Кілька років тому Союз українок Америки (Ukrainian National Women’s League of America) допоміг започаткувати в Українському католицькому університеті інноваційну програму жіночих студій. Під умілим керівництвом доктора Галини Теслюк цей семінар став досить популярним як серед жінок, так і серед чоловіків.
Уперше запущена програма спровокувала цілу хвилю дебатів і суперечок. Навіть у деяких колах Союзу були такі, що ставили під сумнів необхідність започаткування жіночих студій, припускаючи, що ситуація з правами жінок в Україні на відповідному рівні і що ці права захищені. Інші вважали, що Католицький університет не є належним місцем для обговорення цих питань і що цей курс ставить УКУ на слизьку стежку «секуляризму» та розмивання католицького морального вчення.
Як в Україні, так і в діаспорі питання суспільного становища жінки може бути ускладненим та глибоко суперечливим. Навіть у прогресивних установах – таких як Союз українок та УКУ і, звичайно, в межах традиційної структури Католицької Церкви питання статусу жінки, ймовірно, заторкує відкритий нерв. Але чому? Ця ситуація вже сама собою заслуговує на більш глибоке вивчення та дослідження.
Ставлення до жінки в українській культурі
Видається, що навіть у дохристиянські часи українцям було властиве особливе пошанування жінок. Глибоко вкорінені у нашій аграрній культурі, українці були виховані з глибоким шануванням землі, що було втілене у образі Берегині – жіночого образу Охоронниці, яка забезпечує родючість землі.
Після навернення України в християнство «Берегиню» заступило вшанування Пресвятої Діви Марії – Оранти, яка піклується про нашу землю та охороняє від іноземних загарбників. Глибоко в нашому колективному підсвідомому вкоренилося й диво Почаєва, де в небесах з’явилася Богородиця і розвернула назад стріли й кулі татар і турків, які взяли в облогу монастир.
Упродовж століть, навіть коли в Україні запанувала більш світська культура, нашим донькам не бракувало героїчних зразків для наслідування: свята Ольга, Анна Ярославна, Роксолана, Леся Українка, Ольга Басараб, Алла Горська, Ліна Костенко, сестра Йосафата, а також ціле покоління сучасних дисиденток, правозахисниць і мучениць.
Іконічні приклади жінок з високими ідеалами та принципами відіграли величезну роль у кожному прогресивному русі в Україні. Наші російські сусіди на півночі рідко втішалися чи й узагалі коли-небудь мали надто багато жінок такого характеру, які формували б національні парадигми або ставлення до жінок. Звісно, героїчні жінки – такі як Анна Політковська та Олена Боннер, які виступали проти тиранії, заслуговують на нашу глибоку повагу. Але найвизначнішим жіночим лідером у російській історії, мабуть, була імператриця Катерина (історики часто називають її «велика», хоча українці воліли б цього епітета не вживати). Катерина, яка розпочала свою кар’єру як придворна дама, залишила свій слід в історії як ініціаторка етнічних чисток, масових депортацій українців і татар, жорстокого розгрому селянських повстань та морального виродження. Найбільшим внеском у російську культуру, мабуть, було «потьомкінське село» – хитрість, за допомоги якої вона змушувала іноземних відвідувачів повірити в те, що російські та українські кріпосні селяни живуть не так убого, як насправді. Це також сформувало національну свідомість росіян (і світогляд Путіна), які цінують імперіалізм, обман і зраду.
Найбільш шановані жінки в Україні подарували нам зовсім інший етос, оскільки були поетами, пророками, критичними мислителями та демократичними візіонерами. Примітно, що на відміну від виховної та ідеалістичної парадигми ролі жінки Радянський Союз просував набагато менш надихаючі постаті – такі як терористка Віра Засулич чи снайпери Червоної армії, тобто жінок, які конкурували з чоловіками як ефективні кілери, інформатори та шпигуни.
Тож українцям було б легко похвалити себе самих за поширення більш здорового бачення ролі жінки як доброчесної та рівної щодо чоловіків, національної героїні. Але, на жаль, існує й темна сторона справи, яка підважує цей високий образ.
Багато в чому Україна стала країною тривожних протиріч. Це легко
можна кваліфікувати як «Повість про два міста» (мовиться про твір Чарльза Діккенса. – Ред.). З одного боку, Київ є одним із найсвятіших міст усього християнського світу. В нас є міста і містечка, які стали місцями мучеництва і християнського свідчення: Почаїв, Зарваниця, Страдч та інші. В Україні є багато церков і монастирів, які віками надихали українських чоловіків і жінок.
