До написання цього коментаря спровокував нас «КОМУНІКАТ» у справі відбутої зустрічі двох делегацій УКЦеркви і УПЦ МП, що відбулась за ініціятивою католицького фонду «Про Орієнте», 30 червня 1998 p., у Відні — Австрія. Комунікат підписали, дня 4 липня 1998 p., від УПЦ МК Владики Августин і Сергій, а від УКЦеркви Владики Любомир (Гузар) і Михаїл (Колтун). Про цю зустріч редакція журнала «Патріярхат» одержала інформацію з інтернету, а Комунікат, який повністю друкуємо на іншому місці. Завдяки деяким наполегливим старанням, одержали через півтора місяця, після відбутої зустрічі. Цей факт також має свою вимову, а саме про комунікаційну інформацію.
Перед нами постає питання, при чому тут католицький фонд «Про Орієнте», з його президентом Альфредом Штірнеманом, й українські церкви? Правда, на початку Комунікату говориться, що це «з ласки Божої та благословення церковної влади». Цікаво, що «Ласка Божа» для українських Церков з’явилась чомусь у Австрії… Також цікаво було б знати, яка церковна влада благословила, чи це був Московський Патріярхат, Львівська Курія на чолі з Патріярхом Мирославом, чи якась інша? Яке це все має пов’язання? Зустріч відбулась під керівництвом президента Альфреда Штірмана.
І ще цікавий момент, що «члени церковних делегацій з України подякували Кардиналові Крістофу Шенборну за допомогу в організації симпозіюму…». Якщо все взяти разом, то властиво трудно розібратись, хто організував. Одне певне є, що це сталось «з ласки Божої»! Дивно, що ця «ласка Божа» не здійснилась таки в Україні тоді, коли владики УПЦ Московського Патріярхату є зі Львова і Тернополя, і так само делегація УКЦеркви є з Тернополя і Львова — отже було зручніше таку зустріч таки відбути у Львові, а якщо було потрібно арбітрів, то вони могли приїхати до Львова і побачити, що існує в Україні справжня Українська Православна Церква, а не тільки підмальована Московського Патріярхату. Якщо церковні власті, які б вони не були, не знають, що в Україні є не тільки московське православ’я, але також справжнє українське православ’я, то делегація УКЦеркви повинна була їм підказати, а навіть і наполягати, щоб вони були запрошені. Сепаратний підхід до єдности християн немає найменших виглядів на успіх. На жаль, всі ці дотеперішні екуменічні залицяння, бо інакше їх не можна назвати, нічого не дали. Всі екуменічні намагання на найвищому щаблі, чи це було у Фрайзінґу — Німеччина, чи Баламандські ухвали, все когось виключали. Все хтось комусь був, з особистих чи політичних мотивів, невигідний. Там виключали уніятів, себто Уніятську Церкву (розумій: Українську Католицьку Церкву), яка пройшла, видержавши найбільш жорстокі випробування, гідно й достойно відзначила, два роки тому, 400-річчя свого існування. Ця Церква видержала пробу життя і сьогодні її заперечувати, ізолювати чи не визнавати, треба бути справді нерозумним.
Якщо інші християни чи християнські центри дальше пробують продовжувати цей шлях усування, невизнавання чи ізоляції існуючих Христових Церков, то наша УКЦерква повинна відмовитись від такої практики. Сьогодні УКЦерква є в позиції сказати до цих справ своє українське рішуче слово. УКЦерква має повне моральне право говорити рішучо, байдуже, чи це комусь подобається чи ні, бо наша Церква своє право засвідчила, як говорив на другій сесії Вселенського Собору Ватиканського II, тоді Блаженніший Митрополит Йосиф, «віддавши гори трупів і ріки крови». Це висока ціна українського християнства і нашої приналежности до Вселенської Католицької Церкви. Якщо УКЦерква могла встоятись у ці жорстокі часи терору, то віримо, що вона повинна і сьогодні задержати високий рівень українського християнства. Наша УКЦерква з її проводом повинна діяти, як і дотепер, з християнською любов’ю. Це одинокий шлях, який буде мати успіх. Відштовхування, ізоляція, ненависть і злоба не мають найменших шансів на будь-який успіх. Такі зустрічі, що відбулись у Відні, а перед тим у Барі — Італія і сепаратні зустрічі представників Московського Патріярхату з представниками Ватикану у Москві, нічого не дали і не можуть нічого корисного, для єдности Христових Церков, дати, а радше у наслідок того ми ще більше від тієї єдности віддалюємось.
