Вже не далекий той час, коли весь світ відзначатиме двотисячний ювілей з дня народження Ісуса Христа. Це без сумніву велика подія, а для християнського світу зокрема. Тому до цієї дати належить заздалегідь приготовлятись. Здається, що під тим оглядом Католицька Церква, а зокрема її глава, Папа Іван-Павло II вже давно зробив на це наголос і в тому напрямі проводить наполегливу працю. Без сумніву його почини матимуть також вплив на секулярний світ. Папа Іван-Павло II вже під кінець 1994 року, у листопаді, написав Апостольське Послання звернене до єпископів, священиків і вірних Католицької Церкви, в якому закликав, щоб належно приготовлятись до зустрічі 2000-го Ювілею. У посланні закликав Божий Люд до призадуми над цією небуденною датою в історії Христової Церкви. Майже у той сам час, себто під кінець 1994 року, також з’явилась книжка Папи Івана-Павла II під назвою «Переступити поріг надії», що була найбільш почитною і популярною працею того часу. До речі, ця праця була також присвячена І проблематиці підготови до зустрічі 2000-го року. Звичайно цим «Порогом…» Папа Іван-Павло, розуміється, мав на увазі двотисячний ювілей. Слід підкреслити, що в же з того часу Папа Іван-Павло II безперебійно веде наполегливу працю. Задушевним бажанням папи є, щоб цей Ювілей відзначити якось епохально, щоб тим Ювілеєм перекреслити болючий в історії Христової Церкви рік 1054, коли одна Христова Церква поділилась на Східну з центром у Царгороді і Західну з центром у Римі і повернути до первісного стану, себто до єдности, до того євангельського — «щоб усі були одно», щоб розпочати третє тисячоліття, як одна неподільна Христова Церква.
В цьому аспекті слід розглядати візиту Папи Івана-Павла II у Вселенського Патріярха Православної Церкви Вартоломея у Фанарі, які провели спільну молитву та ревізиту Патріярха Вартоломея І в Римі, у Папи Івана-Павла II. Що більше, обидва архиєреї глави Церков спільно відмовили Символ Віри, при чому Папа Іван-Павло II поминув т.зв. філіокве, себто не згадував «від Сина». Ось, це філіокве, що для багатьох є непроходимою барієрою, пройшло, якби його не було. Папа Іван-Павло II засвідчив, що все можна осягнути, як тільки є для цього добра воля. І сьогодні можна відкрито поставити питання, чи справді потрібний був 1054 рік, чи справді йшлося про Христове вчення, про скріплення Христової Церкви, чи про особисті амбіції?! На жаль, особисті амбіції переважили, а ми їх несли і несемо посьогодні.
Коли впав Царгород і послабли патріярші сили, це послужило для утворення нового центру, який утверджував себе, не дуже то християнськими методами, ним стала Москва, себто Московська Патріярхія, яка дуже скоро проковтнула Церкву Київської Русі. Вона, себто Московська Патріярхія привластила собі нашу ранню назву «Русь» і стала «русскою» з двома «с» Церквою. Такою вона була й за радянських часів, щойно після розпаду Радянського Союзу стала Російською Православною Церквою. При цьому одне слід підкреслити й наголосити, що Російська Православна Церква від своїх початків за царату, опісля у радянський час була все імперською і такою вона залишилась по сьогодні. Російською Православною Церквою не керували патріярхи, але царі, а згодом червоні кремлівські вожді, а патріярхи, які бажали бути патріярхами і керувати Церквою, неслухаючи державних вельмож, доля їх була незавидна. На жаль, і сьогодні Російська Православна Церква намагається користуватись радянськими вимірами, забуваючи про те, що на цьому просторі воскресли, відродились незалежні держави і також з тим відродились помісні Церкви православні й католицькі, східнього обряду, а також римо-католицькі. Московська Патріярхія не взяла до уваги цих змін, що стались і дальше намагається розписуватись за ті Церкви і її вірних. Ось хоч би взяти справу Патріярха Української Православної Церки КП Філарета (Денисенка), якого Московська Патріярхія намагалась екскомунікувати і невідомо на основі якого права?
Патріярх Філарет є главою Української Православної Церкви і не підлягає юрисдикції Московського Патріярхату! Можна б назвати ще один разючий випадок, а саме зустріч у Московській Патріярхії у Москві з ватиканськими чинниками, про що була докладна інформація у попередньому, травневому числі журнала «Патріярхат», під час якої вирішувалась доля помісних української, білоруської та інших Церков. Все це відбувалось за старим комуністично-більшовицьким моделем, для республік, але без представників цих республік, себто для нас, але без нас. Представники Московської Патріярхії мали відвагу говорити про український націоналізм, забуваючи самі про себе. Забули, як вони ліквідували і допомагали ліквідувати Українську Православну Церкву, Українську Католицьку Церкву, скільки жертв. На жаль, по сьогодні Російська Православна Церква не спромоглась на слово — вибачаємось, що повинно бути питоменним для всіх християн. Виглядає, що у лексиконі Московської Патріярхії таке слово не існує. Щоб не бути голословним наведу, може вже призабутий факт.