Але, з другого боку, Україна стала «печерою розбійників» (Мт. 21,13. – Ред.), де залишки радянської епохи та вульгарна культура 1990-их створили клімат, в якому статус жінки був понижений до рівня об’єкта сексуального потягу. Слід сказати, що Україна імпортувала найбільш деградовану версію західної культури. На іншому кінці спектра проблеми окремі українські лідери, особливо олігархи та клирики Московського Патріархату, на додачу до цієї культури пропагують надзвичайно принизливе, патріархальне ставлення до жінок.
У своїй найгіршій формі пострадянська культура пропонує жінці дві однаково принизливі парадигми: або порнокоролеви, або прислужливої непривабливої домогосподарки. В Америці ми також страждаємо від відродженого і войовничого сексизму. Останнє явище уособлюється зараз ганебною стрічкою «Доступ Голлівуду» (Access Hollywood), що демонструє брутальне й примітивне ставлення до жінок, яким пронизані певні сектори світу знаменитостей, наших ЗМІ та наших владних еліт.
Після вторгнення російської армії на територію України у 2014 році увага країни змістилася на питання, пов’язані з національною безпекою. Разом із цим надто мало уваги приділяється загрозам, з якими зустрічаються українські жінки, наприклад, проблемами домашнього насильства, сексуальних домагань чи торгівлі людьми. А оскільки це питання, які рідко обговорюють у поважних компаніях і які навіть рідше звучать з церковних проповідальниць, фактом є те, що Україна навряд чи має імунітет до відповідних викликів.
Кілька років тому група молодих черниць у маленькій новоствореній громаді біля Івано-Франківська прокинулась після опівночі від гучного стуку в двері свого монастиря. Беззбройні та вразливі, вони вагалися, чи відчиняти двері нічному гостеві. Коли ж відчинили, то побачили маленьку дівчинку, яка благала про прихисток. Її батьки-алкоголіки, знущалися з неї та її братів і сестер. Через кілька ночей вони знову прокинулися. Цього разу благала про захист дівчинка-підліток. Вона жила в притулку, але коли завагітніла, персонал закладу наполягав на тому, що вона або має зробити аборт, або піти геть. Із часом монахині вирішили відкрити жіночий притулок та дитячий будинок, що могли б охопити набагато більшу групу таких жінок і дітей, які потрапили в небезпечні ситуації.
Знущання або експлуатація жінок – одна з найважчих проблем, з якими сьогодні стикається Україна. Вона глибоко вписана в нашу культуру чоловічого домінування і має надзвичайно руйнівний вплив на наші сім’ї та громади як в Україні, так і в діаспорі. Насильство над жінками є фундаментальною проблемою, яка підриває здатність України створювати справедливе й гуманне суспільство.
Протягом тривалого часу українські католицькі, православні та п’ятидесятницькі церкви, а також світські лідери розглядали проблеми домашнього насильства, торгівлю людьми та сексуальну експлуатацію як суто приватну справу, яка вирішується в сім’ї, без публічних коментарів або втручання. Насправді ж наші церкви могли (і повинні! ) відіграти важливу роль у делегітимізації та засудженні зловживань щодо жінок, а також пропонувати їм захист у загрозливому стані. Це поширені суспільні проблеми, які потребують набагато відкритішої дискусії, глибшого аналізу, культурної чутливості та фундаментальної реформи державної політики. Ці питання мають бути розглянуті невідкладно, як і будь-яке інше питання, що стоїть перед Україною, оскільки перебувають в центрі української Революції Гідності та її боротьби за основні права людини.
Навіть поверхове знайомство з українською культурою може дати низку тривожних натяків на поширення домашнього насильства як факту в багатьох наших сім’ях. Є одна відома українська народна пісня, яку багато хто з нас вперше почув біля багаття у таборах «Пласту» чи СУМу. Це пісня про чоловіка-п’яницю, який бив свою дружину:
Зацвіла ружа трояка,
Мала я мужа, мужа я мала,
Мала я мужа пияка.
Він ніц не робить, тілько п’є, -
Прийде додому, додому прийде,
Прийде додому, мене б’є
Не бий ня, мужу, не карай,
Лишу ти діти, діти ти лишу,
А сама піду за Дунай.
