(З приводу статті у «Шляху» п.н.
«Четвертий Синод ієрархії Української Католицької Церкви»)
В українськомовному католицькому тижневику «Шлях», що появляється у Філядельфії, починаючи з 10 листопада 1985 р. надруковано з продовженнями довшу статтю під назвою «Четвертий Синод ієрархії Української Католицької Церкви». Стаття написанаІ.Скочилясом на основі розповідей чи, точніше, інформацій Митрополита Степана Сулика. З статті важко встановити, де починаються інформації Митрополита Степана Сулика, а де кінчаються слова автора статті І.Скочиляса. До речі, такі випадки в українськомовному «Шляху» трапляються не вперше. У статті не подано особливих інформацій, але зроблено наголос на деякі питання, які не можна поминути мовчанкою.
На попередньому (з 1983 року) Священному Синоді Української Католицької Церкви було прийнято постанову, що синоди нашої Церкви не будуть мати у своїй назві порядкових чисел, але всі синоди будуть відзначатися роками, себто синод такого-то року, а не «перший», «другий» і т.д. Тут малось на увазі, щоб не перекреслювати і не виключати усіх синодів і синодальних нарад, якіскликав св.п. Патріярх Йосиф. Дивно, що цієї ухвали не придержується католицький «Шлях».
Також відомо, що синоди ієрархії Української Католицької Церкви є засекречені. Рішення й ухвали синоду мають бути предложені Папі Іванові Павлові II і щойно після його апробати можна їх подавати до публічного відома. З надрукованої статті у згаданому «Шляху» виглядає, що можна деякі інформації про Синод ієрархії Української Католицької Церкви друкувати. Цікаво, яке для цього існує мірило, що можна друкувати, а що ні? Якщо можна, то чому ці інформації одержує тільки «Шлях», а не вся українська преса? Це тільки до загально формальних питань.
Не збираюсь тут аналізувати цієї довшої статті, але звертаю особливу увагу тільки на зміст одного параграфу цієї статті, який звучить так:
«Треба підкреслити, що Синод нашої Ієрархії — це унікальна подія і привілей для Української Католицької Церкви. Синод є понад територіальний, об’єднує усіх Владик нашої Церкви з різних країн. Жодна Церква такого привілею не мас. У Вселенській Церкві існують лиш крайові Єпископські Конференції. Це вирізнення й нагорода для нашої Церкви за терпіння, що продовж історії переносить наш народ за єдність Христової Церкви, це посів крови св. Йосафата й владик, священиків і мирян, що терпіли й терплять за Христову Церкву в Україні. Це виразне вирізнення й признання для нашої Церкви Апостольським Престолом. Це запорука майбутнього розвою Української Католицької Церкви. І насувається питання, чи зуміємо в покорі прийняти це вирізнення й у співпраці з Ієрархією і під її проводом розбудувати нашу Церкву?»
З вищого виразно видно, на що зроблено головний наголос, а саме, що синод — це «привілей для Української Католицької Церкви». Чи справді це привілей? Чи взагалі будь-коли наша Українська Католицька Церква була наділена будь-яким привілеєм, хоч мала для цього всі незаперечні атрибути?
Таким ствердженням, що Синод нашої Церкви є її привілеєм, мається читачів за малограмотних, які неспроможні самі розібратись і встановити, що є привілеєм, а що нашим святим і незаперечним правом. Цікаво, відколи наша Церква удостоїлась цього «привілею»? Якими були синоди, які скликав Патріярх Йосиф? Звичайно, для філядельфійського українськомовного «Шляху» вони не були «унікальними подіями і привілеями», а також не були синодами нашої Церкви. А все ж таки, чим же тоді був Львівський Синод в 1891 p., на якому обмежувались права нашої Церкви й уводився целібат? Можливо, про це забулось, але це незаперечний історичний факт, який не зашкодило б все таки мати на увазі й пам’ятати.