6 листопада 1987 p., у Римі, відбулось відзначення 40-річчя постання відомої церковної організації під назвою «Церква у потребі», яку очолював відомий голландський монах о. Веренфрід ван Страатен. На це святкування був також запрошений Патріярх Мирослав-Іван Кардинал Любачівський. Він на цьому вийнятковому форумі висловив привітальне слово, в якому відзначав особливі заслуги о. Веренфріда для Христової Церкви, допомагаючи переслідуваним Церквам. При цьому підкреслив, що о. Веренфрід ван Страатен був одним з тих, коли голляндці були сердиті на німців, які їм в останню війну нанесли великої шкоди, просив всепрощення і забуття тих провин у дусі християнської любові. Так само і французький нарід примирився з німецьким народом напередодні свого християнського тисячоліття. Патріярх Мирослав-Іван сказав: «Також і серед українського народу, із-за різних історичних обставин, існувала ненависть до сусідних народів. Кілька днів тому, 17 жовтня 1987 p., я в присутності митрополитів і високих представників Української Католицької Церкви у навечер’я тисячоліття християнства Руси-України, повторив моєму Братові, Кардиналові-Примасові Польщі Йосифові Глемпові та його співбратам в єпископаті ті самі слова, що його попередник Кардинал Стефан Вишинський, сказав до єпископів Німеччини 1965 року, на знак прощення і любови: «Простіть, як і ми прощаємо». І дальше, в цьому ж свойому слові Патріярх Мирослав-Іван сказав такі слова: «Ідучи слідами духа Христового, простягаємо нашу руку прощення, примирення і любови до російського народу і Московського Патріярхату. Повторяємо, як і в нашому примиренні з польським народом слова Христові: «Простіть, як і ми прощаємо» (пор. Мт. 6,12). Ми всі брати у Христі, шануймо один одного, навчімся жити разом, свідомі, що нас єднає ця сама віра нашого Спасителя. Марія, Мати Божа, є такою сильною зв’яззю в нашій релігійній традиції, що допоможе нам побороти всі труднощі на дорозі єдности, для спасення наших народів».
В тих обставинах, коли наша УКЦерква була поставлена поза букву закону, переносила страшні переслідування, спромогтись на слова прощення, треба було виявити силу духа. Бо ж фактично, наша Церква чи український народ не поповнили проти російського народу чи Церкви будь-якого злочину. Українська спільнота неприхильно і з огірченням прийняла ці слова прощення Патріярха Мирослава-Івана. Здається, журнал «Патріярхат» був, майже, одиноким пресовим органом, який піддержав заяву Патріярха Мирослава. Це був справді мужний християнський вияв. На жаль, простягнена рука Патріярха Мирослава-Івана не була піддержана Московською Патріярхією і так зависла у повітрі. З того часу по сьогодні Російська Православна Церква не виявила найменшого християнського жесту. А це звичайно має свою вимову.
Дивно нам, що про це забули архітекти ватиканської остполік, які дальше мають великі надії, що у Москві лежить ключ до єдности. На жаль, вони, мабуть, неспроможні догледіти, що Московська Патріярхія є суто політично імперською установою. Пригадаймо собі випадок з Естонською Православною Церквою, яка вийшла з юрисдикції Московської Патріярхії і знайшла притулок у вселенського Патріярха Вартоломея. І так постав новий конфлікт між Москвою і Фанаром.
Ватикан повинен взяти до уваги, що Московський Патріярхат ніколи не вирішував справ Церкви ні в минулому, ні тепер, а сьогодні Москва вже не контролює народами Східної Европи, це вже пісня минулого. В цьому повинна нас і в тому Ватикан, переконувати боротьба з Чечнею. Щоб зустріти гідно і достойно Ювілей 2000-ліття, до чого так віддано й наполегливо змагає Папа Іван-Павло II треба в першу чергу відмовитись від старої остполітік, а в першу чергу мусить позбутись старих французьких радянотягів, таких як монсеньйор Пєр Дюпре й йому подібні.