Без звичайних поетичних прикрас метра і рими реальність, яку описує ця пісня, набагато жорстокіша, якщо читати її в англійському перекладі, аніж в оригіналі. Це повинно стати для нас точкою для задуми.
Якщо такі пісні залишаються популярними в українській культурі, варто спитати себе: наскільки поширеною є проблема домашнього насильства в Україні? Наскільки поширеними є сексуальні домагання на робочому місці? Відповідно до останньої статистики злочинності в Сполучених Штатах, одна з кожних чотирьох жінок у цій державі зазнає сексуального насильства в певний момент свого життя, а одна з десяти буде зґвалтована. Чи дані по Україні менш жахливі?
Жінки із Союзу українок Америки мали передчуття та мужність започаткувати цикл лекцій у рамках жіночих студій в Українському католицькому університеті, щоб молоді, етично налаштовані українці могли вивчати ці питання в контексті католицького морального вчення. На жаль, дуже мало енергії або уваги було присвячено проблемам, що стоять перед жінками та дівчатами в Україні.
Під час Революції Гідності в 2013 і 2014 роках жінки стояли поруч із чоловіками, мужньо витримували холод, демонстрували таку ж сміливість і стійкість супроти жорстокості міліції, «Беркуту», «тітушок» і снайперів.
І от майже через чотири роки після того, як Янукович утік, незрозуміло, наскільки Революція Гідності вплинула на повагу до гідності жінки. Наразі бракує соціологічних досліджень, які показали б нам необхідні результати.
Все, що ми знаємо напевне, це те, що приниження, експлуатація і знущання з жінок стали міжнародною проблемою та глобальною епідемією. У багатьох країнах, що розвиваються, винуватці насильства над жінками мають захист організованих злочинних синдикатів та відчувають безкарність через судову систему. Про більшість зловживань ми ніколи не довідаємося… Україна не застрахована від цих процесів. Справді, багато соціологів та адвокатських груп повідомляють, що вона залишається одним із епіцентрів торгівлі людьми та примусової проституції. Судова система надто неефективна для того, аби ті, що вчинили зґвалтування або домашнє насильство, були покарані.
Як треба вирішувати це питання?
Це питання можна розкласти на низку простіших. Чи в будь-якому цивілізованому суспільстві жінки можуть розглядатися як громадяни другого сорту? Чи можуть вони ставати жертвами сексуального домагання на робочому або будь-якому іншому місці? Чи допустимим є знущання з дівчат та жінок? Не тільки фізичне насильство, але й словесне та емоційне? Чи повинні чоловіки мати повагу до жінок? Чи українське суспільство толеруватиме ситуацію, в якій вульгарні та брудні розмови є не лише прийнятними, а й поширеними?
Українці повинні знайти свій власний шлях. На жаль, Сполучені Штати вже не є (якщо коли-небудь були) прикладом для гідного поводження з жінками.
Незважаючи на те, що реформатори в Сполучених Штатах намагалися боротися із сексуальним гнобленням і пропонувати захист жертвам домашнього насильства, останні тенденції не є обнадійливими. Упродовж минулого року в новинах був потік інформації про впливових чоловіків у владі та ЗМІ (Роджер Айлес, Білл О’Рейлі, Білл Косбі, Харві Вайнштейн, Дональд Трамп, Ентоні Вайнер, Рой Мур, Аль Франкен, Метт Лауер, Джон Конієрс), що мало б змусити будь-яку пристойну людину зробити висновок про те, що сексуальні домагання – надзвичайно поширене явище. Це з одного боку. А з другого, сексуальні хижаки та злочинці здобули чимало захисників та апологетів. Оскільки рух #MeToo мобілізував багато жінок і чоловіків, які засуджували непристойну поведінку, останні президентські вибори супроводжувалися ненависними, брутальним й образливими коментарями щодо жінок, і багато американців сьогодні стурбовані тим, що ставлення до жінок прямує до кам’яного віку в той час, коли гротескно-примітивні неандертальські цінності набувають ваги.
В Росії жорстка культура чоловічого панування, якій сприяють олігархи і «натовп», щораз більше заохочує до зневажливого ставлення до жінок. Ба більше, російська Дума прийняла новий закон, який декриміналізує насильство в сім’ї, аж доки воно не доводить до смерті.