Без найменшого сумніву всі віруючі люди бажають християнської єдности, але, на жаль, не всі щиро, без жадних задних плянів, до цього змагають. Також незаперечною правдою є, що куди легше є ділитись, як поєднуватись. З історії знаємо, як легко одна Христова Церква у 1054 році поділилась на Східну і Західну Христові Церкви, які згодом прийняли прикметники Східна Христова Церква — православний, а Західна Христова Церква — католицький, хоч обидва прикметники не є собі суперечними, але помимо всіх природних законів. стали суперечними. На жаль, згодом до цього поділу добавлено ідеологічно церковний підклад. який все більше й більше відпалював ці Церкви. Так поставали між тими Церквами непроходимі гори. Тому радимо усім тим, які бажають ділитись і тим пробували свою правоту, цього не робити, а всі свої вимоги і правоту обстоювати в середині шляхом діялогу і домовлення. Ми вже пройшли всі інші шляхи поділу і вони все були та залишивсь скрайно шкідливими. Поруч з тим слід мати на увазі, що поділи проходили і проходять у Христовій Церкві не з метою, щоб покращати спасаючу ролю Церкви. Добре пригляньмось до цих питань, то виразно побачимо, що у всіх тих конфліктах і непорозуміннях майже не говориться і не згадується про спасаюче завдання людства Христовою Церквою. Треба ж таки підкреслити і наголосити, що основною ціллю і завданням Христової Церкви — це є спасіння людства.
Слід мати на увазі, що спроби, які проводить Апостольська Столиця у справі єдности християн, це значить єдности поділених Христових Церков не є самоціллю. Треба підкреслити, що ці заходи, що їх в цьому напрямі проводить Папа Іван-Павло II є для того, щоб спільними силами всіх християн успішно провадити спасаючу ролю Христової Церкви. Є велике бажання Апостольської Столиці, щоб в об’єднаній Христовій Церкві зустрінути третє тисячоліття. На жаль, під тим оглядом ми не бачимо виразних кроків православного світу чи православних центрів. В даному випадку можна говорити про їх протилежну ролю до об’єднання. Зрештою, це виразно випливало з промови Московського Патріярха Алексея у Ґрацу, чи промови Вселенського Патріярха Вартоломея на форумі Джорджтавнського Університету у Вашінґтоні. З промов обидвох патріярхів, виразно виникало, що тільки православні Церкви є тими правильними, а всі інші, включно з католицькими, є єретичними Церквами. Звичайно, таке розуміння релігійно-богословських питань сьогодні, у наш час, це велике непорозуміння, яке в собі немає найменшої закраски до братньої любови, до зрозуміння цих питань і стає ще більш несприятливим.
Дивно, що у цій ситуації Папа Іван-Павло II дальше продовжає діялог Ватикан — Москва, а в той же сам час не бачить чи не бажає бачити, що є ще також позамосковське православ’я. Не маємо тут на увазі православний Фанар з вселенським патріярхом, який обертається у московській орбіті. В даному випадку маємо на увазі українські православні Церкви, як також інші, що є поза сферою впливів Москви чи Фанару. Правда, їх вважається неканонічними, але слід пам’ятати, що це є велике число вірних тих Церков. Знаючи, як поставала й утверджувалась московська канонічність, то ці неканонічні Церкви виглядають більш канонічними як московське православ’я.
Під тим оглядом висувається конечна потреба переоцінки вартостей Христової Церкви і на її основі визначити, хто є справжнім християнином та які Церкви є справжніми Христовими Церквами! При цьому все слід мати на увазі одну незаперечну істину, що Ісус Христос прийшов на землю не для того, щоб бути володарем, щоб володіти, але для спасення людини — людей. Якщо ми приглянемось до деяких канонічних Церков, то власне їм тільки ідеться про володіння, а основне завдання Христової Церкви є тільки заслоною.
На жаль з того, що до тепер зроблено для єдности християн і тим самим для єдности Христової Церкви виглядає, що до розв’язки тих питань підходиться нещиро, не зі справжньою християнською любов’ю, а скоріше з різними, дуже земськими маніпуляційними плянами, а зокрема зі сторони православних центрів Москва-Фанар. З другої сторони український православний неканонічний світ у тому напрямі нічого не робить. Хоч ні, робить спроби, щоб бути якось пов’язаним з вселенським патріярхом у Фанарі, а цей не може нічого вдіяти, бо північ не дозволяє. Крім цього є ще інші шляхи для цього, але треба не боятись і їх також пробувати. Якщо буде добра воля, то можна буде, хоч не повністю, але частинно, осягнути те… щоб усі були одно, щоб хоч трохи більше приблизитись і це вже буде багато. Треба пробувати. Тоді зможемо спокійно, з рукою на серці, зустріти третє тисячоліття християнства, сказавши, що ми зробили все, що було у наших силах. І безустанно дальше просити Всевишнього Триєдиного Господа Бога, щоб нам, українським християнам, у цьому допоміг.
Микола Галів
* * *
Коли писався вище надрукований коментар ми не мали ближчих інформацій про двосторонню зустріч, що відбулася у Відні, за виїмком інформацій, що були подані на інтернеті, які були недостаточні. Тільки що одержали коментар нашого співробітника, Мирослава Мариновича, учасника зустрічі, під назвою: «До аналізи віденської зустрічі делегацій УПЦ й УГКЦ». Гадаємо, що обидва коментарі себе не заперечують, а радше у дечому доповнюють. Вважаємо, що про ці питання конечно треба голосно говорити, щоб всі про це почули.