Чи можна щось сказати про фактичну підготовку Українських Православних Церков, як також Української Католицької, чи як в Україні вона носить назву Української Греко-католицької Церкви? На жаль, про якісь особливі заходи трудно щось сказати. Правда, у статті Костя Чаваги під назвою: «Відтворімо двері Христові», яку друкуємо на іншому місці є дещо сказано про пляни і підготову до відзначення 2000 ліття. Але, все одно, це тільки показана маленька щілинка великої події, що зарисовується перед нами. У тій щілинці більше увиразнюється секулярний світ, місто релігійно-церковного й конфесійного. Без сумніву протистояння Українських Православних Церков Київського Патріярхату і Московського Патріярхату не примирилось. Тут логічно й органічно трудно знайти якусь спільну мову. Біда в тому, що вони не виросли поза прикметники. Під тим оглядом конечно потрібна однова християнського духу починаючи з гори, себто від ієрархів, до низу, кінчаючи мирянами. Ми, в першу чергу, повинні бути християнами, це основне і засадниче. На жаль, УПЦ МП не перестала бути осередком російського шовінізму, хоч має назву українська, але є антиукраїнською. Ні в Печерській, ні в Почаївській лаврах нічого не змінилось, вони і на далі є антиукраїнськими центрами.
На жаль, конфлікт, який в останньому часі утворився між Патріярхами Філаретом і Димитрієм не є в християнському дусі, це не веде до єдности, а творить непримиримі табори, у яких є поза сколками головна Божа Заповідь — Любов. Якщо хтось думає, що може сам себе обдурити, то дуже помиляється і далеко не зайде.
Не видно якихось особливих кроків і заходів, поза словами, зі сторони УКЦеркви в Україні, яка все ще займається сама собою і не спроможна вийти поза себе. На жаль, УКЦерква не ставить своїх твердих, самостійних і глибоко продуманих кроків. Не багато більше можна під тим оглядом сказати і про УКЦеркву в діяспорі, яка, на жаль, також займається виключно собою. Яскравим прикладом може послужити великого значення подія — 400-річчя Берестейської Унії, яка пройшла, майже, непомітно. Літописець не зможе записати одного замітного факту про цю подію. Богу дякувати Богословській Академії та д-рові Борисові Ґудзякові, який був одним з головних організаторів «Берестейських Читань», які також з’явились друком, запишуться цінними документами нашого часу. На жаль, український православний світ не здобувся на справжню переоцінку тих фактів і на далі залишились стереотипи — унія, це інтрига єзуїтів і Польщі, а київські владики, що підписували унію, бажали мати кращі посади. Це був справді добрий час і нагода для роздумів, чого, на жаль, не сталося.
Ось була добра нагода поробити деякі спроби для зближення і для спільної підготови до того великого Ювілею з приїздом Папи Івана-Павла II в Україну. Правда, ще нічого в цьому напрямі не було зроблено, але чомусь український православний світ в унісон сказав — ні, або в іншій версії — ще за скоро. Чи це був вияв панічного страху чи ізоляції, щоб не бачити і не почути іншої, може відмінної думки? Папа Іван-Павло II не збирався і не збирається нікого завойовувати. Несе Божу благовість. Ми, українці, часто підкреслюємо нашу гостинність, а в даному випадку ми нашому гостеві сказали «ні». Можна запрошувати різних державних мужів і навіть жалуємось, що Борис Єлцин, президент Росії, вже неоднократно відмовив свій приїзд. Цікава логіка!
Пригадуємо, що Московський Патріярх Алєксей був у Києві й навіть задними дверима уводили його до Св. Софії, бо фронтові заставили демонстранти. Пригадайте, як це було…
Запримічується цікаве явище, що секулярний світ, мужі політичних держав скоріше знаходять спільну мову до об’єднання, чим релігійно-церковні установи і різні конфесії. Очевидно, такий підхід розходиться з ученням Христової Церкви. Молода Українська Держава шукає для себе місця у різних об’єднуючих організаціях, чи це буде НАТО, Об’єднані Нації, чи якісь інші спільні утворення. На жаль, того не запримічується на церковному полі, там, де повинна домінувати Любов. Також події, що відбуваються в Україні, на релігійно-церковному полі, не вказують на те, що Українські Церкви приготовляються до гідного відзначення двотисячного ювілею епохальної події народження нашого Спасителя Ісуса Христа. Нам, мирянам, не залишається нічого іншого, як просити Всевишнього Триєдиного Господа Бога і Матір Божу, щоб нагородили наших церковних провідників світлим розумом, смиренністю, даром всепрощення і християнською любов’ю, це нам дає надію, що тільки тоді будемо єдиним серцем і єдиними устами співати славу Божу, зустрічаючи Великий Ювілей 2000-ліття народження Ісуса Христа. Просім Всевишнього!
Микола Галів