Дехто може казати, що під час війни Україна повинна зосередити свої зусилля на боротьбі з ворогом, а соціальні реформи та проблеми рівності жінок повинні зачекати. Та насправді захист жінки лежить в самому серці прагнень України бути частиною цивілізованого суспільства: це означає стояти на боці того, що президент Порошенко справедливо назвав «боротьбою між цивілізацією та варварством». Це невід’ємна частина прагнення українців створити справді демократичне і справедливе суспільство, засноване на гідності та правах людини.
Понад те, заморожена війна між Україною і Росією та її терористичними угрупованнями підвищила та посилила небезпеки, які стоять перед жінками в Україні. Знаємо з досвіду В’єтнамської війни та недавніх воєн в Іраку й Афганістані, що ветерани, які страждають від посттравматичного стресового розладу, можуть завдавати жахливих страждань найближчим людям – дружинам, близьким і дітям. Ця криза вже настає після трьох років війни в Україні. Звіт Newsweek у 2015 році показав, що ситуація в Україні призвела до різкого збільшення випадків домашнього насильства. Також надходять повідомлення про велику кількість зґвалтувань у зоні бойових дій.
Ще до початку війни Донбас мав репутацію жорстокого і злочинного регіону. Жорстоке поводження з жінками було не тільки повсюдним явищем, але й стандартною практикою в бандитській культурі. Британський журналіст Пітер Померанцев, викриваючи світ російської кримінальної культури в книзі «Нічого правдивого і все можливе», розповідає про те, як викрадення та групове зґвалтування дівчат конкурентів було частиною способу життя – засобом з’ясування стосунків між бандами на Донбасі.
Можна легко здогадатися, що з початком війни у 2014 році ситуація лише погіршилася. Зґвалтування було стандартною практикою радянської армії під час Другої світової війни. У своїй книзі «Іванова війна: життя та смерть у Червоній армії 1939 –1945 рр. » Катерина Меррідейл описує, наскільки сексуальне насильство було невибірковим і нестримним як під час війни, так і після неї. Російські солдати вважали, що мають право робити з жінками, які жили на окупованих територіях, все що завгодно. Враховуючи нинішню культуру в Росії, малоймовірним є те, що сепаратисти з Луганська та Донецька демонструють більшу стриманість чи дисципліну. Жінконенависництво та культ грубої сили лежать у самому серці субкультури, яка домінує над територіями, окупованими росіянами та їхніми маріонетками.
Духовні цінності Революції Гідності прямо протилежні бажанню Путіна завоювати східну та південну частини України і створити міфічну державу «Новоросію» – анклав відродженої Російської імперії, в якій груба сила і культ мачо стоять понад усім. Тож питання становища жінки в українському суспільстві є частиною ширшої культурної війни і матиме в майбутньому критичне значення.
Найтривожніше те, що Російська Православна Церква цілковито прийняла культ особи Путіна та його аморальний світогляд. Вона стала слухняною служницею його кампанії, спрямованої на відновлення тиранії Російської імперії, в якій «традиційні цінності», токсичний мачизм, насильство та порушення прав людини не просто допускаються, а й прославляються.
Війна на сході нашої країни дає унікальну можливість Українській Греко-Католицькій Церкві та українським православним, а також баптистам, п’ятидесятникам та іншим конфесіям, які відкидають програму Путіна не лише як геополітичний проект, але й як таку, що торкається найсокровенніших стосунків між чоловіком та жінкою. Проблеми насильства в сім’ї, торгівлі людьми та сексуальних домагань – ось питання, які треба вирішувати сміливо і прямо. Священики та лідери-миряни мають ставити ці питання з кафедри під час передшлюбних наук, у часі реабілітації військових, а також під час публічних обговорень етичних питань і прав людини.
Коли кілька років тому УКУ представив свою програму жіночих студій, з’явилося обурення деяких реакціонерів, які побачили в цьому відступ від біблійної ортодоксії. Але для добросовісних християн не може бути жодної суперечності між Писанням чи вченням Церкви та підтримкою гідності жінки.
У багатьох параграфах Нового Завіту знаходимо достатньо доказів поваги Христа до жінок та засудження Ним тих, що можуть їх скривдити. У глибоко сексистському та гнітючому суспільстві окупованої римлянами Юдеї, де жінки не мали практично ніяких прав і не могли навіть подати голосу в чоловічій компанії, Ісус підвищує статус жінок, хвалить їх за мужність, силу їхньої віри і моральні чесноти. Його дії викликають обурення у лицемірів і традиціоналістів, які прагнуть зберегти жінок в стані підпорядкованості та неповноцінності.