Відомо, і це слід цінити, що Папа Іван-Павло II поставився краще до проблем нашої страждальної Церкви, як його попередник Папа Павло VІ, якийвзагалі забороняв нашій ієрархії збиратись на будь-які наради. Папа Іван-Павло II зумів вийти з цієї складної ситуації нашої Церкви у лоні Вселенської Католицької Церкви. За це йому наша щира подяка і вдячність. Поруч з цим слід наголосити, що Синоди нашої УКЦеркви за благословенням Папи Івана-Павла II не є жодним привілеєм. Синоди — це право нашої Церкви.
Поруч з цим є інше, також незгідне з правдою, твердження «Шляху», в якому говориться: «У Вселенській Церкві існують лиш крайові Єпископські Конференції». Властиво, не відомо, про яку Вселенську Церкву йде мова і хто до неї входить? Чи вона, себто ця Вселенська Церква, включає католиків, протестантів, православних й інших, чи мав на увазі Вселенську Католицьку Церкву? Перша Вселенська Церква має не тільки крайові єпископські конференції, про це, мабуть, усім відомо. Друга формація Вселенської Католицької Церкви охоплює не тільки латинський обряд, але також католиків східнього обряду, а Українська Католицька Церква не є одинокою католицькою Церквою східнього обряду. Отже, в ніякому випадкові не відповідає правді твердження, що «жодна Церква такого привілею не має», і що всі інші поза Українською Церквою мають єпископські конференції. Тоді, яку ж форму своїх зібрань мають Східні Католицькі Церкви? Отже, ясним є, що УКЦерква не є одинокою з синодальним «привілеєм», але вони мають ще кращий «привілей», бо користуються своїми патріяршими правами і для своїх синодів чи соборів не потребують папського дозволу.
А вже ніяк незрозумілим є, який вплив мав на осягнення цього «привілею» «… посів крови св. Йосафата…»? Властиво, при чому тут св. Йосафат? А водночас навіть не робиться найменшого натяку на того, хто справді мав незаперечний вплив на те, що привернено нашій Церкві синодальну систему. Чомусь, свідомо чи не свідомо, промовчується ім’я Блаженнішого Патріярха Йосифа, який збудив нашу Церкву немов з летаргічного сну. Не будь його незрівнянної велетенської творчої праці, його животворящих ідей, які підхопив і поніс в гущу українського народу зорганізований Патріярхальний мирянський рух, то наша УКЦерква не мала б цього становища, що його вона зараз має.
Це не перебільшення, але дійсний факт. Як не дивно, але правдиво, і треба підкреслити і наголосити, що Папа Іван-Павло II краще зрозумів, за своїх, великий вклад праці і змагання Патріярха Йосифа, сказавши до його наслідника Патріярха Мирослава — «Покійний боровся за справедливу справу — його треба цінити, бо він мужньо ставав в обороні прав своєї Церкви». Якогось подібного твердження не написано у «Шляху», в місті Братньої Любови. Не треба бути аж знавцем українських церковних проблем, щоб не побачити незаперечних фактів, які мали вирішальний вплив на цей т.зв. «привілей».
В останньому реченні наведеної цитати написано:
«…чи зуміємо в покорі прийняти це вирізнення…». Очевидно, якщо будемо починати історію від себе, а права нашої Церкви вважатимемо за «привілей» і «вирізнення», то ми не зуміємо нічого осягнути, нічого добитись, навіть тоді, коли це нам за Божими і людськими законами належиться.
В такій ситуації, як ці питання нашої Церкви представляється в «Шляху», хочеться на весь голос кричати — не збіднюйте історії нашої Церкви. Не вказуйте нам на «привілеї», бо фактично, це не привілей, а наше право. Дотепер наша Церква ще ні разу навіть не відчула цього привілею, хоч без найменшого сумніву вона собі на нього заслужила. Отже, Синод ієрархії Української Католицької Церкви — це не привілей, але історичне право нашої Церкви.
М. Галів
