Друга річниця відходу Патріарха Любомира до вічності ще раз нагадала мені ті дивні відчуття особистого жалю та великої вдячності Богові багатьох тисяч українців, що їх викликала смерть Патріарха. У довжелезних чергах люди неспішно йшли до труни покійного, ніби на останню зустріч з великим чоловіком, із тим, з ким мали щастя разом жити, працювати і молитися, відчувати його людське братерське тепло, батьківську і душпастирську опіку. Стояли на площі Святого Юра в черзі на прощання з його тілом, розуміючи і глибоко переживаючи, якої втрати зазнали.
Цей чоловік вимушено покинув Україну в 11 років, емігрувавши зі своїми батьками спершу до Австрії, а потім до США, але повернувся на батьківщину за першої нагоди. Тож, очевидно, з дитинства залишався назавжди міцно прив’язаним до України. І готовність, і самовідданість його служіння свідчать, що, напевно, в думках мав її ідеальною чи то вимріяною… І для молоді, якою він так охоче опікувався, і для старших людей пострадянського модусу буття зустріч із Блаженнішим Любомиром ставала великим одкровенням, яке перевертало хід думок, вселяло правдиву віру в життя, розкриваючи горизонт світогляду не так у понадземне, як даючи йому таку перспективу погляду. Значно відкриваючи свідомість до численних людських чеснот, Блаженніший говорив радше про незчисленне Боже милосердя. Апелював до багатого культурного спадку нації, але й до невідкладної потреби його щоденного плекання і справжнього творення. Головне, бо дуже відмінно, справді предметно і ніби намацально апелював до живої людини, даючи натхнення до звичного, проте вже небуденного життя. Святий старець щедро ділився власним ентузіазмом, активно занурюючи в церковне сопричастя усіх ближніх, з якими його зводила доля.
Досі виразно пригадую свою першу зустріч із цим тоді ще зовсім не знайомим духовним отцем. Пригадую і сказане на проповіді у не так ще давно відвойованій церкві Преображення Господнього у Львові, і довгу розмову з вірянами біля храму. Добре пам’ятаю залите сонцем подвір’я, де старець у сандалях та простій рясі розподіляє скарби любові й світло Христової благовісті, на тлі якого тьмяніє й саме сонячне світло. Мене дивували як співзвучність та синхронність із власними очікуваннями, так і надмір запалу Божим словом.
Тут не мовиться, звісно, про панегірик – радше про те, що працю, почату покійним Патріархом, варто продовжувати з тим же запалом, яким горів він, продовжуючи реалізацію, систематизувати думки покійного, давати їм здійснитися до кінця, зокрема в реалізації проектів: УГКЦ і пострадянська держава, Україна і екуменізм, економіка, право, молодь, культура, освіта тощо. Варто було б створити преміальний фонд імені Блаженнішого, який міг би відзначати й заохочувати працівників, котрі продовжують думки Любомира Гузара. Зрештою, варто задуматися над системною популяризацією праць наших інтелектуалів, які розвивають спадщину Блаженнішого.
Олег Дудич