Класичним уривком тут може слугувати історія сестер Лазаря – Марії та Марти, які приймають Ісуса. Марта жалкує, що Марія проводить занадто багато часу, слухаючи навчання Ісуса у вітальні замість того, щоб допомагати їй на кухні: «Господи, чи тобі байдуже, що сестра моя лишила мене саму служити? Скажи їй, щоб мені допомогла». Ісус м’яко докоряє їй, кажучи: «Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, одного ж потрібно. Марія вибрала кращу частку, що не відніметься від неї» (Лк. 10, 40-42).
Деякі церковні лідери були шоковані, коли УКУ став першою установою в історії України, яка почала надавати ступені з теології жінкам, начебто це була ексклюзивна територія священиків і теологів-чоловіків. Епізод із Марією та Мартою дає зрозуміти, що УКУ, руйнуючи застарілі норми, стояв на твердій богословській основі.
Існує багато інших уривків, де Ісус викликає обурення у фарисеїв та книжників через дружбу з різними вигнанцями і жінками, яких у єврейському суспільстві вважали громадянами другого сорту. Його відмова від насильства щодо жінок чітко прописана в Євангелії від Матвія, коли Він відмовляється санкціонувати каменування жінки, яку звинувачували в перелюбі.
Ісус у делікатний і водночас драматичний спосіб руйнує правила, завдяки яким чоловіки в давньому Ізраїлі почувалися виправданими, тримаючи жінок «на своєму місці».
Ісус порушує стародавнє табу, коли шанобливо говорить із самарянкою біля джерела Якова, хоча знає, що вона була грішницею.
У Євангелії від Матвія (Мт. 15, 22-28) є один тривожний епізод, де апостоли просять Ісуса відігнати надокучливу ханаанську жінку, яка просила вилікувати її дочку, опановану демоном. Спочатку Ісус відкидає жінку, кажучи: «Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїля». Коли жінка не відступає від свого, Він робить шокувальну заяву, що, здавалося б, ображає жінку і повторює те, наскільки зверхньо ставились ізраїльтяни до ханаанців: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам». Відповідь жінки смиренна та гірка, але водночас є викликом, навіть нахабством: «Так, Господи! Але й щенята їдять кришки, що падають зо столу в панів їхніх». Наостанок Ісус хвалить її віру та вдовольняє її прохання.
Євангелія не ухиляється навіть від найнеприємніших чи незручних питань, які стосуються жінок. У Євангелії від Марка (Мр. 5, 25-34) читаємо про жінку, «що 12 років страждала на кровотечу й натерпілася чимало від лікарів численних та витратила все, що мала». Вона має сміливість доторкнутися до одягу Ісуса, щоби зцілитися його силою. Ісус же, відчувши негайно у собі, що з нього вибуло сили, обернувшись до народу, спитав: «Хто доторкнувся до моєї одежі?». Жінка ж, налякана і тремтяча – знала-бо, що сталося з нею – приступила, впала перед Ним та й оповіла всю правду. А Він їй: «Дочко, тебе спасла віра твоя. Іди в мирі й будь здорова від своєї недуги».
Чутливість і повага Ісуса до стану жінки суттєво контрастує з жахливою поведінкою нинішнього американського президента. Він знущався і принизив журналістку Меґін Келлі, яка звертала увагу на його часті образливі зауваження щодо жінок. Замість того, щоб вибачитись за такі коментарі, пан Трамп розпочав незрозумілу тираду, розповідаючи про її «кровотечі звідусіль» (bleeding from everywhere). Презирство Трампа до тіла та фізіології жінки еволюціонувало від поганого до ще гіршого, коли він намагався принизити свою суперницю від республіканців Карлі Фіоріну через її зовнішній вигляд.
У кінці земної місії Христа, коли врешті-решт усі, окрім одного з Його апостолів, втекли зі страху, лише невелика група жінок знайшла мужність і стояла біля підніжжя хреста. Саме жінки-мироносиці, не боячись загрози з боку римлян, пішли до гробу Ісуса, щоби віддати Йому належне, і стали свідками Його воскресіння.
Зберігаймо чутливість
Замість того, щоб уникати обговорення проблем українських жінок, наші українські Церкви повинні підійти до них із мужністю та пасторальним смиренням. Наші церковні лідери та мирянські активісти не повинні бути заляканими реакціонерами – чи з боку Російської Православної Церкви, чи із Заходу, які здіймають брехливу тривогу (або смішні аргументи), мовляв, повага до жінок та неприйняття тиранії неминуче призведуть до морального виродження.
