було б бажано, щоби це письмо підписав сам Папа.
* 10/11 листопада 1979 р. Neue Zuricher Zeitung