У деяких католицьких колах є люди, які, здається, вторують почуттям талібів у ісламі щодо того, що жінка повинна бути об’єктом підозри і зневаги. Багато суспільств у всьому світі страждають від глибоко двозначного, навіть шизоїдного ставлення до жінок. Найбільш екстремальними прикладами, ймовірно, можуть стати Саудівська Аравія, Пакистан, Сомалі та Афганістан, де суспільства, в яких панують чоловіки, претендуючи на захист чистоти і слабкості жінок, піддають їх жорстоким покаранням та смертній карі, організовуючи навіть «почесні» й публічні страти.
У світських колах спостерігаємо потворну переміну, коли будь-яка жінка, що вимагає справедливого поводження або засуджує сексуальні домагання на робочому місці, бачить атаку у відповідь, а демагоги з ток-шоу заохочують своїх слухачів розглядати їх як «фемі-нацистів». Неможливо було читати без відрази повідомлення про те, як чоловіки, котрі мають владу у Голлівуді, у Вашингтоні та різних медійних проектах, відчували, що мають право принижувати жінок або вимагати сексуальних послуг в обмін на кар’єрний розвиток.
Українці повинні мати особливу чутливість до цих питань, оскільки багато наших прабатьків пережили довгу історію викрадення та сексуальної експлуатації з боку різних загарбників – чи монголів, чи турків. Частина нашої козацької традиції, нашого епосу оспівує звільнення бранців із рабовласницького ринку в Кафі у 1513 році та каральні експедиції козаків з метою запобігання масовому викраденню українок у сексуальне рабство. Багато наших дівчат виховувалися на прикладі мистецької постаті Роксолани, яка використовувала свою красу, інтелект та здатність переконувати, щоб змусити султана поважати й забезпечити краще ставлення до дівчат у гаремі.
Після Революції Гідності настав час для українців діяти як на місцевому, так і міжнародному рівнях, щоби поглибити традицію поваги до жінок і дівчат, щоб замінити той безглуздий і часто варварський мачизм, який бачимо у деяких наших політиків, корпоративних лідерів, експертів та демагогів, оновленою вимогою поваги до жінок на кожному рівні.
До потворного падіння тону й риторики на останніх президентських виборах у США, коли з жінок знущалися й демонізували їх, права жінок не вважали ні ліберальною, ні консервативною програмою – радше справою національної гідності.
Навіть найбільш консервативні американські католицькі університети показали необхідність посилення питання гідності жінок. Наприклад, в університеті Ave Maria в Неаполі (штат Флорида) юридична школа та факультети створили аналітичний центр для боротьби з глобальною епідемією торгівлі людьми. Не дивлячись, наскільки це буде важко, священики та релігійні лідери можуть розпочати процес зміни політичної культури з таким самим запалом, з яким стали голосами совісті в питаннях, пов’язаних із корупцією та хабарництвом. Аналогічним чином соціологи, реформатори, політики, сімейні консультанти та військові капелани повинні відігравати провідну роль у виведенні цих питань на відкрите обговорення. Україна може стати особливою в цій кампанії за зміни.
Із власного досвіду в Сполучених Штатах ми знаємо, що проблеми домашнього насильства та сексуального насильства не зникнуть самі собою. Під час війни, коли чоловіки повертаються додому, травмовані боями, існує серйозний ризик того, що вони вивільнятимуть свої страхи, травми та розчарування на найближчих людях – навіть на тих, яких люблять найбільше. Наші священики, наші капелани та наші лідери, а також представники жіночих організацій можуть шукати спільну мову, щоб виступити проти вживання наркотиків та проти насильства в сім’ї. Вони можуть наполягати на необхідності захисту найвразливіших груп жінок, щоб ці заходи розглядали як частину національних принципів і гідності.
В часі економічних труднощів, коли тисячам українських жінок важко знайти роботу, надзвичайно важливо, щоби власники бізнесу та соціальні служби давали можливості працевлаштування, навчання та прихисток жінкам і дівчатам, у протилежному випадку вони можуть стати жертвами міжнародного ринку секс-рабинь.
Це не питання політичної коректності, а загальнолюдської порядності. І наші Церкви не можуть залишатись осторонь цього.
Олесь Кузьма, керівник Відділу розвитку Української католицької освітньої фундації в Чикаго
